На головну Історія На цікавих оглядинах «Невидимого Володимира»

На цікавих оглядинах «Невидимого Володимира»

66

Якщо на екскурсію рідним містом, та ще й з певними умовами участі в ній, раптом збирається більше півсотні охочих, у ній точно є щось особливе. Такою велелюдною стала вечірня подорож, яку організували авторки «Невидимого Володимира» – серії публікацій історичних досліджень, що вже давно полюбились читачам нашої газети.

Журналістка «Слова правди» Віталіна Макарик та співробітниця ДІКЗ «Стародавній Володимир» Орися Вознюк цього разу вийшли за рамки друкованого формату й запросили людей на прогулянку. Із собою слід було мати спеціальний ключ і трішки уяви, адже більшість із відвідуваних об’єктів уже давно втрачені, але їхні історії оживали одна за одною та манили, втягували учасників екскурсії у вир подій, якими жив Володимир у різні часи…

- реклама -

«Просто перед нами торгові ряди. Щоправда, стояли вони тут сто років тому. Це не просто маленькі крамнички, а ціле середовище спілкування, адже проминути так запросто крамарів, що гостинно закликають вас оглянути добротні товари, неможливо», – розпочали дівчата.

І ось уява вже жваво малює цих колоритних продавців і навіть відтворює діалоги, які могли б з ними статись. А там, попереду, раптом видніється й кінотеатр «Голубий Дунай», що будувався австрійцями як конюшні, а при Польщі із 1920 до 1939 років перетворився спочатку у гарнізонний кінотеатр, а згодом і у надзвичайно популярне місце, де чергу за квитками на фільм требу займати з 7-ї ранку. Ох, чи ви чули, яка драма там трапилась? Справжнісіньке убивство! Подейкують, що все через кохання – ревнивий чоловік просто в глядацькому залі вбив свою дружину та того, кого вважав суперником.

А он через дорогу, точніше, через вулицю Пілсудського, костел Йоакима і Анни. Чи то у нім, чи то у двоповерховій кам’яниці, де живуть священнослужителі, зберігається скарб Польської корони. Тільки нікому про це ні слова! А от якщо на балкон будинку, який нині за адресою Ковельська, 17, раптом вийде якийсь пишно вбраний пан – обов’язково вклоніться, бо то… останній король Польщі Станіслав Август Понятовський, що там спинявся на ночівлю.

Цей чи не найбільш збережений будинок у місті також демонструє нам і те, як діє колективна пам’ять: поруч із ним століттями продається преса, а у нім діє аптека. Там, повірте, найліпші ліки від мігрені, бо ж робить їх за власною рецептурою сам Антоній Коломийський, а замовницями в нього є чимало люблінських пані.

Зовсім поруч, на другій лінії забудови, так явно чується українська пісня. То, видно, знову якась цікава вистава у товаристві «Просвіта». І хоч надворі 1921 рік, а Європа не визнає незалежності УНР, володимирська інтелігенція не полишає надії на власну державність й робить усе можливе, аби зберегти рідну мову, літературу, традиції. Он в двері будинку на збори заходять доктор Полянський, брати Березовські, Олександр Цинкаловський, Арсен Річинський… Але уже через кілька років із «просвітянами» вчинять жахливо – одної ночі дім згорить через навмисний підпал.

Рухаємось далі вулицею. Під вивісками торгового центру «роздивляємось» зовсім інші – тристалітньої давнини магазину Шуровського, де є все від елегантного взуття і капелюшків до солодощів та іграшок. Але ці яскраві картинки раптом змінюються доволі сумними – повертаємо до величезного єврейського кладовища, нищити яке розпочали ще нацисти під час Другої світової, а завершила радянська влада, за якої священними старими мацевами… вимощували вулиці.

А у парку біля древніх червоних мурів тим часом змовкають навіть ворони, мабуть, повторюючи обітницю монахів-капуцинів, які замешкали на цій території у 1820 році, коли землю їм пожертвував король Август ІІІ. Цей дивний орден утворився для того, щоб довести братам-францисканцям, що ченці можуть ще суворіше, ще ретельніше дотримуватись догм і різноманітних обмежень. Упізнати їх легко за грубим коричневим одягом з широким каптуром, підперезані простою мотузкою, вони зазвичай мовчки проходять повз, опустивши голови, бо більшість із них сповідували мовчання  усе життя.

