На головну Новини «Нас звільняють тільки від наших будинків»

«Нас звільняють тільки від наших будинків»

98

Попри обстріли і бомбардування редакції  харківських газет працюють, бо за таких умов людям особливо потрібна інформація.

З редактором  газети «Обрії Ізюмщини» Костею Григоренком при зустрічі ми завжди обмінювалися газетами.  І тоді, коли спільно з іще шістьма редакціями  були учасниками  проекту від Інституту розвитку регіональної преси і мандрували Україною, переймаючи досвід кращих газет, і коли  стали «пілотниками» у процесі роздержавлення  ЗМІ і разом проходили навчальні тренінги і семінари. Жартували, що ми в одній «ваговій категорії», бо і в них газета міськрайонна, і  тираж майже такий, як у нас, лиш ми на крайньому Заході, а вони  – на майже крайньому Сході. За таких же умов тісно подружилися і з журналістами богодухівського «Маяка».

- реклама -

Та все це було ще тоді – у нашому мирному житті. Тепер же Ізюм нещадно обстрілюють і бомблять, а світ ніби стиснувся від горя. Бомби і снаряди на Харківщині, що за тисячу кілометрів, падають ніби поруч, ранячи душі пекучим болем, детонуючи ненавистю до оскаженілого окупанта.

І якщо у мирні дні інколи бракувало часу зателефонувати, то тепер після чергових тривожних повідомлень з лінії фронту, на якій опинилися наші колеги, так важливо отримати звістку від них. «Тримаємося. У нас майже постійний гуркіт, який доноситься з Охтирки. Бігаємо щораз у підвали, але коли все це скінчиться – невідомо», – відповідає богодухівська редакторка Тетяна. А за кілька днів після того, як обстріляли Луцьк,  вже  мене питає: як ви там?

А як «Обрії Ізюмщини»? У відповідь на це вона надсилає мені гіркі розповіді наших харківських колег.

« Ізюм – друге місто в області після Харкова, розповідає  редактор  ізюмської міськрайонної газети.  – Тут ніколи не було  ніяких військових частин. Бомблять виключно мирне населення. Місто все у руїнах: з 3 березня Ізюм фактично у блокаді, а з4-го немає електрики, газу, тепла, води та Інтернету. Жоден абонент не відповідає. Розгортається широка гуманітарна катастрофа. Люди тримаються  на запасах з підвалів. Моя 86-літня  мама, яка пережила Другу світову війну, каже, що в Київській області так не чинили навіть фашисти. Вони бомбили і стріляли,  але не тримали міста у блокаді, як це роблять російські солдати.

3 березня по Ізюму били практично без зупину. Літаки  прилітають із Воронежа. «Градами» накривають житлові квартали.  Зруйновані будівлі поліції, суду,  дитячої спортшколи.  Поруч із моїм будинком був дитсадок.  Його тепер немає. Недавно підірвали лікарню, лежачим пацієнтам  доводилося заледве не самостійно вибиратися  з-під завалів.

Ізюм омиває річка Сіверський Донець. Три мости через неї розбиті.  Сполучення між частинами міста нема. Центр відрізаний від лівого берега. Перебратися можна тільки на човнах. Вся інфраструктура розбита. Ми три дні сиділи у підвалі. Я служив  в армії, тому розрізняю, чим по нас били: стріляли із танків, скидали бомби з літаків, запускали «гради». З сім’єю ми ховалися у підвалі глибиною два метри. 

Нальоти на місто відбуваються вночі. Летять дуже низько над будинками,  що теж створює певний ефект. Це найстрашніше,  що я відчував у житті. У квартири у багатоповерхівках залітають снаряди, від приватник будинків залишаються тільки вирви. Ми покинули Ізюм 5 березня, після того, як моїй дружині прийшло СМС з невідомого номера з погрозами у тім, що мене розшукують.

