На головну Новини На бойовім посту

На бойовім посту

74

Вони знають грамоту свободи – її підписують мечі

Головна мета нашої 14-ї ОМБр імені князя Романа Великого, найбільшого військового з’єднання на Волині, і кожного її військовослужбовця – здобути перемогу у війні, що триває сьомий рік поспіль.

- реклама -

Задля досягнення цієї мети кожен із військовослужбовців князівської бригади, яка не так давно після успішного виконання завдань за призначенням повернулася з району проведення Операції об’єднаних сил і нині відновлює боєздатність, під час індивідуальної підготовки та бойового вишколу під керівництвом фахових досвідчених інструкторів вдосконалює навички володіння всіма видами зброї. Бо зброя, кажуть військовослужбовці, – продовження їх самих!

Основна відповідальність у щоденних наполегливих тренуваннях – на командирах підрозділів, взводів, рот і батарей. Вони – основа бойової бригади, Збройних сил України, майбутнє нашого війська, України та своїх родин. Молоді командири навчаються, щоб навчати підлеглий особовий склад, вдосконалюють здобуті за роки війни бойові та управлінські навички, щоб бути прикладом для тих, кого невдовзі знову вестимуть у бій. Вони різні: піхотинці, зв’язківці, зенітники, артилеристи, танкісти. Але всі – під князівським щитом 14-ки! У них на озброєнні – молодість, віра, посмішка, прагнення бути кращими, перемогти. На жаль, вони знають вже сплачену ціну української свободи, і заради пам’яті тих, хто її заплатив, бачать ціль і здолають будь-які перешкоди задля її досягнення. Перефразовуючи геніальну Ліну Костенко, яка нещодавно відзначила 90-літній ювілей, молоді командири князівської бригади знають грамоту свободи – її підписують мечі.

Щоденні заняття з індивідуальної та бойової підготовки для всіх військовослужбовців 14-ої ОМБр відбуваються на військовому полігоні. Тож, кажуть військовослужбовці, у цьому є величезні переваги.

– Свіже повітря, весняне сонце, цілющий ультрафіолет, фізичні навантаження, бойовий вишкіл і непереможний армійський гумор – найкращі способи боротьби з усіма можливими вірусами, лінощами, зайвою вагою, що особливо актуально навесні, депресією, хандрою, – ділиться один із командирів підрозділів військової частини. – Бонус – індивідуальні засоби захисту. Тож усіх, хто нидіє в самоізоляції, потерпає від страху заразитися коронавірусом, 14-а окрема механізована бригада імені князя Романа Великого запрошує стати її військовослужбовцем.

Служимо разом – переможемо разом!

Авторитет у війську завойовується характером

Життя цього хлопця, як і всіх, хто зараз зі зброєю в руках захищає Україну, на «до» і «після» розділила війна. У 2014-му Микола, випускник технічного вишу, не роздумуючи пішов на фронт. І саме там прийшло розуміння, що армія ввійшла в його життя назавжди – на передовій Микола прийняв рішення вступати до вищого військового навчального закладу.

А нині молодий офіцер, випускник Львівської національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, готується прийняти на себе командування одним із підрозділів 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого.

– Моє рішення здобувати військову освіту було цілком і повністю усвідомленим, – каже Микола. – Маючи певний фронтовий досвід, добре розумів, чого хочу і що маю зробити для досягнення своєї мети. Крім того, мав і маю, на кого рівнятися: мій молодший брат (молодший, щоправда, лише на рік), теж військовий, уже у званні капітана, теж воює за наші свободу та незалежність.

Звичайно ж, батьки хлопців, зізнається Микола, неабияк переживають за синів, тому й до рішення Миколи пов’язати свою долю з військом поставилися без особливого ентузіазму. Втім, зрозуміли вибір сина і прийняли його, бо знали – інакше він просто не може.

Ставши кілька місяців тому до лав нашої 14-ї окремої механізованої бригади після закінчення військового вишу, Микола відразу знайшов спільну мову з ввіреним йому особовим складом – дався взнаки фронтовий досвід, вміння спілкуватися, характер. Навіть попри те, що чимало підлеглих Миколи, а йому лише 27, значно старші від нього за віком.

– Авторитет у армійському колективі завойовується характером, власними знаннями та вчинками, – не з чуток знає Микола. – Ти маєш довести людям, яких тобі довірили, що здатен ними управляти та навчати їх як командир, і врешті можеш просто поговорити і дати пораду як людина.
А вдома на чоловіка і тата з нетерпінням чекають кохана дружина Аліна та син Марк, якому в листопаді виповниться лишень рочок.

