Новини

Лицар ОУН та УПА із села Острів  

Історія, Культура, Новини, Освіта
198 переглядів

    Період визвольної боротьби 1940-1950-х років ще досі залишається мало вивченим. В сутінках історії загубилися події і дати, назви населених пунктів та прізвища учасників. Краєзнавчі дослідження з використанням різноманітних джерел допомагають відкривати невідомі імена, які залишили більш чи менш помітний слід в історії краю. Багато незафіксованого матеріалу відходить у небуття разом з учасниками національно-визвольної боротьби та очевидцями тих подій. В умовах підпілля справжні прізвища та імена приховувались за псевдонімами, які нерідко належали різним людям. Це вносить сум’яття і створює немало труднощів щодо ідентифікації певних осіб. Псевдо “Сушко” теж могло мати декількох носіїв. Та, співставляючи інформацію з різних джерел, вдалось встановити, що полеглий у бою з червоними партизанами біля гирла Турії на межі Ратнівського і Камінь-Каширського районів під псевдонімом “Сушко” був наш земляк з села Острів на Локачинщині Григорій Сало.

З карти Волинської області за період від 1939 року зникло декілька сотень сіл, більших і менших хуторів, колоній та присілків. Назви окремих з них збереглись як назви урочищ. Багато ойконімів загубилося і стерлося в людській пам’яті. Разом з тим в особистих документах, звітах, донесеннях зустрічаються забуті назви вже неіснуючих населених пунктів, кожен з яких мав свою історію заснування і зникнення. Деякі проіснували тривалий час, окремі стерто з лиця землі у ХХ столітті ще на початку їхнього існування. Гинули вони внаслідок проведення прямих воєнних дій, горіли від рук німецьких карателів, падали жертвою українсько-польського протистояння, донищувались насильною колективізацією. У післявоєнний період 1945-1960 років в межах недавнього Локачинського району припинило існування більше трьох десятків сіл. Це подає один із довідників адміністративно-територіального поділу. І коли б не людські долі, про окремі топонімічні назви, можливо, і не довідалось би сучасне покоління.

Нинішнє урочище “Острів”, що розташоване за три кілометри на захід від Локач, нагадує, що тут було однойменне село. Чого набуло таку назву? Адже довкруг і води нема? Тут активно вирувало людське життя. Родюча земля давала щедрі врожаї. Місцеві селяни дбали не лише про свої наділи, а й про те, щоб їхні діти зростали господарями своєї землі. Тому багато тих, хто закінчив початкову школу у сусідньому селі Бобичі, продовжували здобувати середню освіту, активно вливались в просвітянські структури,  пов’язували долю з національно-визвольним рухом. У цьому селі в 1921 році народився майбутній Лицар ОУН-УПА Григорій Сало. Він був у сім’ї найстаршим з-поміж трьох дітей. Сестра Ніна 1925 року народження (у заміжжі Бернадська) пізніше жила в Локачах,  померла у 2009 році.  На чотири роки молодший від неї брат Іван виїхав у Ростов-на-Дону. Там же і похований.

Батько Олексій Сало мав 20 десятин землі, був заможним та дбайливим господарем. Проте селянські клопоти не заважали приділяти багато уваги навчанню та вихованню дітей, які зростали свідомими українцями. В їхній хаті часто збиралась молодь. Григорій мав неабиякий авторитет серед ровесників. У 1939 році 18-річним він вступив до Організації Українських Націоналістів. У селі молодь об’єдналася в підпільний гурток, організаторами якого були Григорій Сало та Іван Лобур. Сюди зі Львова надходила заборонена література, газети, журнали.

З приходом радянської влади запрацювала репресивна машина. Трагічна доля не оминула і сім’ю  Григорія. 22 травня 1941 року Олексія Сала разом з дружиною Марією та молодшими дітьми вивезли у Сибір. Місця їх перебування на засланні –  Красноярськ, Дудинка, Усть-Порт.

Григорій на той час вже перебував у підпіллі, взявши псевдо “Сушко”. Зі створенням Української Повстанської Армії вступив у її лави. Пізніше проходив вишкіл у підстаршинській школі, яка діяла на Вовчаку. Відомо, що у цей набір потрапили Володимир Лизун з Локач, Петро Мартинюк з Рогович та Байда (ім’я не відоме) з с. Гранатів.

