Зустріч із владикою Володимир-Волинським і Ковельським Володимиром розпочинаємо із запитання, як оцінює високу відзнаку своєї духовної праці, адже 28 серпня митрополит Онуфрій возвів його у сан митрополита.
– Вважаю, це нагорода не тільки моя особиста, а всього духовенства, всіх парафіян єпархії. Бо за 1025 років існування вперше її керівник став митрополитом, це покладає на мене велику відповідальність перед попередніми поколіннями, які молилися тут протягом століть, перед спільнотою святих волинських єпископів, мучеників. Ця подія відкриває для нас велику історичну змогу, бо єпархія древня і справді достойна бути митрополією.
А щодо моїх скромних трудів, то не сказав би, що вони такі великі. Це моя друга єпархія. Першою була – нововідкрита тоді Шепетівська й Славутська на Хмельниччині. У Володимирі вже сім років. Місто знав і раніше, бо у 90-х роках служив дияконом у Зимнівському монастирі, не раз приїздив туди й коли навчався у Варшавській академії. Давно знаю багатьох із тутешніх священиків. Наприклад, із отцем Ярославом Антонюком був знайомий ще будучи світською людиною, маю за велику честь від Бога служити зараз разом із таким батюшкою, радий, що можу підтримувати його старість.
У цьому році ювілей – 1025 років єпархії. Час нелегкий, тому головне свято – літургія, помолитися, подякувати Богові за те, що було, що є, і попросити, щоб на майбутні віки своїх очей від нас не відвертав. Незважаючи на недоліки й негаразди, бо цей народ достойний жити щасливо й гідно.
– Владико, що, на вашу думку, найважливішого вдалося вам зробити за ці сім років? Адже наша Володимир-Волинська і Ковельська єпархія займає досить велику територію.
– Так, це вісім районів. Найрадісніше, що відкриваються нові церкви, У цьому році освятив дві у Шацькому і Любомльському районах. Був період, коли до храмів ходило менше молоді, тепер її число зростає. Можливо, більше людей звертаються до Бога через страшні політичні події в Україні. Така вже людська неміч, що йдемо до Нього, коли біда – як тривога, то до Бога. А треба мудро будувати духовне життя, постійно відгукуватися на потребу у спілкуванні з Богом, на Його поклик. На жаль, людина не завжди це розуміє.
У підпорядкуванні єпархії є й монастирі – Зимнівський жіночий, хоч і ставропігійний, тобто напряму підпорядкований Києву, але ж на нашій території, та чоловічі – у Мильцях, Низкиничах, у Ковелі, є і на Світязі. Радісно, що і зараз, хоч не дуже часто, але йдуть у монастирі молоді люди – шукають глибокої душевної гармонії.
Те, що служу тут, близько мені до серця, бо сам родом із Волині, із Любешівського району. Цей народ мені рідний, знаю діалекти, якими розмовляють по селах. Дуже люблю, коли молодь береже давні говірки, це важливо, коли із покоління до покоління передається мова того чи іншого села. Це також духовний зв’язок. Хоча, чимало колишніх прекрасних і мудрих слів виходять з обігу, забуваються, їм на заміну приходять нові. Прикро, якщо це чужі – англійські, російські. Коли зустрічаюся з молоддю і чую, що розмовляють з діалектом, розпитую звідки родом і так само сам стараюся говорити, вони дуже тішаться.
Ще б хотілося, аби народ не так сильно кидався у політику. Бо ті, хто керує політикою, люди тимчасові, вони приходять і йдуть, а народ залишається . Це не нове – протягом усієї історії держави, нашої святої Русі, бачимо, що найбільший тягар ніс простий народ. І цим народом треба дорожити, берегти його. Тому моє Полісся мені таке дороге.
– Отже духовний захист народу вважаєте основною із функцій церкви?
