На головну Інтерв'ю Музика картин Анатолія Костюка

Музика картин Анатолія Костюка

169

Серед давніх редакційних  матеріалів зберігся невеликий буклетик з  виставки Анатолія Коста, на  яку майже десять років тому ми їздили до Луцька. І треба було так трапитися, що знову він потрапив до рук цієї осені, коли володимир-волинський художник Анатолій Костюк організовував свою ювілейну виставку. Тому саме від цього буклету-спомину ми відштовхнулися, коли він відгукнувся на пропозицію редакції розповісти просвої творчі підсумки.

– Минуло стільки часу, але мало було чути про вже тоді знаного не лише на Волині митця. Можливо, була така собі мистецька пауза?

- реклама -

– Ні, чому, я їздив по світу, виставляв свої картини, але все це досить непроста справа. Самотужки художнику, якщо  він не бізнесмен і не має додаткових заробітків,заявити про себе не так просто, треба знайти спонсорів-меценатів, які  б його у цім підтримували. Наприклад, у тій же Німеччині чи Польщі, де мені довелося побувати, митцям усіляко допомагають і сприяють, але роблять це переважно для своїх. Пригадується, як колись їздили до польського Любліна на  виставку, присвячену Дню незалежності України, то тамтешня чиновниця від культури була вельми подивована, що ми тут своїм коштом, представляючи державу. Тому виставок не влаштовував, але працюю, створюю мистецький продукт, їжджу у Київ, спілкуюся з колегами. Є там у мене і колекціонер, який навіть дві моїх картини сам подарував  Національному художньому  музею України, де ними зацікавилися, чим, як він  сам жартує, зробив  мене класиком.

– Минулого місяця, коли  було нажато особисту копу літ, відбулась і особиста  виставка Анатолія Костюка у нашому місті. Які враження  вона залишила?

– Попервах планував влаштувати цю свою ювілейну виставку у Луцьку, про що вже навіть була домовленість з головою Волинської організації спілки художників  Володимиром Марчуком. Але  карантин зі своїми обмеженнями перешкодив цьому, і я прийняв пропозицію  організувати виставку у галереї культурно-мистецького центру. Ця зала порівняно невелика,  тут немає такого майданчика,  щоб показати  більшість робіт, які, на  мою думку, є досить цікавими, це як з великого будинку переїхати в однокімнатну квартиру. Тому  сформував експозицію суто  з картин останнього періоду, давши їй назву абстрактного наративу. З попереднього сюди потрапив лише автопортрет 1982 року, його намалював  під час служби в армії, де теж не розлучався з етюдником, аджемистецтву загалом віддав уже 46 років.

Виставка відбувалася вже після особистого ювілею. Привітали мене художники з Києва, Луцька, Одеси.  Приємно,  щоприйшло багато друзів, викладачі  педколеджу, але при цьому всі дивувалися, що обминули виставку представники влади, віддлілу культури.  На мою думку, такі події мають цікавити і музейників, яким варто фіксувати мистецькі події краю.Чиновників від культури у нас вистачає, але підтримки тих, хто займається мистецтвом, як  це роблять у розвинутих країнах світу, насправді не відчутно.

– Стільки років  у мистецтві, а з чого все починалося, хто прищепив цю любов до нього?

–  Свого часу Микола Букатевич, якого не так давно згадували у газеті, створив у місті творчу студію.  Це не було якимось подвигом, але дійсно  доброю на ті роки новою справою, за  що він вартий шани. Микола Букатевич  ходив у школи і придивлявся до дитячих малюнків. Потім, як  селекціонер, відбирав кращі, а їх авторів брав в учні. У нашому класі примітив трьох, у числі яких був і я. Так потрапив у художню студію. Згодом закінчив художнє училище, де навчався різьбі, пропонували вступати на архітектурний факультет, але віддав перевагу мистецтву,  чим і займаюся довгі роки. Нині вже й важко згадати, хто з учнів нашої студії не полишив його. Бо якби мене спитали, чи пішов би цим шляхом, якби можна було все вернути назад, відповів би, що ні. Це важкий тягар. Але з приємними моментами, коли твоє вміння цінують.

Виставлятися  почавз 1987 року, згодом мені дали  художню майстерню, яку вже у часи незалежної України і забрали.

– Ця ювілейна виставк авже яка за рахунком?

– У нашому місті відбулося п’ять моїх персональних виставок, дві – у виставковому залі Волинської організації Спілки художників у Луцьку. Такі виставки відбулись у столичній «Галереї 36», у місті Любліні у Польщі, експозиція з моїх картин  була представлена у Києві на міжнародному фестивалі «FineаrtUkraineу» у 2010 році.  Свого часу  журнал «Художники України» присвятив окремий номер  моїй творчості, це при тому, що там було  презентовано творчість лише  трьох волинських художників, зокрема, ще двох луцьких  майстрів. Не порахуйте це за похвальбу, але так було.

– Розпочавши свій  мистецький шлях у реалістичній манері, Анатолій  Кост став  популярним художником-абстракціоністом, як написано у вже згадуваному нами буклеті, з 1990 року почав експериментувати у  малярстві, дійшовши до самовираження у абстракції. Як і чому відбувся такий перехід?

