На головну Новини Наш земляк – лицар української кінодокументалістики

Наш земляк – лицар української кінодокументалістики

58

   18 серпня виповнилося б 80 років нашому землякові, відомому кінорежисеру Володимиру Андрощуку, який народився на хуторі

Горичів, біля села Зимне. На жаль, він відійшов у кращі світи 14 років тому, півроку не доживши до 66-річчя.

- реклама -

Як, окрім фільму «Княжий град», про який газета «Слово правди» розповідала в одному з недавніх номерів,  пам’ятають Андрощука у рідному місті? Бібліотекар другої міської школи Людмила Макаренко у  давній книзі наказів  зайшла запис, що «за відмінну успішність і зразкову поведінку у день 36 роковин Жовтневої соціалістичної революції оголошується особиста подяка відмінникам школи», у їх числі учень 8-В класу Володимир Андрощук. Є у шкільному архіві й документ, що восьмий клас цей учень закінчив на «відмінно».  Тоді саме об’єднували чоловічі й жіночі школи, й Володимир 9-й, і 10-й класи закінчував у школі № 1.

Його друзі з драматичного гуртка у клубі прикордонників – тепер бухгалтер на пенсії Тетяна Малінська (тоді Ярмолюк) та столична професорка імунонології Віра Казмірчук добре пам’ятають цього розсудливого, принципового і завзятого у своєму захопленні мистецтвом хлопця. Із Тетяною відразу після школи, у 1956-му Володимир їздив вступати до всесоюзного інституту кінематографії. Однак обоє наївних володимирських абітурієнти повернулися із Москви з поразкою. Рік Андрощук виконував характерні ролі в обласному драмтеатрі, а через три роки, демобілізувавшись зі строкової служби,  відразу з військової частини їде до Москви. І знову московські «професори» від кіно, почувши, що хлопчина родом із Волині, радять йому «возвращаться… в свою «западную»… Володимир йде вчитися у студію Волинського обласного драмтеатру ім. Т. Г. Шевченка, а у 1961-му вступає на щойно відкритий  кінофакультет Київського інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого, на спеціальність «режисер кіно». Кликав не раз до цього вишу і землячку Віру Казмірчук, але вона, також зазнавши чимало невдач, обрала медицину.

Наставником Андрощука був відомий майстер радянського кіно Віктор Івченко, а однокурсниками – Іван Миколайчук, Броніслав Брондуков, Раїса Недашківська. Та попри успішне навчання, синові вояка УПА дорога на  українські кіностудії виявилася закритою. Він міг реалізувати себе на республіканських кіностудіях Молдови чи Туркменії, де шукали талановитих випускників, але відмовився заради українського кіно, понад усе мріяв колись таки працювати на студії ім. О. Довженка. Тому вступив до аспірантури, очолив факультетське відділення Ради наукового товариства і одночасно почав працювати на  студії  «Укркінохроніка». За фільм про Куряжську трудову колонію для неповнолітніх «За право називатися людиною», отримав подяки від міністерств внутрішніх справ України та Союзу. Володимир Іванович працював над спецвипуском кіножурналу для закордону «Україна сьогодні» та документальною стрічкою  «Це не повинно повторитися».

Кілька років Володимир Андрощук плідно працює на Львівському держкомтелерадіо і знімає кілька документальних фільмів, відзначених дипломами республіканських кінофестивалів. Повернувшись зі Львова (де так і не вдалося створити кіностудію) до столиці, зняв кілька десятків першокласних документальних фільмів на «Укртелефільм». Серед них – не лише про збереження природи –  «Верховина», «Волинський ліс», «Світязь», музичні «Де Черемоша хвилі плинуть», «Верховино, світку ти наш», а й перші документальні фільми про злочини радянської системи – «Минуле нагадує» («Дем’янів лаз»).

У 90-му взявся за історичний серіал «Час збирати каміння» – про події у Карпатах  на зламі ХІХ-ХХ століть, який став одним з перших фільмів епохи української  Незалежності. І вперше в історії вітчизняного кінематографу порушує  тему визвольної боротьби  жителів Західної України в контексті європейських революцій і на тлі австро-італійської війни. До речі, у цьому фільмі знімався і актор Волинського муздрамтеатру ім. Т. Шевченка, нині заслужений артист України Валерій Мороз. Ось як відгукувався про нього Володимир Андрощук: «Заслуговує на увагу і робота актора Луцького драмтеатру Валерія Мороза. Його завдання у телесеріалі ускладнилося тим, що він змушений був одночасно виконувати дві ролі – Миколи  і його двійника, з чим  справився блискуче. Обидва його герої цікаві кожен по-своєму,  їм віриш, а це найважливіше».

У цей же час Андрощук вступив до Народного руху, Товариства української мови імені Шевченка. Його пристрасна душа була сповнена творчих планів, то ж шукав кошти для зйомок фільмів про білі плями української історії, зокрема й боротьбу ОУН-УПА, мимовільним свідком якої став у п’ятирічному віці. Ці його ідеї підтримував і народний депутат Левко Лук’яненко, і відомі меценати.

У 2001 році вирішив зняти документальний серіал про «оксамитову революцію», становлення Збройних Сил та Чорноморського флоту незалежної України, написав сценарії цих стрічок, шукав спонсорів. На жаль, цих планів не судилося реалізувати через внутрікорпораційні та й політичні причини. Тоді Володимир Іванович створює і очолює у Броварах студію ефірно-кабельного телебачення «Наше місто». Однак у режисера починає здавати серце. Продовж  2003 року він кілька разів потрапляв до лікарні, а 17 лютого 2004-го, після чергового мікроінфаркту, Володимир Андрощук помер, похований він у Броварах,  де прожив свої останні роки.

Про його пам’ять дбає дружина, письменниця Галина Тарасюк. Адже творча спадщина режисера  – це гідний посібник для підготовки майбутніх кінодокументалістів. Пані Галина, котра час від часу провідує на зимнівському цвинтарі могили батьків свого чоловіка, надала особисті речі режисера для створення його куточка у музеї Зимнівської школи.

Ірина НАДЮКОВА.

 

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

три − один =