Так назвала свою п’яту збірку Людмила Патлашинська, яка видала її до свого 90-річчя.
Обережно виводячи кожнісіньку літеру, влучно й ретельно добираючи слова, які сплітаються у речення й відтворюють пережите – кожну подію, зустріч, думку, Людмила Патлашинська пише книгу свого життя. Розпочала уже 90 главу. Саме такий поважний ювілей у колі родини, друзів, сестер по духу відсвяткувала у третій день Великодня. Вітання від посестер-союзянок, представників міської влади приймала після богослужіння у соборі Різдва Христового, до відбудови якого долучилася особисто й де багато років керувала хором. Сторінки її життя наповнені радісними й трагічними подіями, однак червоною ниткою через них проходять три головні цінності – віра, надія, а також любов – до своєї сім’ї, Батьківщини, професії, творчості.
Людмила Сильвестрівна – з тих людей, які глибоко і тонко відчувають цей світ та своєю участю намагаються його змінити на краще. Вона крізь душу та серце пропускає непросту долю України, рідного волинського краю, свого роду й у віршах і оповіданнях щиро та правдиво передає цю історію сучасникам і лишає у спадок майбутнім поколінням.
Цю мудру, талановиту жінку, справжню патріотку знають у місті й далеко за його межами як педагогиню, поетесу та письменницю, активну громадську діячку, членкиню осередку «Союзу українок».
Дитинство, юність у війні
У селі Брани Берестечківського (тепер Горохівського району) вона змалку всотувала любов до всього рідного – мови, пісні, звичаїв, слухала про подвиги захисників й борців за волю народу. Їй, наймолодшій дитині, та її старшим двом братам і трьом сестрам це передавали батьки – тато священник і мама вчителька.
Коли дівчинці було чотири роки сім’я переїхала у село Мишів тепер уже Володимир-Волинського району. Уже згодом – у зрілому віці, коли працювала над збіркою «Незабутнє, припорошене віддаллю років», немов заново переживаючи усі відчуття, пані Людмила писала про те, як, зростаючи, з цікавістю й уважністю розглядала красу навколишньої природи – кожну стеблинку й комашку, пізнавала селянську працю, до якої теж долучалася змалечку. Пригадала, як любила слухати й співати українських пісень, черпала мудрість з народної творчості, надихалася традиціями та звичаями.
Уперше дівчинка переступила поріг школи у 1939 році – в часи панування Польщі, і стверджувала, що уже всього навчилася. На прохання вчителя щось написати, вивела три слова –тато, мама, Україна – найцінніші і найдорожчі для маленької Людмили. Та вчитися у польській школі дівчинці не довелося – розпочалася війна. Рідне село потрапило під окупацію радянських військ. Та попри цей факт, організувалася українська школа, де Людмила з цікавістю набувала знань.
У 1941 році у Мишів зайшли німці, Дівчинка, хоча була малою, та на завжди запам’ятала всі жахіття війни, численні смерті і те, як німці розстрілювали людей єврейської національності.
Людмила Сильвестрівна була свідком визвольної боротьби народу, бачила організацію самооборони краю, розростання армії УПА – стільки важливих епізодів тогочасної народної непокори й прикладів сили духу зберегла у пам’яті, а згодом вилила у поезії й прозових творах. Брата Анатолія нацисти арештували та ув’язнили у концтаборі «Майданек» – він ледве врятувався втечею, а сестра Рая, яка була у лавах УПА медсестрою, загинула. Над сім’єю нашої героїні тоді також нависла загроза вивезення у Сибір чи Казахстан, але через смертю тата цього не сталося.
Педагог з великої літери
Напевно, долею судилося пані Людмилістати педагогом, щоб свій світогляд та палку любов до всього українського передати дітям – її учням, аби ті, виховуючись у радянський час, цінували своє коріння, шанували рідну історію, мову, культуру. Закінчивши семирічну школу, вступила в педагогічне училище у Волоимирі. Пам’ятає важке післявоєнне життя і те, як поступово воно налагоджувалося, як оговтувалися від бід люди, як поставали з руїн міста й села.
