На головну Новини На оздоровлення і екскурсію запрошує «Подільська Швейцарія»

На оздоровлення і екскурсію запрошує «Подільська Швейцарія»

24

Мандруючи закапелками Тернопільщини, щоразу натрапляю на нові цікаві місця. Ось і цього разу, вирушивши з подругою Оленою Черенюк на оздоровлення у Микулинецьку здравницю, ознайомилися  і  з місцевими архітектурними пам’ятками. В одній з них знаходиться лікувальна установа, куди на реабілітацію з’їжджаються з багатьох областей.

Микулинці, тоді ще Микулин, вперше згадується в “Повчанні дітям” князя Володимира Мономаха (1084 р.). Історики вважають його молодшим від Володимира більше як на пів століття. За княжих часів Микулин був поважним та стратегічно важливим поселенням, що неодноразово згадується в літописах. Місто не лише прикривало Теребовлю з північного напрямку, але й контролювало стратегічно важливий торговий шлях з Галича на Київ, яким постачалася сіль з солеварень Коломиї.

- реклама -

Власне сама здравниця-палац стоїть у  старезному і через свій вік занедбаному саду на кілька гектарів. Поряд з нею відомий в Україні Микулинецький замок 16 століття – від нього лишились лише стіни з дірами в кількаметрових широченних стінах. За метрів сто від санаторію костел і польське кладовище з напівповаленими столітніми пам’ятниками-фігурами…

Санаторій тримають… чотири атланти

Микулинці –  друге після Теребовлі містечко, що приваблює архітектурними пам’ятками. З Волині сюди легко добиратися автобусом Нововолинськ-Тернопіль, а далі – в бік Теребовлі та Чорткова.

У невеликому містечку збереглися руїни замку Синявських, класицистичний палац графині Людвики Потоцької, величезний бароковий костел Святої Трійці. А ще Микулинці – це відоме пиво, яким можна запастися в невеличкій фірмовій кав’ярні-магазині на головній вулиці. Воно і справді смачне! Варять його на  одному із найстаріших пивзаводів України. Головний, схожий на казковий палац, корпус заводу теж пам’ятка архітектури. Правда, на територію не всіх пускають, доведеться задовольнятися оглядом прохідної, яка теж графських часів.

У Микулинецьку обласну фізіотерапевтичну лікарню реабілітації їдуть з усіх куточків України. Центральний вхід у санаторій тримають… чотири дужі й похмурі атланти. Колишній графський палац потребує капітального ремонту, адже під плином літ осипається стародавнє ліплення, розтріскуються стіни. Сумно дивляться на світ міфічні істоти, які не в силі втримати те, до чого мають докластися людські руки.

Про цілющі властивості «сірчаної» води та торф’яного болота з микулинецьких околиць люди знали дуже давно, каже головний лікар здравниці Зіновій Ясеник. До речі, його брат також лікар, працює у міській лікарні у Володимирі. Перші згадки про лікувальну силу цієї води сягають 1675 року. Тоді турки та татари намагалися захопити Микулинецький і Теребовлянський замки. Його оборонці – шляхта та військо польське, які володіли землями, витримали облогу. А поранених та хворих везли до джерел поблизу Микулинців. Там лікували рани сірчаною водою і компресами з болота.«Жива вода», як називали її у народі, рятувала  і місцевих жителів. Знала про неї і польська магнатка Людвіка Потоцька, яка у другій половині 18 століття володіла Микулинцями. Ця пані звела тут католицький костел у стилі бароко та побудувала розкішний палац. Пізніше його добудовували, дещо змінювали, але ця пам’ятка архітектури зі своїми класичними формами збереглася донині.

На початку 19 століття інший власник навколишніх земель барон Ян фон Конопка (поряд з Микулинцями розташоване село Конопківка, а у нім відомий санаторій «Медобори», про нього розповімо згодом, –  авт.), якому відійшло і мінеральне джерело за два кілометри від маєтку, створює на основі сірчаної води та торфових грязей перший у Західній Україні прообраз сучасного санаторію. Курорт незабаром стає відомим на всю Європу. Тут оздоровлюються вельможі з Австрії, Німеччини, Польщі…

Такої води, як у нас, з унікальними лікувальними можливостями в Україні більше нема, – каже головний лікар. – Головним її компонентом є сірководень, який, проникаючи в організм, впливає на тканини та клітини, зцілюючи хворих від важких недуг. Вміст сірководню у микулинецькій воді, взятій з джерел, сягає 160 міліграмів на літр, а в отриманій із свердловин навіть перевищує цей показник. Тобто концентрація – оптимальна, у природній воді є співвідношення всіх елементів, тому ефект лікування дуже високий. Між іншим: за висновком учених Одеського науково-дослідного інституту курортології і фізіотерапії, сірководневі джерела не поступаються всесвітньовідомим водам курортів Сочі, Мацести.

Сама лікарня реабілітації розташована у мальовничому старому парку на березі Серету. Довкола – столітні дуби, ялиці, липи, декоративні та реліктові дерева, а навесні багато фіалок. Недарма цю місцевість називають «подільською Швейцарією».

Крім сірководневих ванн та торфоболотяних аплікацій, для оздоровлення хворих використовують магніто- і лазеротерапію, голковколювання, мануальну, гірудо- та рефлексотерапію, підводне витягування, масажі, парафіно-озокеритні аплікації… Тут успішно лікують захворювання нервової та серцево-судинної системи, органів дихання, хребта, наслідки травм опорно-рухового апарату, ревматоїдні артрити, поліартрити, різні недуги шкіри, ДЦП.