– Так, маємо дбати, аби коріння наше не вичерпувалося, не всихало, щоб народ процвітав. Та зберегти – це ще не все. Як і садівник, плекаючи дерево, дбає, щоб воно дало плоди, так і я тішуся, коли до Бога приходить більше людей, коли молодь робить такий вибір.
– Кілька років тому єпархія видала двотомник Олександра Цинкаловського «Стара Волинь і Волинське Полісся». Про які ще приклади просвітницької діяльності єпархії можете розповісти?
– На початку наступного року виповнюється 120 років від дня народження цього видатного дослідника краю. Уже розпочинаємо підготовку до ювілею. Поміркувавши, із представниками міської інтелігенції вирішили відзначити його науковою конференцією. Шукаю меценатів, спонсорів, щоби ще раз передрукувати двотомник. Велика честь мати такого земляка.
Неоціненною є діяльність недільних шкіл. І не лише міських. Добре працюють вони і у селах, особливо на Поліссі. Наприклад, у Залісах Ратнівського району, у Ковельському – там викладають не лише священики, а й світські викладачі, які мають духовну освіту. Часто при школах є потужні дитячі хори, які співають не тільки церковний, а й народний репертуар і де дітям прищеплюють любов до місцевого фольклору.
– Часто порушується нині тема об’єднання церков. Як до цього ставитеся?
– Об’єднуватися треба. Але за законом церковним, не ображаючи один одного. Я ніколи зі своїх уст нічого поганого не скажу проти Київського патріархату. Знаю, що можуть назвати мене москалем, але я настільки москаль, наскільки він – не українець. Знаю своїх людей, дотримуюся чистоти віри, як і мої батьки, молюся, як віками молилося моє Полісся. У церквах Київського патріархату так само моляться дорослі й діти. Не буду їх ображати, мені це не дано. Якщо будемо ображати, то не досягнемо об’єднання. Їхні священики так само знають, що є закони, за якими треба діяти. Але є треті сили, зацікавлені, щоб між нами розпалювалися чвари, сварки. Та поки у нас між собою не буде єдності, то ніколи не об’єднаємося.
За кордоном різні церкви існують паралельно і ніхто нікого не утискує. Можу про це говорити з певністю, бо 11 років прожив у Польщі – вчився у Варшавській богословській академії. Поряд із православним там є старокатолицький, протестантський, лютеранський відділи. Деякі лекції, наприклад, з археології, спільні для усіх факультетів, а ті, що торкаються богослов’я, проходять окремо. Між студентами ніколи не виникає ніяких конфліктів. Ректор обирається раз на чотири роки, ним буває православний священик, католик, протестант – це не має значення, незалежно від своєї приналежності він до всіх ставиться рівно. Ось чого маємо вчитися у Європи.
– Як ставитеся до інституту капеланства?
– Воно повинне бути. Але якось так сталося, ніби ми є церквою агресора, бо це Московський патріархат. Але самі їдемо на Схід, бо там в окопах і наші віруючі. На жаль, керівництво держави не передбачило можливості, щоб священики нашої церкви були капеланами. Київського патріархату, римо- і грекокатолики – так, а нам сказали «ні». Це не українська політика, а політика осіб, які не будуть жити в Україні й нести радощі й печалі народу. Може ті політики поїдуть де інде, а мені тут сонце грає і повітря пахне, і я житиму тут.
Пригадую, як повернувшись з-за кордону, поміняв радянський паспорт на український. Із якою радістю отримав його – синій із золотим тризубом! Відчув, що це моє, те про що століттями мріяв народ. А тепер перегортаю його і думаю: скільки ми часу втратили за 25 років незалежності через немудрих, захланних наших керівників. Не боюся цього сказати. Пам’ятаю, якими були Польща, Білорусь. Ми ж із Радянського Союзу вийшли однією із найбагатших країн! Завжди молюся, щоб Бог послав нам українського Соломона, який мудро служив би народу своєму. Чув якось у монастирі один старенький чернець сказав: «Вибирайте українця!» Із мудрості все починається. Треба після себе залишити хороший досконалий слід. Хоча, часто добрі й мудрі люди не бувають знані при житті, але через якийсь час із їхніх трудів черпають великий досвід життя, любові, будування держави.
