81-річна Ганна Шавула (на головному фото зліва) з Луцька, яка з початку березня живе у Володимирі – у сестри Валентини, узялася за корисну справу – в’язання шкарпеток для українських військових. До того жінка кілька років в’язала шапочки для малечі з прифронтових територій Східної України.
З Ганною Дмитрівною та її молодшою сестрою Валентиною нас познайомила постійна читачка та дописувачка нашої газети Алла Самсонюк. Ці жінки – парафіянки Свято-Пантелеймонівського храму, що будується на вулиці Устилузькій. Якось при зустрічі пані Алла дізналася у своєї знайомої, що у неї стала проживати сестра з Луцька, яка взялася в’язати шкарпетки для захисників, але їй не вистачає ниток. Тож наша читачка у храмі після одного з богослужінь оголосила про збір в’язального матеріалу, й духовна родина стала приносити різноколірні шерстяні клубочки, а також старі речі, які можна розпороти. Тепер ниток у майстрині вдосталь і вона із завзяттям береться за справу.
Народилася у час, коли йшла війна
Ганна Дмитрівна народилася на Холмщині у 1941 році – в період, коли ці території перебували під німецькою окупацією. На цей світ вона прийшла разом із братом Остапом. Коли двійнята відзначали своє 50-річчя, мама розказала одну з історій, що пов’язана з їхньою появою на світ, розкривши таємницю, яку берегла пів століття. У той час надії, що діти виживуть матері не давав ніхто – час був непростий. Після пологів породіллі потрібно була фахова медична допомога, а її ніхто не погоджувався надавати, бо сім’я не мала грошей. Врятував молоду матір лікар-єврей, який, ризикуючи власним життям, серед ночі нишком пробрався до їхнього дому. За роботу батько віддячував фахівцеві продуктами, якими з ним, майстром із пошиття одягу, розраховувалися клієнти. Так завдяки цьому лікареві, жінка, що була на волосину від смерті, одужала. Разом з чоловіком у тяжкий час зуміла виростити цих малюків, а згодом народити ще трьох дітей.
Пані Ганна зберегла у пам’яті кілька епізодів зі свого дитинства. Вона пригадує, як маленькою дівчинкою у юрбі зустрічала клони радянських військ, що звільнили край від нацистів, як вітали їх і кидали зірвані у полі квіти… Згодом ця сім’я, як і тисячі українців, внаслідок переселення покинула свій дім. Дісталися Рівненщини та знайшли прихисток в одному із сіл.
-Якось ми, малі, років по п’ять мали, сиділи на печі і я кажу: «Мамочко, дай мені хоч шкоринку хліба!». А в неї серце кров’ю обливалося, бо не було, де взяти їжі. Тож ми пішли з нею селом хоч якусь роботу шукати. Одна жінка змилувалася й дала нам перебирати цибулю та робити в’язочки. За працю відплатила хлібом і молоком. То тяжкий був час, – каже жінка.
Там, на Рівненщині, народилася сестричка Дана. А згодом сім’я вирішила покинути цей край і оселитися хоч трохи ближче до дому. Так осіли у Луцьку, який став для них по-справжньому рідним. Тут з’явилися на світ наймолодші брат і сестра пані Ганни – двійнята Валентина та Олег. Час ішов, повиростали діти, здобули собі фах та стали влаштовувати свої життя.
Ганна після школи заочно навчалася у Луцькому технікумі радянської торгівлі та паралельно працювала продавчинею в універмазі. Згодом стала обіймати посаду товарознавця на пластмасовому заводі, де трудилася до виходу на пенсію. Жінка пригадує, що її часто відправляли у далекі відрядження домовлятися про постачання сировини. Поїздами, літаками вона мандрувала у різні країни. Побувала в Грузії, Азербайджані, Сибірі, на Уралі…
Коли не стало її чоловіка, своєю підтримкою та допомогою огорнула рідня. Часто з Володимира приїздила сестра Валентина, а Ганна неодноразово їздила у княже місто гостювати до близьких людей. З березня жінка проживає тут.
В’язанням займаються змалечку
Чи не найперші ремесла, які опанували сестри, були шиття та в’язання. Уже змалечку вони могли з допомогою голки з ниткою відремонтувати одяг, а ще вправно навчилися володіти спицями й крючком, тож в’язали собі обновки. Ганна Дмитрівна пригадує, як сплітала петлю за петлею й створювала светри, сукні, шапки й шарфи, рукавиці та шкарпетки. Її сестра Валентина теж таким способом виготовляла одяг. А коли шість років тому побачила, як племінниця плете гачком білосніжні прикраси на новорічну ялинку, вирішила й собі створити такі ж. За її записами крок за кроком, працюючи за схемами, виготовила об’ємні мереживні новорічні іграшки – янголята, свічки, кульки, дзвіночки. Ці вироби видалися дуже оригінальними, тож створювала їх жінка десятками. Записи зі схемами згодом передала сестрі Ганні, яка теж захопилася виготовленням прикрас.
Білосніжні вироби жінки стали передавати у церкви, де ними прикрашали новорічні дерева. Так, Валентинині витвори радували око парафіян місцевих храмів – Свято-Пантелеймонівського, Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії. Передала жінка одну плетену колекцію ялинкових прикрас у святиню в Овадне (у цьому селі жінка пропрацювала багато років – у місцевому професійному училищі навчала учнів кондитерської справи). Спільно створені ажурні вироби сестри передали у Луцький храм Петра і Павла, а ялинкові прикраси, які пані Ганна зв’язала торік, – у церкву Дмитрія Солунського.
Нові схеми в’язання гачком ялинкових прикрас пані Валентина нині обирає в інтернеті – на польських сайтах. До створення колекції виробів, яка щоразу налічує близько пів сотні екземплярів, жінки беруться зазвичай з кінця літа.
Напередодні Великодня сестри тематику в’язаних іграшок змінили й стали створювати пасхальних зайчиків, курчат і яйця. Їхні вироби як подарунок близьким до свят, неодноразово замовляли знайомі та друзі й відправляли за кордон.
Ганна Дмитрівна каже, що в’язанням займається постійно. Це заняття їй до душі, воно заспокоює й допомагає справлятися з відчуттям тривоги у такий непростий час, коли наша Україна змушена виборювати свою волю. Жінка як може намагається долучатися до корисних і таких потрібних нині справ. Впродовж кількох років вона в’язала шапки для дітей, які волонтери відвозили на Схід, а зараз працює над виготовленням теплих шкарпеток для українських військових. За кілька днів зв’язала десять пар і продовжить цю справу, бо переконана, що з початком холодів теплі речі нашим захисникам точно знадобляться.
Валентина ТИНЕНСЬКА.