Нині в  Ізюмі  працюють троє  журналістів «Обріїв  Ізюмщини», я –  дистанційно.  Зв’язку з колегами поки немає,  але знаю, що вони знімають відео  і фото, а коли з’явиться електроенергія,  почнуть викладати матеріали на наш сайт і в соцмережі.

Як журналіст я хотів би звернутися до російських так званих колег: якщо ви  продовжуєте пропаганду і підіграєте владі, то ви співучасники вбивст мирних жителів. В Україні ведуться масштабні бойові дії саме проти мирного населення. Російська влада хоче залякати  решту України, але їй це не вдасться. Наш дух не зламати. Шок був перші кілька днів,  потім ми  пристосувалися до умов війни».

До речі, не просто пристосувалися, бо сайт «Обріїв Ізюмщини» і за таких умов уже ожив, щойно у місті минулої суботи відновився зв’язок.  Місцеві журналісти стараються  дати людям необхідну їм у такій ізоляції інформацію, зокрема пудлікуєть спитски тих, кому вдалося вирватися із  обстріляного містаю  Бо у кожного з нас нині свій фронт. І прояви мужності і стійкості є на кожному з них. 

Редакторка харківської  газети «Слобідський край» Лариса Гнатченко, свою розповідь про роботу в умовах війни  завершила  так: «З початку війни наше видання поширювало інформацію тільки у соцмережах, тому що працівники  опинилися у найбільш гарячих точках області без доступу до сайту – Харкові, Балаклії, Чугуєві. Наш колектив дружить із журналістами районних газет,  і вони постійно  діляться інформацією.  Інші медіа Харкова приблизно у такій же ситуації. 8  березня ми врешті змогли перезапустити сайт,  отож редакція  працює.  Хай це звучить пафосно, але ми потрібні людям».

І, керуючись таким принципом, нині працюють  журналісти по всій Україні заради  спільної перемоги.

А її однаково щиро прагнуть і на Заході  і на Сході. Згадана харківська журналістка, як і всі ми, теж не може зрозуміти, де і які уХаркові націоналісти? У цьому одному з найбільш російськомовних міст України  ніхто не розуміє, чому росія вирішила нападати, чому постійно бомблять мирні квартали.

І осі як  хвилююче розповідає про  пережите: «Мій будинок сильно постраждав від бомбардування, тому довелося виїхати 5 березня. До того, як і половина Харкова, ми з донькою провели кілька ночей у бомбосховищі, але вирішили повернутися додому і влаштувалися ночувати у коридорі. Під час обстрілу  так почали трястися стіни, що здавалося, що вони складуться, як картковий будиночок. Стояв страшний свист і гуркіт. Вилетіли всі шибки…. Ніколи не прощу  Путіна за те,  що у коридорі під снарядами я закривала тілом свою дитину. Особливо мене пройняло, що коли сказала про це своїм російським родичам, а вони відповіли: «Медитуй. Це допомагає. І не вигадуй».

У Харкові комунальні служби роблять нині неможливе: ремонтують електромережі, повертають водопостачання.  У  місті дуже розвинутий волонтерський  рух. Таке враження, що немає харків’янина , який би не допомагав іншим. Із інших  областей України та за кордону  привозять  допомогу і її розвозять нужденним.

Набагато гірше у селах області. Місцеве населення примушують до показухи, як, мовляв, з квітами зустрічають «визволителів». Наскільки знаю, люди на це не йдуть. Нас окупанти «звільняють» лише від наших домівок.

Виїхати з міста інколи можна на свій страх і ризик. Але я впевнена, що Харків вистоїть. У нас нема охочих перейти на бік росії. У 2013  році це було досить лояльне до РФ місто, але тепер це не так. Ми мріємо про встановлення безпольотної зони над Україною.  На  землі ж будуть чинити опір всі – від малого до великого».

І у цім ми всі нині єдині. А таку країну  ворогові не перемогти.

Антоніна МИХАЛЬЧУК.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

10 + 4 =