Петро Мартинюк (1922-2020), уродженець сусіднього з Локачами села Роговичі, який пізніше мешкав у Володимирі, характеризував побратима Григорія так: “Це був бойовий хлопець. Любив коней. Завжди верхи. А коли ходив пішки, то  кінь йшов за ним слідом, як прив’язаний. Він ще з 1939 року був крайовим провідником”.  У  спогадах Петра Пилиповича “Я боровся за Україну”, записаних Олексієм Івашиним у 2017 році, йдеться: ”В члени ОУН мене прийняли в день мого народження – 23 серпня 1941 року. Приймав Григорій Сало, у нього було псевдо “Сушко”, він був районний референт пропаганди. Іван Лобур мав псевдо “Охрім”. Я взяв собі псевдо “Дуб” і потім його не змінював. Навесні 1943 року Григорій прийшов до мене і сказав: “Треба тебе відправити на підготовку. Ти грамотний, а ми організовуємо вишкіл”. Та підготовка проводилась в Турійському районі. Там недалеко села Мачулки була колишня німецька колонія Мирослава. А в самих Мачулках формувалася сотня УПА, її командиром був Поліщук із села Линів Локачинського району на псевдо “Чайковський”. У Турійському районі, в урочищі Вовчак містився штаб і сформувались перші сотні УПА на Волині, була підстаршинська школа, а в Мачулках проводилась підготовка старшин, вона була глибоко законспірована – мене направили туди. Ми дислокувалися в школі, займалися в різних місцях в колонії. Комендантом підготовки був Андрій Левчук (“Морозенко”) – мій хороший знайомий, він теж з Локачинського району, з села Орище”.

Гурток свідомої молоді с. Острів. У центрі з газетою в руках сидить Григорій Сало, перший зліва - Іван Лобур, крайній справа - Степан Сало

Зіставляючи свідчення кількох учасників визвольної боротьби, є підстави стверджувати, що набір на вишкіл відбувався кількаразово. Напевно, Григорій Сало був у числі перших випускників школи. Грамотніші та успішніші випускники залишалися на “Січі” допомагати в підготовці чергових наборів курсантів. Підтвердженням цьому є свідчення  Володимира Заведнюка родом із Свинюх (тепер село Привітне), направленого на вишкіл в кінці серпня 1943 року. У книзі “Дорога до отчого дому довжиною в 50 років. Спогади учасника повстанської боротьби 1941-1944”, виданій у тернопільському видавництві “Воля” у 2004 році, він пише: “Зустрів там шкільного  товариша родом із с. Коритниця П. Ляховича, який раніше закінчив підстаршинську школу, і його залишили в ній викладачем”. Хоча основними викладачами, за його твердженням, були “досвідчені військові старшини УНР, ЗУНР, колишні старшини-українці польської армії, старшини Українського Легіону, які відмовилися служити в німецькій армії, а також офіцери Червоної армії, які втекли з німецького полону”.

У своїй книзі В. Заведнюк описує порядок формування групи для навчання, який, напевно, вже був відпрацьований раніше: “Командир нашого повстанського  загону “Віктор” викликав мене і запропонував поїхати на навчання в підстаршинську школу на “Січ”, яка розташовувалась в лісах Володимир-Волинського повіту. Я погодився. У цей час усі сотні куренів і самостійні загони Горохівщини посилали на навчання по кілька повстанців. Збір майбутніх курсантів проводився в штабі куреня “Славка” в селі Завидів. Після кількаденного перебуваннія в цім селі, рано-вранці в суботу нас вишикували і повідомили, що завтра, тобто в неділю, вирушаємо на “Січ”, в підстаршинську школу. Цілий день ми готувалися до від’їзду, чистили зброю, запасалися амуніцією, бо їхати треба було далеко і по дорозі могла бути сутичка з ворогом”.