– Не афішуєте благодійну допомогу єпархії, чи займаєтеся цим?
– Зараз така політика, що нам слова не дають, але потрібні справи. Завжди допомагали й допомагаємо нашим хлопцям, які на війні, на Сході, бо гине наш народ. Серце кров’ю обливається, дивлячись на все, що відбувається. Підтримуємо і старших, ветеранів, через соціальні служби – бідних. Шукаємо меценатів, які продуктами допомагають, стараємося їх пороздавати. Сільські священики звозять багато домашніх продуктів, дізнаємося, хто найбільше потребує, тим і передаємо. Час від часу допомагаємо і фінансами, якщо просять на лікування.
– Ваша посада передбачає не лише духовне керівництво, а й адміністративні функції. Важко управляти такою великою кількістю людей ? Як дбаєте про них?
-У єпархії 270 священиків. Серед них – молоді і старшого покоління. Є намісники монастирів, ченці, ветерани Другої світової війни, ті, які воювали в Афганістані, – священики служать, доки дозволяє фізичний стан, здоров’я. Щодо стареньких, то вдівці зазвичай йдуть в монастирі, декого доглядають близькі. Пам’ятаємо матушок-вдів, часто вони працюють при храмах, цінуємо і відзначаємо їхні труди. Стараємося не втрачати з усіма ними контактів, аби й надалі почувалися членами великої родини, якою є єпархія. Допомагаємо, за потреби, і фінансово також. Зараз, слава Богу, не радянський час, держава може дати якусь копійку, одержують пенсію за віком. Мушу про всіх дбати, доводиться і карати, і милувати, як у сім’ї.
Тішуся, що маємо багато хорошої молоді із Володимир-Волинського регентського училища, Почаївської семінарії, Луцької. Наші випускники навчаються у Московській, Петербурзькій академіях, київських духовних школах, Одеській, Полтавській, Бєлгородській семінаріях, на православному факультеті Варшавської богословській академії, де я сам навчався.
– Ви багато років проживали у Польщі, чи відрізняється ставлення до віри у наших народів?
– Насамперед вражає, як ставляться у Польщі до духовного виховання. У них у документі про закінчення загальноосвітньої школи є оцінка за Закон Божий, незалежно від віросповідання. Навіть якщо батьки атеїсти, дитина не звільняється від уроку, а слухатиме духовну етику. Передбачається, що кожен має право визначитися із цим у свідомому віці. Так суспільство дбає про духовний розвиток особи. До речі, щоб у Польщі викладати Закон Божий, треба мати дві освіти – середню богословську і педагогічну. Там рідко цей предмет викладають священики, частіше світські люди.
Цікаво, що ті, хто сповідує православну віру, вже не пригадую у яких класах, екзамени із Закону Божого складають старослов’янською. Тому у них зникла проблема з церковнослов’янською мовою – польські православні християни моляться нею. І ще більше: у цьому році польська церква вирішила перейти на старий, юліанський календар, повернулася до древніх традицій.
Хочу зауважити, що у нас, порівняно з поляками, якісь антицерковні закони. Держава старається втягнути церкву у політику, а у Польщі намагається, аби церква більше працювала для народу. У їхній екуменічній раді засідають представники усіх вірувань, як і є у країні, спільно визначають, де відремонтувати чи підтримати пам’ятки архітектури, храми, дитячі табори, куди спрямовувати гроші, скільки – на друкування книг, соціальну допомогу тощо. Ця рада має немалі кошти від бюджету і вирішує важливі для суспільства питання.