-Дуже сумую за ними! – зізнається Микола. – Але, вирушаючи на фронт у 2014-му, і пізніше, вступаючи до військової академії, чітко розумів, на що йду, тож до всього готовий. А з дружиною ми однокласники, разом досить давно, вона теж усвідомлювала, що виходить за військового, розуміла, де я повинен бути і де буду під час війни. А Марк… Він ще поки дуже маленький, але коли трохи підросте, впевнений, буде гордий тим, що його тато захищає Україну.

Бажаємо Миколі успіху в усіх його починаннях і втілення спільної для всіх нас мрії – Перемоги!

З курсантів відразу на бойові позиції

21-річна лейтенант Анна Гринюк, заступник командира однієї з механізованих рот нашої бригади з морально-психологічного забезпечення, лише в липні минулого року змінила шеврони курсанта Академії сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного на шеврони князівської 14-ї ОМБр. І робила це майже на ходу, бо відразу після випуску із вишу вибула в район ООС, де тепер уже «рідна» рота виконувала завдання за призначенням. Ще зовсім юну дівчину з офіцерськими погонами, мініатюрну і тендітну, особовий склад підрозділу, зізнається сама Анна, належним чином почав сприймати не відразу.

– Усе прийшло з часом, – сміється лейтенант Гринюк. – На початках сприймали, напевно (ніколи не допитувалася достеменно), як дівчиська. Та за короткий час з’явилися й взаєморозуміння, і повага, і «Анно Олегівно, допоможіть, будь ласка, з тим-то й тим-то…» Знайти порозуміння чи підхід, я у цьому впевнена, можна до кожної людини, незмінний і безвідмовний інструмент для цього – спілкування. Саме воно – основа нашої нелегкої і багатогранної роботи.

Анна Гринюк, у минулому випускниця військового ліцею, каже, що практично з дитинства знала, що пов’яже свою долю з військом. І жодного разу про свій вибір не пошкодувала. Тим паче, що тут, у нашій 14-ці, зустріла свою долю- зараз разом із коханим всерйоз подумують над створенням сім’ї.

Отак буває, що все закручується дуже швидко, – служба, війна, кохання, знайомства, труднощі, їх подолання, довіра, дружба, спогади і мрії… Здавалося би, всього аж забагато! Та не для дівчат, що служать у нашій загартованій у боях 14-ій, бо їм до снаги все! Бо Україна й українка – жіночого роду!

Високі оцінки «богів війни», які запрошують у свої ряди

Бойові та управлінські навики офіцерів-артилеристів, готовність артилерійських техніки та озброєння до виконання завдань за призначенням – такими були основні критерії інспектування командирів артилерійських підрозділів 14-ї окремої механізованої бригади представниками командування Сухопутних військ ЗСУ.

Як завжди, наші артилеристи показали високий рівень навченості, здобутих і вдосконалених за роки війни бойових навиків, максимальну готовність до управління підрозділами та результативність, професіоналізм, бойовий запал і непохитність на шляху до Перемоги!

Якщо у тебе «кипить» кров, ти «дружиш» з математикою і тямиш у ландшафтному дизайні, тонко відчуваючи прекрасне, не змарнуй таланту – йди до нас, у артилерію! Стань рівним серед кращих, стань богом війни князівської 14-ки. Насичену, змістовну практику на свіжому повітрі в колі друзів гарантуємо.

Служимо разом – переможемо разом! І традиційне: триста-тридцять-три!

П’ять років воює у бригаді 25-річний капітан

Роману – 25. Невдовзі він відзначатиме п’ятиріччя служби у нашій 14-ій окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого. За ці роки молодий офіцер пройшов шлях від командира взводу, командування яким прийняв одразу після випуску з Львівської академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, до заступника командира одного з механізованих підрозділів бригади, того самого, де п’ять років тому починав військовий і воєнний шлях.

– Найцікавіше в цій історії, напевно, те, що мій командир роти у 2015-му і тепер мій командир, у якого я заступником,– усміхається Роман. – І стільки всього пригадується за ці роки, за цих фронтових п’ять років… І Мар’їнка, де командував взводом і де тривали щоденні жорстокі бої, після кожного з яких, щоранку і щовечора, я дякував своїм хлопцям за те, що вистояли. І те, як було непросто, коли прийняв на себе командування ротою. І маріупольський напрямок, і те, як одного разу ми з командиром роти попрямували до моря: ті пів години купання і відпочинку стали справжньою віддушиною серед шаленої спеки – і фронтової, і температурної. Навіть зараз із командиром підрозділу з задоволенням пригадуємо цей момент.

