6 серпня виповниться десять років, як пішов у Засвіти багатолітній редактор газети «Слово правди», Заслужений журналіст України Федір Устимович Самчук.
Ще у середині 70-х років минулого століття тодішні обкомівські кадровики запримітили молодого здібного завідувача відділу маневицької районної газети, випускника факультету журналістики Львівського національного університету і доволі несподівано навіть для нього самого запропонували посаду редактора володимир-волинської міськрайонної газети. Такий привабливий кар’єрний ріст водночас передбачав і високу відповідальність, і зобов’язання втримати планку одного з найтиражніших районних видань Волині і керування колективом, в якому тоді працювали імениті та досвідчені журналісти.
Від того серпня 1974 року і до листопада 2002-го Федір Самчук стояв біля керма «Слова правди». І якщо у деяких колективах керівник може бути просто управлінцем і адміністратором, то у редакціях він, як кажуть, і швець, і жнець, і на дуду грець. Самчук часто сам чергував над випусками газети у друкарні, вичитував, правив, інколи немилосердно, журналістські матеріали, а сам, як брався за перо, то кожне слово було образне і так ретельно виписане, що його публікаціями не можна не зачитатися. Уже значно пізніше, коли після виходу на пенсію він надіслав нам до редакції свої сім порад, наголосивши, що саме порад, а не вказівок чи настанов, в останній з них зазначав: «У журналістиці важлива якість тексту… Завдання журналіста: вдихнути в чистий аркуш паперу вогонь свого серця, вогонь правди (а це і точно підібране слово, і промовистий факт, і авторська оригінальність, і багато чого іншого)…»
І у такій круговерті збігло понад 28 років, які виросли у величезний стос газетних підшивок. Спочатку – з розповідями про соціалістичне змагання і його передовиків, про так званих будівників комунізму, тоді – з бурхливими подіями перебудови, путчем, а за ним – деполітизацією і департизацією газети, згодом – гострими демократичними дискусіями і перехресним вогнем різних точок зору, переосмисленням багатьох теорій…
Розповідали, що попервах молодий редактор намагався сформувати міцний і переважно чоловічий колектив, але це йому якраз і не вдалося, бо зі звільненням з різних причин когось з чоловіків-журналістів, їм на зміну приходили жінки, які поступово перебрати у сильної половини журналістській фах не тільки у «Слові правди». Але пройти школу Самчука було непросто, за кожен русизм у тексті, за допущену помилку молодим добряче влітало на редакційних летючках.
Федір Самчук покинув свою посаду наступного дня після того, як йому виповнилося 60. Ніби відчував, що доля попереду запасла для нього не так багато літ. І завжди тримав у секреті, що серце має не дуже міцне.
Серед тих вже згадуваних його семи порад була і така: «Пам’ятати про журналістів, своїх попередників. Якось довелося почути від молодого, франтуватого колеги: «Ну що то за газети були колись? Бойові листки. Допотопний друк. Замітки недолугі, одні гасла. Не те, що тепер. Тижневики, кольоровий друк, вибір тем, як в супермаркеті: від політики до анекдотів». Можливо, й так, мій юний друже. Газетне ремесло тепер не те, що 50 чи 70 років тому. Але не слід забувати, що вони, ті журналісти, були першопрохідцями. Незважаючи на політичну задуху, диктатуру партії та епоху, застібнуту на всі гудзики».
Дійсно, багато чого стрімко змінилося за ці роки. І в журналістиці тепер нові підходи і стандарти, вже не газети, а онлайн-видання стають основними джерелами новин, дихають історією старі підшивки… І в цій історії назавжди залишається ім’я редактора, який майже тридцять літ благословляв у вихід у світ найдавнішого і провідного видання Володимирщини.
Пам’ятають Федора Самчука ті журналісти-ветерани, яким довелося з ним працювати, знають про нього і молодші колеги, бо його настанови і окремі правила залишаються дієвими. Його відомий афоризм «Де горіло, хто палив?» часто наводимо, як приклад того, чим журналістика відрізняється від літературного твору. Бо то було зауваження йому від відомого професора в університеті на палке зображення давніх революційних подій.
Бережуть пам’ять про Федора Устимовича його дружина, внуки, сини, молодшому з яких довелося пройти пекло сучасної війни і полону.
Словоправдівці
