Кілька днів тому відбувся черговий обмін полоненими, під час якого вдалося повернути 103 воїнів: 82 рядових та сержантів, а також 21 офіцера. Це захисники Київщини, Донеччини, Маріуполя та «Азовсталі», Луганщини, Запоріжжя, Харківщини, воїни ЗСУ, Національної гвардії України, прикордонники та поліцейські.
Серед звільнених з російського полону є троє волинян, один з яких уродженець Володимира Дмитро Климович.
Весною 2014 року 18-річний Дмитро Климович був другокурсником Академії військово-морських сил імені адмірала Нахімова у Криму. Роком раніше хлопець із Володимира успішно склав ЗНО і вирішив вступати саме сюди – завжди мріяв про військовий виш, бо батько в нього військовий. Успішно склав спортивні нормативи, адже у школі займався боротьбою і плаванням – і став нахімовцем.
Коли росіяни захопили академію, усіх курсантів викликали до себе. Не лякали й не били. Навпаки – заманювали пряником. Обіцяли вдесятеро вищі стипендії та одразу поліпшили харчування. Хлопці з Криму погодилися перейти на російський бік. З материкової частини – хто як. Дмитро навідріз відмовився.
У день, коли окупанти влаштували офіційне свято переведення академії на російські рейки, відмовлянтам наказали сидіти в приміщенні й не висовувати своїх носів надвір. На свято покликали відставних моряків, пенсіонерів. Курсантів вистроїли в шеренги. Спочатку зняли прапор Військово-морських сил України. А коли стали знімати синьо-жовтий, сценарій росіянам зламала зграйка курсантів, котра вийшла на вулицю і на повен голос стала співати гімн України. Серед них був і Дмитро Климович. Ті кадри тоді облетіли всі медіа. Українці захоплювалися сміливими курсантами.
Далі Дмитро продовжував навчання вже в Одесі. Якось приїхав до рідного міста Володимира й познайомився з Валею — студенткою Тернопільського медичного вишу. За півтора року вони одружилися, згодом Валя переїхала до Маріуполя. Туди випускника Одеської академї скерували на роботу на корабель «Донбас».
У лютому 2022-го два тижні весь екіпаж пошуково-рятувального судна «Донбас» чергував на кораблі. Додому на ніч їх не відпускали. Тоді як по телевізору оцінювали ризики вторгнення росії, старший помічник командира Дмитро Климович розповідав дружині про диверсії, що вже стаються, але заспокоював: усе буде добре. 23 лютого змучений забіг в обід додому. Валентина наготувала чоловіку їжу, і заридала. Вона ж виплакувала страхи: «А раптом війна, а раптом тебе заберуть, що мені робити, а як же наш син?» Валентина була на 9-му місяці вагітності.
Дмитро заспокоїв її, зібрав лотки з їжею і вискочив із хати. А вже о 5-й ранку зателефонував і наказав збирати речі: «За тобою заїдуть мої хлопці». Валентина взяла сумки й документи, що були наготовані для пологового, кота помістила до переноски і вийшла з їхньої маріупольської квартири.
З Маріуполя виїжджала в машині знайомих. Хотіла зупинитися в родичів у Запоріжжі, щоб повернутися додому за кілька днів. Бо як же інакше? Вони з Дмитром усе спланували — народжуватиме в третій лікарні. Партнерські пологи. Дмитро ж кричав у слухавку: «Ніяке Запоріжжя, їдь до батьків на Волинь!»
Далі раз на кілька днів телефонував: «Ми тримаємось. Ми прорвемось. Усе добре». А Валентина читала новини з Маріуполя і розуміла: доброго там нічого нема. 9 березня світ облетіли кадри обстріляного пологового будинку при лікарні № 3, де Валентина працювала лікаркою і де збиралася народжувати сина. Жінка дуже розхвилювалася, написала Дмитру, переживала за знайомих колег. Він відписав, що всі вціліли — сховалися в підвалі. А вже наступного ранку Валентина передчасно народила. У Володимирі – за 1300 кілометрів від розбомбленого маріупольського пологового, де на світ мав з’явитися її син у присутності батька. Тимофійко – копія свого тата, якого знає тільки з фотографії.
12 березня Дмитро вийшов на зв’язок і Валя повідомила про народження первістка. 17-го скинула перші синові фотографії. 21-го Дмитро зателефонував востаннє. Бадьорим голосом розповідав, що вони ситно пообідали і що скоро матимуть підмогу. Пізніше Валентині розкажуть, що в ті дні вони на п’ятьох їли одну консерву із сардин. А саме 21 березня Дмитро взагалі її не їв, сказав: «Пацани, я не голодний, їжте самі». Їй ж телефоном укотре говорив: «Прорвемось, усе добре». А далі зник. 29 березня Валентині зателефонував невідомий чоловік і повідомив, що Дмитро в полоні.
Далі Валя дізналася, як усе було. Дмитро з товаришами багато днів у Маріуполі перебували в оточенні, боєкомплект закінчився, командири ухвалили рішення прориватися. Вони вдягли цивільний одяг, який роздобули, розбилися на групи. Та прорвалися одиниці. Дмитро Климович потрапив до рук росіян.
Кілька місяців Валентина жила наче в тумані. Поміж годуваннями сина і зміною підгузків шукала чоловіка. Спершу його сліди знайшли в Бердянській колонії № 77, далі – то вже розповіли товариші, яких звільнили з полону, – її чоловік був у Севастополі. У місті, де він навчався.
Дружина моніторила усі можливі телеграм-канали, переглядала відео, але росіяни ніде не згадували ні словом, ні кадром про її чоловіка. Те, що Дмитро Климович дійсно в полоні, підтвердив Червоний хрест.
29 серпня родина отримала першу звістку від Дмитра — листа. Його він написав ще 2 червня. Валентина тоді довго порівнювала кожну букву зі старими Дмитровими прописами – чи дійсно писав він? Адже Дмитро не дуже знав російську і ніколи нею нічого не писав. Почерк трохи відрізнявся від його «до полону», але лист точно був написаний рукою її чоловіка. Ймовірно, листа Дмитро писав під диктовку і цензор не лише перевіряв написане, а й контролював сам процес.
У цій розповіді про нашого земляка редакція використала публікацію головної редакторки видання «hromadske» Христини Коціри, яка написала про історію Дмитра ще восени 2022 року.
Багатьом журналістам нині хотілося взяти інтерв’ю у звільнених з полону бійців. Але на них чекає фізична та психологічна реабілітація, яка після більше двох років у ворожій неволі їм дуже потрібна.