Мовчить про свою історію і міський музей, збудований за часів капуцинів. Долинають з глибини віків до нас легенди про якихось чи то генерала, чи то графиню Чорноглазових, які, втім, хоч і були історичними постатями, та жодного стосунку до Волині не мали. Зате дивись, так і промайне чорна тінь вдови Василя Дверницького, якому цей вишуканий і багатий маєток купив у 1906 році його батько Омелян Дверницький. Не судилось молодій подружній парі там прожити й дня, а відразу по весіллі овдовівши, Наталія із благородного роду Чацькихзмінила біле вінчальне плаття на жалобне, а згодом зазнала гонінь як чистокровна дворянка, втратила всі свої багатства та доживала віку за рахунок того, що підгодовували її добрі люди.

Зовсім поруч також і клініка лікарів Зінкевичів, там лікарка з золотими руками не просто лікувала офтальмологічні хвороби, а й вдало проводила операції на очах. Її, як представницю буржуазії, совєти відправили в заслання аж у далекий Казахстан, де вона змушена була доглядати худобу. Зазирнімо подумки у вікно садиби: над якимись паперами схилились у кімнаті батько і син Зінкевичі, щось пошепки обговорюють, нервують…А, зрозуміло, та це ж вони розробляють план порятунку лікарки, кажуть, для цього задіяли гелікоптер та таки викрали її із полону казахських степів.

Минаючи вали окольного граду, повз талмуд-тору – школу для єврейських хлопчиків підходимо до Клубу російського благородного товариства міжвоєнних часів. Які дотепні жарти кидають тут кавалери, як вправно перебирають клавіші тонкі пальці панночок із інтелігентних родин, який пахучий чай розливають у тонкі порцелянові чашки і як жваво обговорює поважне зібрання на чолі з мером міста чергові новини, вичитані з газети! Раптом стихає музика і сміх, а з глибоких підвалів долинає людський стогін – це у 1941-му гестапівці організували у домі свою нелюдську катівню, знищуючи людей не тільки фізично, а морально паплюжачи їхню гідність.

Попереду нас чекає цукерня Луціана Ковальського. Та чи вистачить нам  грошей на повітряне тістечко, чи просто позазираємо разом із дітлахами у вітрину, в якій на підставках обертаються дорогі й вишукані ласощі? А далі прогуляємось сквериком на Фарній, помилуємось будинком заможної родини Гольштейнів, де нині райдержадміністрація, дізнаємось як ведеться працівникам банку, що розмістився на розі вулиць, точнісінько на тім місці, де тепер працює усім відомий «Ощад».

Ой, а що це за галас зі сторони вулиці Горки? Ну от, знову лікар Сятецький напідпитку вертається додому. «А який же добрий і чуйний цей чоловік», – обов’язково зітхне котрась із місцевих молочниць, яку пан доктор із важкими бідонами з молоком нещодавно запросто підвозив на ринок у своєму чистенькому і швидкому фаетоні з простої вдячності за те, що одна з продавчинь молочної продукції нарадила його дружині знахарку, що «змовила» невідомий висип на тілі його донечки.

Уже й сутеніє… Завершувати екскурсію так неохота. Насамкінець присідаємо на лавах навколо багаття, що завчасу розведене на валах городища. Щасливчики витягують лотерейні виграші – книжку «Княжий город Володимир», усі отримують в дарунок путівники «Мандруй Володимирщиною» від директора ДІКЗ Володимира Пикалюка та спеціальне видання «Невидимого Володимира», у якому зібрані  всі ті публікації, що  протягом майже двох років друкувалися на сторінках газети  «Слово правди». Не змовляючись, оплесками люди дякують екскурсоводкам за оригінальність ідеї і неймовірно кропітку працю, завдяки якій у нашому місті прокладені цікаві й загадкові, незвідані й деколи невидимі нові стежки.

Мандрувала Юлія ПАШКОВА.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

пять + чотирнадцять =