Якщо їхати з Устилуга до села Стенжаричі через недавно поновлений міст, то перед нами відкриється бита шосейна дорога вулиці Ювілейної. Її і тепер називають Тартачною – колись по ній возили ліс на тартак. Нині тут тихо. Зрідка можна побачити бабусь, які сидять на лавочках. Рідше чути голоси людей і сміх дітвори, крім дитсадочка в кінці вулиці. І живе на тій вулиці людина непростої долі – моя (і не тільки) перша вчителька Галина Піскуровська (Зайончковська).
Невисокого зросту, з привітним обличчям, життєлюбна, завжди радо зустрічає гостей. Ще й пригостить, чим зможе. Роки, на жаль, вже не молоді. Але Галина Миколаївна тримається, як може. Соціальна працівниця Надія Кравчук їй допомагає.
Народилася Галина Піскуровська 13 квітня 1933 року у Стенжаричах тодішнього Устилузького району. Батько Микола після війни був головою колгоспу на хуторі Ніпчики. Згодом захворів і через інвалідність пішов на пенсію. Мама Парасковія родом із села Микитичі, до війни працювала з батьками на підсобному господарстві, а як організовувався колгосп – у Стенжаричах на різних роботах.
У 1940 році Галинка пішла в Стенжаричівську школу. Встигла закінчити тільки перший клас, як почалася війна. Ось як вона вже дорослою пригадувала про це: «22 червня 1941 року з мамою збиралися їхати провідати батька у п’ятиднівському лісі, його призвали в армію для перепідготовки. Але напередодні, в неділю, нас розбудила стрілянина, вибухи бомб. Потім на дорозі з’явились на мотоциклах німці. Червневого світанку небо над Устилугом вкрилось червоною загравою. Зрозуміли, що почалася війна. Поїздку відмінили.
Розпочались страшні дні окупації з облавами на активістів села. Мій батько був секретарем сільради. Німці спочатку пред’являли йому претензії, де поділись меблі з будинків, які залишені ще до 1941 року? У них проживали знатні чиновники, а коли прийшли, як кажуть, перші «совєти», то вони повтікали у Польщу. Забрали батька і Миколу Філімонюка, який на той час був головою сільради, до гестапо. Катували, допитували, щоб повернули тепер вже їхнє майно. А воно було націоналізоване – у школі, клубі… Все це мусили зібрати і відвезти у Польщу за вказаною адресою. Потім почалася колотнеча між поляками і українцями. Тоді ми вже стали біженцями – ховались в інших селах, в Устилузі. Ніхто за нас не заступився. І так було, аж поки не прийшла червона армія».
Стомлено перевівши подих від згадки про пережите, Галина Миколаївна продовжила розповідь: «Закінчилась війна. Розпочалась відбудова – все було зруйноване, спалене і розбите. Повоєнні роки видалися дуже важкими. У стінах Стенжаричівської школи під час війни знаходилась нациська, обнесена колючим дротом, комендатура. У ході боїв з партизанами згорів її перший поверх. Вчитись було ніде, дітям давали уроки у хатах у Стенжаричах, Ніпчиках, Самотишші. І коли у 1947 році школу відремонтували, я пішла навчатись. У 1950 році закінчила семирічку. Деякий час працювала у колгосп обліковцем, а у 1951 – 1954 роках – піонервожатою у школі.
Батько важко захворів, але ще залишався головою колгоспу у Ніпчиках. На канікулах влітку працювала в піонерських таборах на Видранці на заставі. Організовувала поїздки дітей на екскурсії в Канів, Брест, у військове містечко Володимира-Волинського. Коли була піонервожатою, мене забрали в Устилузький райком комсомолу у відділ освіти. На змаганнях, які проводились, була суддею з легкої атлетики. Брала участь у грах в шахи і шашки. Як закрили райком, вступила на заочне відділення Луцького педучилища. Направили у село Полум’яне завідувачкою початкової школи, де було два змішаних класи і я – одна вчителька. За три кілометри доводилось добиратись пішки на роботу бездоріжжям, а в час весняної повені промоклою заходила в клас».
У 1953 році перейшла у Стенжаричівську школу. Працювала вчителькою початкових класів аж до виходу на пенсію – у 1988 році. Вийшла заміж за Йосипа Піскуровського, родом із Полум’яного, який працював водієм у колгоспі. У 1959 році, як народився син Віктор, дали декретну відпустку на два з половиною місяця і по догляду – стільки ж. Син зараз проживає у Шацькому районі, за спеціальністю він коваль. Молодша дочка Світлана живе у Нововолинську і працює у міськраді начальницею оргвідділу.
