На головну Новини Мужній командир мотострілецької роти

Мужній командир мотострілецької роти

290

Напередодні  свята Стрітення Господнього та виводу радянських військ з Афганістану завжди згадуємо тих, на чию долю випала ця війна, гордимося і заздримо їхнім мужності і героїзму, вірності присязі і силі духу.

У мотострілецькій роті Олександра Запорожцева було понад сто чоловік, половина  з яких мусульмани, вихідці з республік Середньої Азії, і кожен зі своїм характером, поглядами, підготовкою. І він, як командир роти, з офіцерами і прапорщиками зумів створити з особового складу міцний бойовий кулак. Олександр Васильович завжди пам’ятав настанову тата, що успіх у того, хто підтримує високу честь офіцера і сержанта.

- реклама -

Просто сказати: «Любіть батьківщину і партію, наказ – закон для солдата», але кожен із офіцерів роти знав, хто їх у Афганістан послав і що не всі повернуться додому. Олександр Запорожцев говорив: «Я був командиром мотострілецької роти понад чотири роки і добре знаю не тільки службові обов’язки, а й думки солдатських матерів, чиїх синів призвали в армію й довірили мені». Командир роти і його мужній замполіт Саша Фаст дбали не про уявну славу, а про кожного бійця, його здоров’я, психологічний стан, цінували людську гідність. На жаль, вісьмом бійцям роти не судилось дожити до заміни.

Олександр Запорожцев народився у Владивостоці Приморського краю Росії в офіцерській сім’ї. Його тата, як молодого офіцера, часто переводили в різні частини, звичайно, сім’я їхала за ним в Усурійськ, Прикордонне, Михайлівське, тож здобував середню освіту хлопець у шести школах Примор’я.   У 1972 – 1976 роках навчався в Орджонікідзевському (нині Владикавказ) вищому військовому командному училищі. Отримав також диплом інженера з експлуатації колісної та гусеничної техніки.

Перше місце його офіцерської служби – Забайкальський військовий округ, місто Борзя, де безкрайній степ і температура літом +45̊ С, взимку  ̵ 45̊ С. Чотири роки на посаді командира розвідувального взводу, розвідувальної роти мотострілецького полку. Два роки командиром мотострілецької роти в місті Улан-Уде. Різкоконтинентальний клімат Забайкалля вимагав високої фізичної підготовки і моральних сил, але сильному, здоровому, з дитинства привченому до дисципліни, йому було легко.

Нарешті заміна в омріяну Європу – групу радянських військ у Німеччині. Та вже через рік у 1983-му капітан Запорожцев – командир шостої роти 177-го полку 108-ої  Баграмської мотострілецької дивізії в Афганістані.

Бойові завдання роти Олександра Васильовича змінювались: від охорони ділянки дороги до перевалу Саланг, де в роти було три сторожових застави та вісім секретних опорних пунктів у горах, мали не допустити обстрілів з гірських виступів. Неодноразово рота виконувала завдання в горах і «зеленці», ходила на каравани, супроводжувала автоколони з боєприпасами і продуктами, охороняла трубопроводи, якими перекачувалось пальне в Кабул тощо.

У одній із бойових операцій рота потрапила на засаду «духів». Тільки  холоднокровне керівництво боєм, висока підготовка офіцерів, командирів взводів, старших лейтенантів Володі Шевченка, Саші Чонгарова, сержантів – командирів відділень сприяли тому, що рота вирвалась тоді без жертв, лише четверо поранених, включно із командиром. Більше місяця Запорожцева лікували в Кабульському госпіталі, а далі – знову рідний підрозділ.

Хочу наголосити, що авторитет цього чоловіка, військова дисципліна базувалися на його високій порядності, незламності духу. Коли старші начальники, до замполіта полку включно, вимагали закрити очі на проступок солдата, він був незламним, той солдат отримав заслужене покарання, а авторитет командира  лише  зріс – усі знали, що в Запорожцева перед законом усі рівні, незалежно від національності, звання і терміну служби. У 6-ій мотострілецькій роті більше надзвичайних ситуацій не траплялось. За час його командування ротою 18 чоловік представлені до державних нагород (не враховуючи тих, хто загинув і був поранений).

Через півтора року Запорожцева призначили на посаду заступника командира другого батальйону 177-го мотострілецького полку. З особливим трепетом згадує офіцер службу з охорони двох мостів при вході в ущелину Панджшер. Коли він був заступником комбата і керував бойовою операцією підрозділу, його БТР підірвався на фугасі. Олександр сидів зверху на броні: його, як м’яч, відкинуло на десяток метрів. Оглушений, непритомний, але лишився живий.

За героїзм і мужність, проявлені в Афганістані, Олександр Запорожцев нагороджений двома орденами Червоної Зірки. Це єдиний офіцер у місті та районі з двома такими високими бойовими нагородами.

З коханою дружиною Валентиною Єфстафіївною, корінною володимирчанкою, виростили дві доньки, допомагають виховувати дві онуки. Зять Сергій Малюта військовослужбовець 14-ої ОМБр і вже неодноразово перебував на передовій на Донбасі. Шкода, говорить Олександр Васильович, що у 2014 році не внесені Верховною Радою зміни до законів про військову та державну службу, які б дозволили генштабу МО України призивати офіцерів з відставки у військо за власним бажанням – вони мають досвід, було би менше втрат, більше користі.

З 1985 року, після Афганістану, Запорожцев служив у 44-му гвардійському полку в нашому місті, був начальником штабу 1-го мотострілецького батальйону, у 1991 році звільнений в запас. Принциповий офіцер не витримав того формалізму, що побутував у війську в мирний час 90-х років.

Знаю Олександра Васильовича з грудня 1988 року і, гортаючи в пам’яті прожиті  сторінки, шкодую, що його, професіонала, чесного, непідкупного, прямолінійного офіцера, командування недооцінило. Як офіцер управління мотострілецького полку в Афганістані, знаю скільки гинуло бійців таких рот, вклоняюсь йому за те, що не допустив великих втрат у своїй.

Після звільнення понад 10 років Запорожцев працював у добровільному пожежному товаристві, потім став підприємцем.

Незабаром підполковнику у відставці 65 років, з них 35 він у Володимирі-Волинському. Товариші по службі і бойові побратими бажають йому здоров’я і радості. А 15 лютого піднімемо чарку за тих, хто навіки залишився в горах і пісках Афгану, і за тих, хто пішов з життя уже на Батьківщині.

Андрій ВІТОВЩИК,

полковник у відставці, ветеран ЗСУ, учасник бойових дій в Афганістані та ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

4 × 4 =