Автор спогадів фіксує маршрут, яким рухалась валка возів з повстанцями: “Із Завидова їхали через села Топилищі, Риковичі, Волицю Володимир-Волинського повіту. Далі прямували без перешкод через села Горохівського повіту — Бермешів, Вікторівку, Замличі і переїхали знову на терен Володимир-Волинського повіту через села Яковичі, Микуличі. Проїжджаючи через села по терену, зайнятому УПА, вдень з піснями нас радо зустрічало і вітало їх населення. Ми були горді, що можемо вільно мандрувати через села, котрі звільнила УПА від окупантів”.

Найбільш небезпечною ділянкою був перехід через шосе Володимир-Луцьк. Там німці часто робили засідки. Хоча й повстанці з метою захоплення зброї влаштовували засідки на ворожі автомашини з німецькими солдатами чи жандармами. Для з’ясування ситуації наперед валки з повстанцями було вислано розвідку. Отримавши сигнал про відсутність засідки, вервечка з десятків возів рушила через шосе. І все ж таки повстанці переходили шлях у повній бойовій готовності. “Проїхавши ще 15 км, доїхали до річки Турії біля села Домінополя. Греблю через болото і міст на річці охороняла сильна застава УПА. Після ретельної перевірки ми прибули до села Домінополь”, – свідчить В. Заведнюк.

На схід,  північ і захід від цього села простяглися більше як на 25 кілометрів Свинаринські ліси. Вони тягнулися вздовж річки Турії від сіл Озютичі та Свинарин на схід аж до залізничної колії Володимир-Ковель на захід. Територію цих лісів разом з прилеглими селами називали “Січ”.

Володимир Заведнюк в деталях описує організаційну структуру “Січі” з її   вишкільними, санітарними і господарськими осередками, віднесеними до Північної військової округи “Турів”. “До “Січі” належали курені “Остапа”, “Славка”, “Бескида” та самостійно діючі сотні й загони в Горохівському й Володимир-Волинському повітах. Командиром її був “Сосенко” (Порфирій Антонюк) з с. Бискубичі Порицького району (тепер Нехворощі Володимир-Волинського району – В.К.), начальником штабу – “Коршун”. “Січ”, у свою чергу, підлягала головному командиру УПА-Північ “Климу Савуру” (Дмитро Клячківський). “Січ” охороняли кілька сотень УПА, що квартирували в підлісних селах Домінопіль, Ревушки, Мочулки та ін. До всіх загонів, що охороняли її, були проведені телефони з штабу “Січі”.

Село Вовчак справило на нас велике враження. Ми спостерігали за рухом озброєних людей-повстанців, які були зайняті своїми справами. До штабу “Січі” заходили й виходили старшини, командири, зв’язкові з різних військових гарнізонів”.

Розпорядок дня у підстаршинській школі розпочинався, за свідченням В. Заведнюка, “з руханки”. Після вмивання та сніданку курсантів, розподілених по роях та чотах, “старшини в одностроях і мазепинках” розводили на заняття. Військовий порядок і міцна дисципліна мобілізували юнаків на серйозне ставлення до занять. Фізичний гарт, набуті в школі знання та практичне оволодіння воєнним мистецтвом ведення партизанської війни закладали добру основу для подальшої боротьби.

Окремі джерела подають скупі відомості про діяльність і долю “Сушка”. На жаль, нема документальної фіксації про це протягом літа-осені 1943 року. Відомо лише, що він досяг високого рангу в структурі Організації Українських Націоналістів, обіймаючи посаду «провідника ОУН Берестейської округи Західного краю ПЗУЗ» (Північнозахідні українські землі).  В “Літописі УПА. Нова серія, том 8. Волинь, Полісся, Поділля: УПА та запілля 1944-1946. Документи і матеріали” зафіксовано: “Сушко” – окружний провідник Берестейщини, родом з Горохівщини, згинув в бою з большевиками біля с. Речиця Ратнівського району” (тут зроблено посилання на адмінподіл до 1939 року, коли територія пізнішого Локачинського району відносилась до Горохівського повіту – В.К. ).