Взагалі, моментів, які хочеться згадувати, безліч. Бо, попри свої жорстокість і жах, війна звела кожного з нас з величезною кількістю чудових людей, дала нових друзів, які, напевно, навіть більше, ніж друзі… З особливою вдячністю згадую хлопців зі свого підрозділу, призваних під час четвертої хвилі мобілізації. З багатьма з них, а більшість, демобілізувавшись, повернулася до мирного життя, підтримую зв’язок. Часто згадуємо все, що довелося пережити. І, знаєте, бої, втрати – все це не забувається. Але говорити намагаємося про наш колектив, про приємне, про те, що на тому чи іншому фронтовому напрямку, на тих чи інших позиціях давало сили жити, воювати і вистояти.

За п’ять років у найгарячіших точках війни на Сході 25-річний капітан має той життєвий і фронтовий досвід, який не примариться більшості 50-літніх. Утім, каже сам Роман, чимало з цього досвіду побажав би хіба ворогу… Попри це, він свідомий того, що, якби мав можливість обирати заново, не звернув би з одного разу вже обраного шляху.

– Після закінчення гімназії подав документи на вступ до кількох вишів, зокрема, й до академії Сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного, де конкурс на одне місце був просто шалений, – пригадує Роман. – А тому мусив докласти максимум зусиль, розумових, моральних, фізичних, аби стати курсантом академії. Тож коли довідався про те, що вступив не тільки до академії, а й до інших навчальних закладів, особливо не роздумуючи, обрав першу. Повністю підтримали мій вибір і заохочували до нього батьки, які хотіли бачити сина військовим. Це було в 2011-му. А у 2014-му, коли почалася війна і вони зрозуміли, що на мене чекає через рік, після випуску… А я казав тоді і кажу зараз: «Якби була можливість повернутися назад і знову обирати, пішов би тим самим шляхом». Бо роблю те, що мушу, і пишаюся тим, що роблю…
Тим, чого досяг у житті, завдячую, передусім, своїм батькам, родині, друзям і тим офіцерам та побратимам, з якими звела війна: впродовж п’яти років вони підтримували мене словом, порадою, настановою, ділом. Таке не забувається. Чимало з того, чого свого часу навчився у свого командира роти, командира батальйону, бойових побратимів, передаю молодим хлопцям. Основне завдання для них – щоразу живими й здоровими повертати додому особовий склад, повертатися самим – заради тих, кого любимо, і заради тих, хто любить нас…

Над життям і над війною 25-річний капітан розмірковує з не притаманною для його віку мудрістю. Каже, війна багатьох змінила не тільки зовні, а й внутрішньо, змусила по-іншому дивитися на світ, навчила цінувати справді цінне, і, як не дивно, зробила людянішими і добрішими.

– Зміни в собі оцінювати важко, – каже співрозмовник. – Та змінився однозначно. Чи на краще, судити не мені. Прислухаюся до думки інших. Напевне знаю тільки те, що батьки пишаються мною. І це, повірте, дорогого варте. Як буде далі, час покаже, єдине, що знаю точно, – не звертатиму з наміченого шляху, намагатимусь не втомитися працювати над собою. Бо впевнений, саме ця праця – найважча і найрезультативніша.

До слова, Роман чудово грає на гітарі, катається на сноуборді, любить рибалити і покопирсатися в машині. Свого часу, зізнається, опанував серфінг, а зараз вчиться грі на фортепіано, каже, опанувати музичний інструмент – давня мрія. На запитання, як на все вистачає часу, відповідає: «Час знайдеться, було би бажання і відсутні лінощі».
– Не варто боятися пробувати щось нове, з нового досвіду, з випробувань себе самого складається життя. Воно проходить швидко, й одне із основних завдань для кожного з нас – щоби, коли настане час, було про що згадати. А поки що – навчитися жити, допомагаючи одне одному.

Р. S. У нашій 14-ій окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого служить двоюрідний брат Романа Павло. Різниця між хлопцями лише у півтора року. Та саме на старшого рівнявся молодший, коли обирав шлях військового офіцера у житті, і став ще одним гідним представником славного роду у нашій бригаді. Втім, це вже інша історія…

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

2 + 8 =