Фалемицькі землі орали племена волинян, топтали орди монголів, тут ночували давньоруські князі, ним володіли литовські магнати і будували маєтки польські графи. Дві церкви безслідно стерлися у вирі вогню та історії. Ще якихось сто років і це село святкуватиме тисячоліття, але чи буде кому святкувати? На жаль, сьогодення літописних Фалемич не надто перспективне.
-Рідко яке село може похвалитися такою історією, як наші Фалемичі, – розповідає наукова співробітниця ДІКЗ «Стародавній Володимир» Орися Вознюк. – Село Хвалимичі згадується в «Повісті минулих літ» ще у далекому 1157 році. Отже, це дуже давнє село, як і вся місцевість навколо Володимира. А сталося це тоді, коли князь київський Юрій Долгорукий (шостий син Володимира Мономаха, на жаль, засновник москви) хотів собі здобути город Володимир для свого племінника князя белзького, білгородського та берестейського Володимира Андрійовича, сина Андрія Доброго. Так-от перед тим, як йти на Володимир, «зустрілися Юрій із Ярославом Галицьким у Свинухах, у селі, а звідти рушили оба до [города] Володимира і стали в [селі] Хвалимичах». Десять днів князі намагалися взяти місто, але не змогли.
Засновник москви побував у Фалемичах і щось мені підказує, що це село можливо навіть старіше за місто, яке він заснував на північних болотах.
За тих часів, коли села роздавали магнатам, як тепер батьки передають дітям сімейний бізнес, великий князь Литовський та король Польський Казимир у 1490 році віддав Фалемичі Сангушкам. Саме ця династія володіла 15 відсотками Волині і розводила унікальну волинську породу арабських коней. У 1545 році Фалемичі згадуються, як королівське село. Пізніше, як дізналася Орися Вознюк, в 1570 році Фалемичі належали воєводі віленському, ім’я якого не дійшло до нашого часу. Згодом стали власністю шляхетного роду Чацьких, а від них перейшли до графа Адама Галки Ледуховського.
У 1906 році у Фалемичах налічувалося 34 двори та аж 557 мешканців. Біля річки Луги до 1914 року було замчище, оточене болотами, а до 1915 року тут стояв курган.
Ніч у вогні
Їй багато літ відміряно на цьому світі. І бачила вона чимало чорного горя. Тепер навіть спокійно пригадує жахливі дні вісімдесятирічної давнини. Я би дуже хотіла написати її ім’я, та родина просила цього не робити. Втім, розповідь фалемицької старожилки опублікувати дозволили.
Найкривавішими для Фалемич у ХХ століття стали часи Другої світової війни, зокрема літо 1943 року, коли миру між поляками та українцями не стало.
Пригадує старожилка, як спалили дерев’яний храм у Фалемичах.
-Була неділя, ми пішли до церкви. Людей було мало. Заходять двоє поляків, стають на одне коліно по-польськи перехрестилися і зговорили свій «Отче наш». Подивилися, що людей немає, та й пішли. Казали згодом, що мали кинути гранату. Але не було на кого кидати. На Петра і Павла їхав колеєю броньовик з города на Іваничі і в Бубнові стріляв, тоді там і церква згоріла. Не минуло то і нашу церкву. Як вже в ту ніч горіло, то щось страшне було! Поляки церкву підпалили, вона дерев’яна, краска горить, бляху зверху зриває, несе десь. А тут, як їхати на Іваничі, була польська колонія і хтось її теж запалив. Горіло з усіх боків. Тато запряг коней і ми поїхали на Вільку і там пересиділи, – пригадує жінка.
У жнива 1943 року на Фалемичі була облава. Врятуватися частині мешканців села допомогли Ледуховські. Граф мав у селі маєток, в якому розводив скакунів. Був поляком, але мав за дружину українку Єву. З маєтку попередили, щоб з села втікали, бо буде облава.
-Мама пекла хліб і пироги з вишнями. Якраз то дістала і ми вийшли на вулицю, а там вже поляки. Чули як поляк, син залізничника – Мунік казав своїм, хто люди добрі, а кого треба спалити. Позабирали по селу, що де в кого було. Кабана великого ми закололи. В льосі було багато сала і куфр з одягом захований – все забрали.
У ту ніч поляки наробили багато біди. Біля церкви жила родина протестантів Бондаруків (хоча Ярослав Царук наводить інше прізвище – Юхно). Главу родини 45-річного Полікарпа розп’яли на дверях хліва, вбили доньку Олену, у руки загнали зубці від борони. Хлів підпалили і полум’я вкинули непритомну доньку Євдокію. Мати з трьома синами заховалися в льосі, куди полетіла граната. З льоху витягли найменшого непритомного сина Льонека і на дитину насипали конопляної корости та підпалили. Живий горів під нею. У льосі в бутлі стояв томатний сік, бандит подумав, що то керосин, і швидко полив ним конопляну купу, а вийшло, що, навпаки, трохи загасив полум’я.