Передумови та обставини загибелі героя описав у спогадах учасник тих подій  Павло Митюк: ”У ті далекі вогняні роки я був зв’язковим поміж різними ланками і відділами УПА, а тому багатьох старшин і вояків, що перебували на теренах Волині, знав особисто. У хаті Шума-Цимбалюка в Озютичах проходила нарада проводу. Серед присутніх були Клим Савур, Чорноморець, Голуб і я. За наказом  Клима Савура мене направили у поліські райони для налагодження зв’язку. Це було вкрай потрібно, щоб успішно задіяв новостворений провід під командуванням “Сушка”- Гриця Сала. Через деякий час разом із “Сушком” на Полісся прибули “Хвиля”, “Богдан”, “Тирса”, “Борис” і жіноча сітка “Одарка”. Діяльність зв’язкового – це постійна небезпека. Вона чатувала з усіх боків. Не раз доводилось братись за зброю, разом із відділами, до яких приходив у справах зв’язку, боронитись від ворожих нальотів. Пригадується такий епізод. До одного загону прийшло повідомлення про загибель лікаря (ім’я невідоме, він був родом із Львівщини) і медсестри (уродженки Горохова, ім’я якої також залишилось невідомим). Працюючи в аптеці Річиці, вони постійно надавали допомогу пораненим повстанцям, що перебували у шпиталі куреня Назара Криги, який знаходився у хотешівському лісі. Їх розстріляли червоні партизани, бо дізналися, що вони допомагають воякам УПА. Коли загін прийшов до Річиці, щоб поховати своїх медиків, то зміг це зробити лише після тригодинного бою, під час якого загинув “Сушко”. Усіх трьох так і поховали у Хотешові біля церкви” (свідчення свого брата подала у книзі “Спогади зв’язкової УПА“, виданої Волинською обласною друкарнею у 2004 році Лідія Бондарук-Митюк).

Про це поховання згадується і в нарисі Володимира Шуйчика. Хоча тут є деяка неузгодженість щодо обставин загибелі “Сушка”, написано, що він убитий “із засідки в районі с. Мельники-Річицькі” і що “разом з ним загинули лікар Євген Каранович та медсестра Марія”. Цьому автору вдалося встановити прізвище лікаря, його та ім’я медсестри.

Діяльність Григорія Сала (“Сушка”) гідно оцінено головним командиром УПА.  Наказом ІV організаційно-персонального відділу ГВШ лицаря ОУН-УПА посмертно удостоєно високої нагороди – Срібного Хреста Заслуги.

Нагороди  за ескізами, розробленими у 1950 році відомим українським графіком-повстанцем Нілом Хасевичем, у ті буремні роки не було виготовлено, хоча вони затверджені Українською Головною Визвольною Радою. У 2017 році координаційна рада з вшанування пам’яті нагороджених Лицарів ОУН і УПА, створена в рамках роботи Світового ювілейного оргкомітету з відзначення 75-річчя УПА, прийняла рішення про відновлення системи нагород, їх виготовлення з наступним врученням героям або їх найближчим родичам.

Про вручення такої нагороди, присвоєної Григорію Салу, повідомлено листом, скерованим на ім’я голови Локачинської райдержадміністрації в кінці серпня 2017 року. Правда, в додатку вкралися неточності щодо особи нагородженого. Помилково вказано рік народження (1904 замість 1921) та по-батькові записано “Тимофійович”, коли насправді батька звали Олексій. Проте всі інші дані сходяться. Суттєвим доповненням до зібраної раніше інформації є вказана в листі дата загибелі окружного провідника: 25 січня 1944 року. Отже, бій з червоними партизанами відбувся саме цього дня.

Через великий часовий проміжок розпорошена і недоступна в минулі роки інформація про величний чин, звитягу і посвяту життя героїв повертається до нащадків та їхніх земляків. Ця сторінка зі штрихами до біографії Лицаря Срібного Хреста Заслуги Григорія Сала (“Сушка”) стане черговою сходинкою до самоусвідомлення молоддю свого місця в житті у нелегкий час випробувань для української нації.

       Віталій Кушнір,

 с. Затурці

 

Коментарі
Теги: 1939, історія, визвольна боротьба, Вовчак, Григорій Сало, дослідження, Дуб, Олексій Сало, ОУН, Охрім, Січ, село Острів, Сушко, УПА
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up