А ми, буває, розпочинаємо не з того, звідки потрібно. Чому? Бо ті, хто потрапляє до владних структур, часто себе переоцінюють, не замислюються, що влада дана їм Богом, аби у мудрості керувати задля блага народу, бо вони є слугами народу, а не навпаки. Дехто поводиться так, наче десять життів житиме. А тільки ж одне! І за нього треба буде дати відповідь – бажаєш цього, чи ні. Христа розп’яли хто? Політики. Бо він був їм не вигідний, не приносив прибутку. Він і зараз їм не вигідний. А Бог – єдине багатство, яке злодій не вкраде,черв не сточить, міль не з’їсть, ржа не зіпсує. Серце болить за наш народ.
– То саме через прогалини у духовній освіті ми інколи відстаємо за рівнем культури?
– У значній мірі. Читав наш підручник з етики – це як для невіруючих людей. Можливо, тому українці, працюючи за кордоном і поважаючи там правила поведінки й культури, повертаючись додому, нерідко починають якусь життєву розпусту, поводяться як вандали. Це значить, що людина нечесна, дволика стосовно себе, своєї та й чужої землі. Ще старші не так, бо мають досвід і біди, й радості, й печалі, а молодь, заробивши 10 злотих у Польщі, почувається вдома заледве не мільйонером, йдучи вулицею, смокче пиво… Та пий, будь ласка, лиш у кафе, як робив би це за кордоном. Усе починається із нас самих, із культури, духовності, любові – усе починається із серця.
У Шацькому районі є матушка – директор школи, учні звідтіль завжди отримують відзнаки на олімпіадах з етики. На жаль, немає від держави належного закону стосовно цього. Якщо священик виявить власну ініціативу, то приходить до школярів. А треба, щоб держава у цьому допомагала.
– Владико, ви не тільки навчалися, а й служили у Польщі…
– Пощастило служити для православних на півночі Польщі. Саме там найбільше дізнався про історію України. У парафії було лише 36 сімей, але дуже дружні, нам навіть вдалося відкрити другу церкву. Ці українці, литвини, білоруси розповідали, як їхні родини примусово, поспіхом вивозили зі Східної Польщі. І там, і у Варшаві залишилося багато друзів. Незабаром заплановано висвячення нових православних польських єпископів, серед них двоє моїх учнів, один – по крові українець.
Той досвід мені багато допоміг – приймаючи прихід, одержав і три книги – реєстрації народжень, смертей і шлюбів, які на обкладинках мали ще царського російського двоголового орла. Там є записи і ХІХ століття, і за польської держави, і сучасні. Це безцінні документи, до яких звертаються історики, громадяни, які шукають коріння роду чи з’ясовують майнові суперечки. Тому часто нагадую священикам – тримайте у порядку документи. Тим більш, зараз можна і у комп’ютерні носії дані занести, добре, що є більше можливостей зберегти інформацію.
– Владико, до редакції газети «Слово правди» приходила ваша парафіянка, яка хвилюється з приводу запровадження біометричних паспортів. Каже, це не від Бога. Якої ви думки про це?
– Завжди, коли запроваджуються якісь новації, народ ставиться до цього з недовірою. І так буде до закінчення віку. Але держава не дає альтернативи. За кордоном, якщо це вас не влаштовує, можливий інший варіант. Тому й державі треба ставитися до людей, які бояться одержувати біометричний паспорт, із розумінням, дати інший варіант, щоб не мали страху, допомогти їм. Не можна міряти усіх однією міркою, у цьому краса світу Божого – усі ми різні й багатогранні.
– Що за чоловік не у священицькому облаченні на світлині у вашому кабінеті, це хтось із близьких?
– Ні, але це людина, яку глибоко поважаю. Єжи Гедрович – польський публіцист, народився під Мінськом, жив у Парижі, мав багато нагород, від усіх відмовився, жодної не отримав. Виступав за непорушність українських і білоруських кордонів. Писав: ці держави виросли, як весняні квіти, їх треба зберегти, звертався з цим до поляків. Заповів по його смерті закрити журнал, який випускав, так і сталося.
Дякую за розмову.
Ірина НАДЮКОВА.