Не стало чоловіка, а тому самій доводилося ростити дітей. Важко було. Майже увесь день у школі. Вела два початкових класи майже на 40 дітей. Засиджувалась до пізнього вечора, готуючись до уроків. Часто прибиральниця зачиняла у школі, доводилось вибиратися через квартирку у вікні. Вдома лишались малі діти. Треба було вести і підсобне господарство.
Ішли роки, важко було одній з дітьми і з життєвими проблемами. Хотілось хоч якоїсь допомоги. У 1983 році вдруге вийшла заміж за Павла Вороніна, із Володимира-Волинського. Він приїхав у колгосп працювати в будівельній бригаді. Але у 1992 році під час польових робіт трагічно загинув.
У кожного вчителя бувають радісні і сумні, щасливі і тривожні дні. Бо, як хтось мудро сказав, що людина – то весь всесвіт. У Галини Миколаївни своя педагогічна поема. Багатьох учнів вона пам’ятає і нині – і кращих і «проблемних». За оті 38 років педагогічної праці не лишила жодного учня на другий рік у тому самому класі. Важко полічити, скільки дітей вона вчила! Її учні працюють і педагогами в нашій школі.
Коли Галина Миколаївна пішла на пенсію, то не змогла жити осторонь від школи, від дітей, яких і сама вчила. Часто приходила в школу, брала участь у заходах, які там проводились. Її завжди запрошують випускники на свої зустрічі. Привітна, цілеспрямована, вона завжди прагнула горіти яскраво – чи у класі, чи у родині, скрізь, де зустрічалась з людьми. Дітям, яких вчила, змогла прищепити любов до життя, до професій, які обиратимуть. Мала свій підхід до кожної дитини. Це було нелегко, але так важливо.
Не стояла осторонь Галина Миколаївна і від громадської роботи – була народним засідателем від сільради у районному суді, обиралась депутаткою сільради. За багаторічну працю нагороджена медалями, грамотами міністерства України, іншими відзнаками, є відмінником педагогічної освіти. У немалий вік, бо не хочемо називати його похилим, Галина Миколаївна тренує пам’ять. У газеті «Слово правди» розгадує кросворди. Від далеких 70-х років зберігає підшивки цього, також й інших видань.
Пам’ятає Галина Миколаївна і свою першу вчительку – Валентину Кулакову, вчителів старших класів – Олександру Кузнець, яка була завучем і вчителькою української мови та літератури, Софію Літвінчук – вчительку математики, директора школи Івана Гунька.
Довгі прожиті роки нагородили вчительку шістьома внуками і сімома правнуками. Повільною ходою виходить вона нині на вулицю – зустрітися зі сусідами чи купити хліб, який привозить машина з міста. І на придорожній лавочці, погомоніти зі колегами-вчителями Ларисою Зібаровою, Марією Вавринюк про життя минуле і нинішнє, або, зустрівшись вже на іншій вулиці, – з Маргаритою Вільчинською.
Лишивши глибокий слід на землі, Галина Миколаївна не шкодує за прожитим. Вона радіє і посміхається тим малим школярам, які ідуть до школи і повертаються з неї. А їй здається, що це ідуть її діти, яких не забула, любить і досі у пам’ятає.
Тож щастя і довголіття вам, шановна Галино Миколаївно! Теплого сонця у ці квітневі дні і в день вашого народження.
***
Учора перша вчителька наснилась,
Прийшла до долі юна, молода.
Над партою моєю нахилилась,
У зошит мій потертий загляда.
А я ховав, щоб тільки не дивилась
Оті кривулі в верхньому рядку.
Чому ж тепер за стільки літ приснилась?
Вже стільки літ до неї знов іду.
Ловлю ті теплі і засмаглі руки,
У холод зігрівали що мене,
У тихий голос давньої розлуки,
І постать, що десь мимо промайне.
Дитинства книгу я перегортаю,
Там друзі залишились всі мої
І перша вчителька, яку люблю і знаю,
Донині в серці бережу її.
Здоров’я їй і сили молодої,
Щоб доля посміхалась, берегла,
Тепла у осені, такої золотої,
Яке всім серцем в наше принесла.
Сергій МАРКИТАН.
с. Стенжаричі.