– Коли випало побувати у Берліні, я кілька днів ходив  у виставкові зали і спостерігав за тим, що експонується там. І мимоволі зрозумів, що  ми зі своїм мистецтвом  на роки відстаємо  від  цивілізованого світу. І у студії, і в училищі нас вчили правильності  у малюванні. Та спостерігаючи за реакцією, відзначив, що подивились, похвалили  і на тому все. Можливо, згодом і забули, бо всі  так малювали. У радянські часи діяла обласна художня рада, через яку щось  нестандартне, як правило, не проходило. Але період розвитку моєї творчості припав на часи перебудови,  отож вже не довелося підлаштовуватися, аби не вийти за певні рамки сприйняття. Зрозумів, що треба  у цьому соцреалізмі щось змінювати, модернізовувати. Коли  почав експериментувати, помітив, що людям це цікаво, вони вже не просто споглядають побачене, а починають думати,  філософствувати. Почав з модернізованого реалізму. Та цього виявилося замало. Я любив інструментальну музику, вже  слухав джаз, почав експериментувати, і, побачивши таке зацікавлення, перейшов до абстракції, якою займаюся  майже тридцять років. Хоча  для  душі  пишу  пейзажі, портрети, багато зробив абстрактних речей, приміром  розмальовані старі туфлі  виставлялися  у Луцьку, розписав скрипку, яку подарував  своєму колекціонеру у Києві, а він  її нікому не продає.

У абстракції у мене є дві лінії: лірична, невелика, камерна, де лідирує  імпровізація кольору, і  концептуальна, де  апріорі вирішую, які будуть кольори, ставлю певні  завдання, які  розширяють  рамки  цього модернового мистецтва. Абстракцію можна порівняти з музикою,  адже коли, наприклад, ви слухаєте «Пори року» Вівальді, ви ж не бачите снігу чи цвіту,  але слухаєте і насолоджуєтеся. Так  і абстрактні картини – на них можна дивитися  довго, вони весь час змінюються. Тамнемає конкретики, немає чогось статичного,  яке однакове завжди, з якого боку і під яким світлом на нього не дивись.  Абстракція впливає на емоції. Тому такі картини пишу переважно під музику.

Так, траплялося, що дехто картину у такому стилі називав мазнею. Але попробувавши  їх написати, змінював свою думку. Бо це, як побачивши піаніно, кожен думає, що може на ньому зіграти,  не маючи ні знання музики, ні розуміння, ні відчуття ритміки.

– Таке враження, що про  абстрактний напрямок у мистецтві  ви можете  розповідати годинами. Але Анатолій Костюк відомий  і як автор кількох гербів?

– Абстракція  має в своїй основі стильність, у ній є ритміка, колір, композиція, знаковість, це щось подібне до дизайну. Це теж  мені близьке. Тому є двічі брав участь і вигравав у конкурсах  на зразок  герба для Володимира-Волинського, створив їх для району і міста Устилуга, розробляв  емблеми  до фестивалів. А ще, працюючи у відділі культури,  разом з  іншими митцями міста створили об’єднання художників, галерею, започаткували міжнародні пленери…

– За стільки років створено чимало картин, які розлетілися по всьому світу.  Чи є такі, за якими шкодуєте, які особливо  пам’ятні?

– За період своєї творчості кілька разів переживав переоцінку цінностей. Колись  з творчої майстерні, яка у мене булла неподалік річки,  виносив і спалював свої картини. Навіщо, – питав сусід.  Мені казали, що зробив неправильно, я ж вважаю, що мав так вчинити, щоб відрізати ту пуповину, що тримала за старе і  не давала  йти далі.Так, інколи за створеним, у  що вкладено частину твоєї душі, шкодуєш. Але така доля у картин: вони повинні знаходитися у колекціях, вони мають приносити задоволення людям, адже фактично кожен художник працює для людей. Правда, деякі, переважно створені на певних переломних етапах моєї творчості, залишилися вдома.

А колекціонери якраз і  формують мистецтво, яке увійде в історію.  Шкода, що в нас у місті є бізнес, але  він не приєднується до мистецтва. Бо фабрики і дорогі авто можуть не залишитися, а  спомини про добрі справи живуть віки. Он як  надовго ввійшли в історію мистецькі меценати Терещенко, Третьяков, а свіжий  приклад цього – музей сучасного мистецтва Корсаків у Луцьку. Втім, що казати про меценатство, якщо мистецтво фактично абсолютно не має підтримки від держави.  Культурі ще якісь крихти від неї перепадають, мистецтву – ні.  Хоч в інших європейських державах ситуація зовсім інша.

– Завершимо  нашу розмову  традиційно банальним запитанням  про творчі плани.

–  Створюю  нові картини, маю певні задуми, але  паралельно працюю над одним  концептуальним  твором, який  згодом  покажу на  якійсь із виставок. Вона  дуже проста,  чисто концептуальна, думаю, стане віховою у  моїй творчості.

Антоніна  МИХАЛЬЧУК.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

дванадцять + 8 =