Майстерня художника – це його персональний, інтимний світ. У Віталія Федоренка він наповнений світлом і теплом. Його картини мовби випромінюють внутрішнє сяйво і “розмовляють” із глядачем. Можливо, завдяки особливому стилю, в якому творить художник, а може – завдяки його внутрішній енергетиці, частку якої Віталій вкладає у кожну свою роботу.
Розгадав секрет техніки Івана Марчука
Якщо ви знайомі з творчістю українського митця, який увійшов до рейтингу 100 геніїв сучасності за версією британського видання “Дейлі Телеграф”, то знаєте: Іван Марчук створив авторський спосіб живопису “пльонтанізм”. Його назва походить від діалектизму “пльонтати” – “переплітати”. Це не просто техніка зображення, яка полягає у нанесенні фарби тонкими кольоровими лініями, їх переплетенні під різними кутами, чим досягається ефект об’ємності й світіння, створюється враження, що зображення зіткане з тонких ниточок, клубочків барв. Це також і особливе світовідчуття та його передача на полотні. Саме в такому стилі створює свої картини і Віталій Федоренко.
Ні, на майстер-класи до Івана Марчука він не їздив – зрештою, той нікому професійних секретів не відкриває. Навіть картини видатного митця наживо, не в інтернеті, а в галереї, побачив уже після того, як опанував пльонтанізм. Шукав шляхи, як відтворити цю техніку, самотужки. Експериментував. І навчився “заволікати” фарбу, як ниточку, та виплітати нею зображення на полотні. Першою роботою, виконаною у цій техніці, став зимовий краєвид з міцним крислатим дубом.
Технічні секрети пльонтанізму Віталій не відкриває нікому. Завжди працює за зачиненими дверима. «Це кропітка робота, вона займає чимало часу і потребує величезного терпіння», – каже Віталій. На створення однієї картини може піти кілька тижнів. Але коли вдивляєшся у переплетення тонесеньких ліній, які ніби відтворюють кожну травинку, кожен промінчик сонця чи найдрібніші хвильки, розумієш: воно того варте.
А з Іваном Марчуком Віталій таки згодом познайомився особисто. На запрошення митця побував на його виставках, спілкувався, відвідав майстерню.
Картини на прабабусиному полотні
Мистецьких академій і творчих факультетів Віталій Федоренко не закінчував. Усе, що має за плечами, – це художня школа, де навчався у Людмили Вікентіївни Срібняк, та величезне бажання вчитися і розвиватися. До створення картин він береться серйозно і вдумливо. У своїй творчій роботі максимально чесний. Навіть основу для картини, полотно з підрамником, готує сам: використовувати зроблене кимось – це, каже, ніби в чомусь фальшивити. «А свої перші роботи малював на домотканому полотні, яке залишилося у спадок від прабабусі, – розповідає художник. – У цьому є щось особливе, коли твориш мистецтво на основі, створеній більше ста років тому руками рідної тобі людини».
Світлотіні, захід і схід сонця, неповторні миттєвості природи – усе це здатне торкнути душу художника, надихнути на творчість. Працює він і з фотографіями, світлини пейзажів дають поштовх ідеям, які потім розвиває у картині, додає щось своє, вкладає найсвітліші думки і почуття. «Коли на душі погано чи похмуро, навіть не підходжу до полотна», – зізнається Віталій. – «Краще пересиджу, дочекаюся гарного настрою».
«Живопис для мене – не ремесло, не робота, не бізнес-проект. Це – мова моєї душі», – каже художник просто. Малює він тільки те, у чому відчуває внутрішню потребу, і не працює на замовлення.
Найбільше у творчому доробку Віталія пейзажів та абстракцій. На перших – неймовірна краса і велич природи, на других – найщиріші і найбільш сильні його внутрішні переживання. Але нещодавно художник взявся за інший жанр – малює портрет артистки Оксани Науменко. Ця жінка, зауважує Віталій, не лише талановита, але й робить багато добрих справ. Тож портрет, виконаний в унікальній техніці, стане подарунком для неї.
Побачити ранні роботи Віталія Федоренка містяни могли на персональних виставках у 2015 та 2017 роках – одна була в культурно-мистецькому центрі, інша – у музеї. Зараз хоче провести ще одну, зібрати на ній уже суто ті роботи, які виконані у техніці пльонтанізму. Виставлявся також у Польщі, де п’ятий рік поспіль бере участь у пленерах.
А зараз більшість робіт Федоренка мешкають у його майстерні. Вона радше нагадує галерею – світлі стіни, обвішані полотнами, сонячне світло з вікна. Зі стін аж бринять позитивними вібраціями зимові й літні краєвиди – густе різнотрав’я, силуети нічного лісу, зграбні копички сіна… Віталій каже, що серед них не має улюбленців. Вони як діти, всі рівні. Та коли вже виходимо із майстерні, зізнається: уже замикаючи двері, прощальний погляд щоразу кидає на картину, яка висить навпроти: золотисте сонце над озером, вода якого теж схожі на розтоплене золото. Ця робота художника називається «Сяйво». І, дивлячись на неї, починаєш ізсередини сяяти.
Віталіна МАКАРИК.
