Новини

«Мій Херсон – вільний!»,

Архів
76 переглядів

не приховує радості уродженець Овадного Віктор Харковець, який упродовж останніх шістнадцяти років жив та працював у цьому затишному південному місті

У перший день повномасштабної війни чоловік змушений був поспіхом вивозити на безпечні території свою родину – дружину, доньку з маленьким онучком, дружин племінників з дітьми. Додому чоловік уже повернутися не зміг, адже там його підстерігали російські вояки, оскільки у 2014-му Віктор Петрович став на оборону рідного краю, долучившись до активістів загону самооборони. 

Ми познайомилися з паном Віктором два тижні тому, коли я завітала в Овадне. Він близько місяця тому повернувся жити у батьківську хату. Жартує, що почав вести невеличке господарство, адже має три коти, два собаки й шість курей. А на прохання розповісти свою історію, уже цілком серйозно переповідає, яким був його шлях від рідного села до далекого Херсона, про непросту дорогу під час евакуації з міста, волонтерський досвід у Чехії та мрії про об’єднання усієї родини у переможній вільній Україні.

Його дитячі роки минули в Овадному. У шкільному віці після уроків поспішав на спортивні заняття, демонстрував непогані успіхи з п’ятиборства, був учасником різноманітних змагань. Однак це було лише захопленням, годом він здобув фах техніка-електромеханіка у тоді ще Володимир-Волинському технікум ігідромеліорації і механізації сільськогогосподарства. Отримавши диплом, чотири місяці працював майстром ПТУ в рідному селі. А далі була служба в армії. Командир взводу порадив Вікторові здобути вищу освіту – вступити на навчання у Львівський політехнічний інститут. Там здобув професію інженера-електрика й згодом побудував успішну кар’єру. Упродовж двадцяти років Віктор Петрович працював на Доргобицькому нафтопереробному заводі, пройшов шлях від електрика до начальника виробництва. У Дрогобичі він створив сім’ю, там народилася його донька.

Коли власники холдингової компанії купили Херсонський нафтопереробний завод – третє за розмірами нафтопереробне підприємство України – узялися розвивати його потужності, а згодом почали реконструювати. Запросили сюди на роботу пана Віктора як висококваліфікованого фахівця. Обіймав він посаду головного енергетика упродовж 16 років.

У Херсон переїхала уся сім’я Харковців. Тут донька закінчила факультет міжнародних відносин національного технічного університету (вона володіє восьма мовами), вийшла заміж, народила синочка. Уся сім’я раділа цій події, тішилася малятком…  Але в Україну прийшла повномасштабна війна і весь світ здригнувся від вибухів та обстрілів, що лунали у різних куточках України.

О 5.15 ворожі ракети вдарили по Чорнобаївському аеропорту. Я думав, що поцілили по заводу, який знаходився за півтора  кілометра від летовища, тож стрімголов  помчав туди. На місці побачив, що до прохідної уже збіглися люди. Попросив охорону всіх впустити на територію, адже там є бомбосховища. Згодом приїхало керівництво заводу.  Було прийнято рішення призупинити усю діяльність, а працівники понаписували заяви на відпустки на шість днів, – пригадує чоловік.

У той час ніхто не думав, що ситуація настільки складна, що розпочинається велика війна. Тривожні новини про небезпечні ситуації у різних регіонах країни спонукали багатьох українців полишити свій дім. Відчуваючи відповідальність за близьких Віктор Петрович, узявши лише документи, сів за кермо автівки, щоб відвезти  їх у безпечне місце. Того дня на довгі місяці покидали свої оселі члени його родини – дружина, донька з тримісячним немовлям, а також дружини його двох племінників з малими дітьми. А зять та племінники стали на захист Батьківщини й у складі різних збройних формувань дають відсіч ворогові.

Дорога виявилася довгою, та все-таки їм удалося виїхати за кордон. Частина родини зупинилася у сестри пана Віктора в Польщі, решта знайшли прихисток у його брата в Чехії.  Дружина з донькою та онуком зараз живутьу Греції.

Коли я приїхав у Чехію, то під час реєстрації познайомився з іншими жителями містечка Табор, які об’єдналися задля допомоги українцям й заснували таким чином волонтерський осередок. У пункт збору допомоги місцеві мешканці стали зносити одяг, взуття та інші речі, які сортувалися й розподілялися між біженцями, які приїхали у цю країну, а також дещо спрямовувалося на підтримку армії. Оголошувалися збори коштів, за які закуповували необхідні військовим засоби й перевозили в Україну. Ми співпрацювали з волонтерами із міста Калуш Івано-Франківської області й часто їм передавали гуманітарну допомогу. Оскільки я уже пенсійного віку, то перегнав на батьківщину два джипи для ЗСУ. Потім отримав статус біженця, а отже діяла заборона перетинати кордон впродовж шести місяців, – розповідає про свій волонтерський досвід пан Віктор.

Згодом чоловік зайнявся пошуками роботи. Влаштувався електриком на будівництво, встановлював сонячні панелі на різні об’єкти. Працювати доводилося по дванадцять годин, та ще й долати чималу відстань до місця праці. Туга за Україною і бажання повернутися на рідну землю зростали з кожним днем, тож він прийняв рішення їхати додому – тимчасово оселився у батьківській хаті в Овадному.

Віктор Петрович розповідає, що доки Херсон був в окупації, то російські вояки вистежували місцевих активістів, тих, хто брав участь в АТО/ООС та їхніх рідних. Оскільки чоловік у 2014 році долучився до загонів самооборони,  ніс чергування на блокпостах у місті, в ОДА, разом із іншими небайдужими земляками виявляв колаборантів, і навіть перешкоджав російським ЗМІ знімати постановочні пропагандистські сюжети із брехливими твердженнями, що у цьому місті чекають на «рускій мір», його прізвище було у списках рашистів. Побували окупанти в домі й на дачі пана Віктора, перевернули усе догори дриґом, потрощили меблі, винесли побутову техніку й телевізори. Про це чоловіка повідомили сусіди, які залишилися у місті. На заводі теж безсоромно господарювали російські вояки, вивозили фурами звідти обладнання, покрали кабелі, можливо, й замінували територію, тож без дозволу військових і надзвичайників туди поки зайти ніхто не може.

Чоловік, дізнавшись радісну звістку про звільнення Херсону, зателефонував до свого колеги й з перших уст дізнався про ситуацію. Каже, що зв’язок відновився лише днями, а світла й води у місті ще немає. Люди потрохи оговтуються від пережитого страху і радісно зустрічають українських військових,  бо Херсон – це Україна. Чоловік вірить, що незабаром вільними будуть усі території батьківщини і його сім’я, як і інші українські родини, що нині розділені далекими відстаням та воєнними обставинами, знову об’єднаються.

Валентина ТИНЕНСЬКА.

Коментарі
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up