З вікна видно стіни замку

Від 15 століття починаються регулярні набіги татарів на Поділля та Галичину. Відповіддю на цю загрозу стало масове замкобудування на цих теренах. У1550 році власниця Микулинців Анна з Йорданів (Сенявська) теж зводить мурований замок. Він постав на місці старого дерев’яно-земляного укріплення, що існувало ще від княжих часів. Новий безпечний сховок від набігів сприяв швидкому зростанню населення. Вже 1595 року Микулинці отримали статус міста, магдебурзьке право і привілей на щотижневі торги та проведення трьох щорічних ярмарків.

Замок багато бачив на  своїм віку.  . Історики розповідають про набіги татар і турків. Путівники стверджують, що сліди давніх баталій можна побачити й нині – на мурах й досі збереглися потьоки смоли, яку оборонці лили на голови яничарам. Згодом поляки перетворили замок на один з головних форпостів Речі Посполитої в протистоянні з Османською імперією. Однак після відходу турків з Поділля у 17 столітті замок одразу ж втратив будь-яке військове значення та понад 150 років використовувався як резиденція власників містечка.

У 18 столітті Микулинці викупив барон Петро Конопка, який облаштував на території замку суконну фабрику. Аби краще освітлювати цехи, вузькі бійниці в мурах розтесали в широкі вікна. З мануфактурою у Конопки нічого путнього не вийшло, виробництво незабаром довелося закрити – воно не витримало конкуренції з австрійськими виробниками.Після закриття фабрики замок остаточно занепав та почав руйнуватися. Руїни оживали лише на час проведення великих гуртових ярмарків, на яких торгували кіньми та худобою.

Під час Другої світової війни замок знову став військовим об’єктом. За окупації тут базувалася танкова частина вермахту. Пізніше у фортеці діяла велика ветеринарна клініка, де військові  лікували поранених на фронті коней.

Кожен замок має свої легенди. Розвідають, що десь наприкінці 19 століття в одному з казематів замку жив коваль з красунею донькою. Остання не лише не вберегла цноту, але й принесла в подолі. Часи тоді були вже не такі суворі, тож сумна доля Катерини Кобзаря покритку оминула. З дому ні її, ні дитину не вигнали, але постійні докори батька та кпини сусідів звели в могилу. Дівчину поховали в шлюбній сукні. Кажуть серед похмурих мурів стала з’являтися напівпрозора дівоча постать в білому. Звісно, її ми не бачили, хоч і вікна нашої кімнати виходили на похмурі стіни.

Вражає королівський костел, копія дрезденського

Одразу навпроти палацу на одній з ним лінії височить  костел Пресвятої Трійці, який є одним архітектурним комплексом з палацом.

Місцевий костел, як і замок з палацом, можна назвати унікальними. Це зрозуміло навіть людині, далекій від історії. Одразу кидається у вічі, що храм надто  великий та розкішний для такого містечка. А якщо врахувати, що костел зведено за архітектурою храму при палаці короля Саксонії в Дрездені, то незрозуміло, як він тут заблукав….

Раніше на цьому місці стояв костел, зведений ще Анною з Йорданів (Сенявською), який був знищений татарами. Згодом  на згарищі звели дерев’яну капличку. Її спалили турки під час облоги, потім обновили християнські лицарі, пізніше тут постав дерев’яний костел на честь Івана Хрестителя, з міцних дубових колод.

Сучасний мурований костел почали зводити у 1761 року (одночасно з палацом) коштом графині Людвіки з Мнішеків Потоцької. Будівництво храму Людовіка Потоцька доручила своєму родичу – графу Августу Фридерику Мошинському (чоловіку онуки). Цей пан був не лише родичем, аристократом та високопосадовцем, але й знаним архітектором та масоном. Загальну освіту він отримав у військовій школі в Дрездені.Очевидно, саме дрезденські спогади стали визначальними при проектуванні храму, проект якого створив за мотивами Дрезденської Гофкірхе.

Ліворуч від костелу видніється двоповерхова старовина споруда типової “кляшторної” архітектури. Якийсь час колишній кляштор використовували як притулок для сиріт та убогих.

У повоєнні роки костел закрили. Спочатку тут був склад боєприпасів, по тому зерносховище та склад мінеральних добрив. Вірним костел повернули лише наприкінці 80-х років. На той час храм був у досить жалюгідному стані. Нині храм відносили і дещо змінили форму центральної бані.З цією банею, зокрема, пов’язана одна трагічна та надзвичайно романтична пригода. Цю історію розповів місцевий краєзнавець Андрій Бабицький.

Сталося це за окупації, коли німці гнали місцевих євреїв на розстріл. Серед приречених була дівчина дивовижної вроди. Офіцеру, який командував розстрільною командою, стало її шкода. Він підійшов до неї та сказав, аби та тікала, якщо хоче жити, а він зробить вигляд, що не помітить. Та відповіла, що сама не втече, а хай відпустять ще її брата і батька. Втікачі сховалися під мостом, де їх побачив місцевий житель і привів у костел, де ті й переховувалися аж до другого приходу совєтів. Увесь цей час красуню кохав її рятівник, котрий хотів поїхати до неї в Ізраїль.

Нині – це катедральний собор Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці (УГКЦ). До слова, костел надто холодний, а у морози служба відбувається у нижній теплій церкві.

Поруч з костелом старовинний католицький цвинтар. Тут можна побачити багато красивих надгробків у вигляді скульптур. Впадає в очі білокам’яна фігура сумної дівчини, що сидить на тлі обеліска, вирізаного з червоного пісковику. Це гробівець Мечислава, Марії і Юзефи Реїв. Про Марію тут також розповідають легенду. Дівчина нібито випила отруту через нещасливе кохання, а  її неприкаяна душа потім стала примарою, яка тиняється околицями палацу.

Тетяна АДАМОВИЧ.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

чотирнадцять − 1 =