-Як все стихло, поранена мати взяла Льонека на плечі і так через болото понесла на Житані. Звідти побачили, що хтось йде, виїхали на зустріч і на ранок переправили дитину до Володимира в лікарню. То ще німці були, але прийняли. Його вилікували. На правій руці мав тільки два пальці, лице в шрамах, – розповідає старожилка.
Льонек закінчив школу, навчився писати тими двома пальцями, що залишися. Згодом жив у Києві. При ньому дожила і матір. Писав у своє рідне село, і в тих листах мріяв, аби тут відбудували храм.
Ластівки під стелями у будинку Ледуховських
Трагічно склалася доля графа Адама Ледуховського. Його маєток розграбували у 1939 році як тільки сюди ступив окупаційний чобіт червоної армії. Подейкують, грабували навіть ті, хто на нього працював. Графу не вдалося виїхати до Польщі, він загинув у застінках володимирської в’язниці. Його дружина з донькою все ж зуміли вибратися і рід Ледуховських продовжився.
А в самих Фалемичах, тій його частині, яку називають «совхозом», стоїть будинок Ледуховських. Не палац, а проста будівля, центральні сходи якої поруйновані. Маєток доживає… Стеля обсипається, підлога підгниває, вікна подекуди забиті фанерою та дошками, штукатурка по стінах кімнат обсипається. Лише ластівкам добре жити під стелями у будинку Лєдуховських.
Олена та Микола Юрчуки розповідають про те, яким, з розповідей їхніх батьків, був граф Адам і як господарював:
-Мав багато землі, великі конюшні, фурналям збудував двоповерховий будинок. Дім цей був обсаджений акацією та ялинками, які згодом зрізали. Пишно квітли гарні клумби та бузок. У війну все постраждало. Він до наших людей нормально ставився. Його поляки не злюбили, бо мав дружину українку. У нас казали, що його вбили самі поляки. Відразу після того, як фронт пішов за Буг, у маєтку стояли прикордонники, а в підвалах тримали в’язнів. Як вони виїхали, став клуб. Довгий час у маєтку жили робітники «совхозу», яким там надали квартири. Пусткою маєток стоїть більше тридцяти років, – пригадує подружжя.
Фото сотника з Вовчака
У родині Павлюків люблять добряче пожартувати. Тож за кавою розмовляємо про село та переглядаємо родинні фото. Руслан з мамою Надією перераховують тих, хто тут ще живе. Налічують 26 будинків, де життя вирує, і 17 хат-пусток. Ні ФАПу, ні магазину, добре, що хоч маршрутка до міста ходить. До речі, дорогу у селі добре висипали щебеневою сумішшю.
Якщо у ваших жилах тече кров не гречкосіїв, то рано чи пізно вона озветься. Так сталося і з Русланом Павлюком. Років десять тому він долучився до відродження урочища повстанської слави – Вовчака. Згодом дізнався, що його двоюрідний дід Степан Пасальський на псевдо «Голуб» був сотником у повстанській базі. Руслан зізнається, що був трохи і шокований, і приємно здивований тим, що має такого родича.
– Маємо фото, де він одружується, а ще де він і дві його доньки Аня та Олена сфотографовані на засланні, бо всю їхню родину вислали. Особливо цінним є фото, де Олені років сім, вона на коні – це її зазнімкували на Вовчаку. Через десятиліття «Голуба» реабілітували, але в Україну він вже не повернувся, та дружина з доньками чужину залишили, – зазначає Руслан.
Надія Павлюк сама з Шистова, а в Фалемичах у невістках, хоча за десятиліття життя тут вони для неї стали рідними. Тут вона і в колгоспі спину гнула, і листоношою попрацювала, і у клубі.
– Закінчила річні курси культпрацівників у Луцьку. Колгосп не мав кого шурнути туди, то мене послали. Роботу дали у клубі Фалемич. Через рік я вийшла заміж. Клуб зробили з двох звезених і стулених до купи хат. З однієї сторони була бібліотека, з іншої – клуб. Тепер його нема – рознесли.
Пані Надія 19 років була касиром у храмі Святої Покрови. Будувати його почали у 1994 році. Переповідають, що це вже третій храм на тому ж самому місці. Жінка дуже тішиться святинею. Разом з нею їдемо до церкви.
– Завелика вона вже для нашого села, – сумно зітхає жінка і показує рядок ялинок, які на території храму посадив її син.
– Вони ж виростуть. І як спитають, хто їх садив, то скажуть – Руслан Павлюк. Щось на згадку від нас та й залишиться.
Та, певно, що залишиться. Як і кожна гривня, і кожна цеглина, яку вклали в будову храму мешканці Фалемич. І вийшов він великим і величним. Скоріш виглядає собором, аніж простою сільською церквою.
З першим теплом у Фалемичі прилетіли лелеки. Впорядковують свої гнізда і готуються до нових виводків. Споглядають на все з висоти. А літописне село повільно знелюднюється. Добротні хати чекають на господарів, як чекає і маєток графа Лєдуховського на того, хто вдихне у нього життя.
Ярослава КОЛОСКОВА