Місто над Лугою пані Людмила стала називати своєю третьою малою батьківщиною. Тут зустріла споріднену душу – чоловіка Володимира. Тут народилися їхні діти, онуки. Тут трудилася й прищеплювала всі найбільші людські й національні цінності своїм учням. Тут розпочала активне суспільне життя й працю на користь громади.
Пригадує Людмила Сильвестрівна, як працювала у школі робітничої молоді, де 16 років викладала українську і російську мову й літературу. Це було її друге місце роботи, адже після закінчення педучилища за направленням поїхала працювати у семирічку в Ратнівському районі, а після року роботи там вступила у Луцький педагогічний інститут імені Лесі Українки.
– У цій вечірній школі бачила, як після війни люди тягнулися до знань, – вертається споминами у ті часи жінка. – З п’ятого по дев’ятий класи там навчалися в основному діти. Багато з них мали важку долю, хтось осиротів, а хтось виховувався в неблагополучних сім’ях. Вони потребували розуміння й людського тепла. Найбільша кількість учнів була в 10-11 класах, яких могло бути п’ять-шість. Заходжу у клас і встають із-за парт 30 школярів. Це офіцери, які війну пройшли, а я – молода вчителька, якій трохи більш як двадцять років, маю їм дати знання. Але справлялася.
У 1970 році, як розповідає Людмила Сильвестрівна, її «насильно» перевели у тоді другу школу. Все ж згодом полюбила своє місце роботи, де трудилася 20 років. Чимало вихованців продовжили її справу, ставши вчителями, інші реалізувалися в різних сферах діяльності й завжди впізнають, вітаються і щиро радіють зустрічі зі своєю вчителькою. З теплом згадує свій колектив, а з деякими із колег дружба зав’язалася на роки.
Берегиня роду
Людмила Сильвестрівна разом із Володимиром Михайловичем створили хорошу сім’ю й 50 років прожили у любові і злагоді. Чоловік працював викладачем фізики і електротехніки в середній школі №5, а пізніше – в профтехучилищі викладав фізику та інші дисципліни. Продовжив сімейну династію педагогів син Анатолій. Він працює вчителем фізики та інформатики у школі №2. У цьому навчальному закладі викладає англійську мову також його дружина Надія.
Донька Галина Тюрікова присвятила своє життя українській пісні й музичному мистецтву. Вона опікується зразковою студією вокального співу «Лодомир» при Центрі позашкільної освіти. Її чоловік Сергій – підполковник міліції у відставці.
Гордиться Людмила Патлашинська чотирма онуками Володимиром, Андрієм, Ларисою і Тетяною, тішиться п’ятьма правнуками.
Біля джерел національного відродження
У 60 років, після виходу на пенсію, у жінки почався новий та цікавий етап життя. Вона знайшла себе у громадській діяльності, долучилася до «союзянок», разом з якими відроджувала й популяризувала національні традиції та культуру. Вона долучилася до відновлення собору Різдва Христового, зокрема Андріївської церкви, що розташована зі східного боку святині. Згодом очолила церковний хор й навчала співу молодих його учасників. Стала зосереджуватися на літературній діяльності, укладати та видавати книжки, які презентувала учням заледве не усіх шкіл на Волині, куди її часто запрошували. Її статті неодноразово друкувала й на сторінках нашої газети.
Незадовго до початку російського вторгнення в Україну Людмила Сильвестрівна видала свою п’яту за рахунком збірку «Минуле болить, а майбутнє кличе до єдності».
– Вважаю її найбільш необхідною для суспільства, адже містить як надруковані раніше, так і нові поетичні твори: про УПА, голодомор, Другу світову війну, Помаранчеву й революцію Гідності, неоголошену війну на Сході України, а також оповідання-бувальщини про ГалшкуГулевичівну та Петра Чубинського. Є у збірці вірш російською мовою «Слушай, услыш, Россия!», – звернення до країни-агресорки із закликом до прозріння, адже її солдати «сіють біль, жах і смерті».
Цю книгу ювілярка подарувала усім, хто прийшов її привітати, передала частину накладу для реалізації у соборі, а отримані від продажу кошти планує віддати на потреби армії.
Валентина ТИНЕНСЬКА.
