«Як почалася повномасштабна війна, я не могла співати та не знала, коли зможу. Заспівала неочікувано. Не готувалася, не мала фонограми. Сталося це у Києві на форумі партнерів міста-фортеці Бахмут. Земляки попросили виконати бодай щось, щоб просто почути знайомий мотив, що нагадає домівку. Я співала «Червону руту» і плакала, плакали глядачі у залі… Дуже щемливо, коли згуртовуються наші бахмутяни у різних містах і ми приїжджаємо виступати для них – це як для своїх, для сім’ї», – розповіла Анна Голубцова, керівниця колективу народної та сучасної пісні «Рапсодія» з міста-побратима Володимира Бахмута. Вона із колегами на кілька днів приїхала у наше місто, щоб виступом на сцені у парку Слов’янському привітати його з 1036-м днем народження. Наше знайомство з Анною відбулося випадково і переросло у щиру розмову про її творчий шлях, життя і волонтерство під обстрілами, евакуацію і згуртування навколо творчості бахмутян у різних куточках України.
Бахмут був і залишається містом мрій
Розповідати про себе Анна розпочинає з приємних спогадів. А вони – про творчість. Співати почала з п’ятирічного віку. Навчалася в Харківському виші на кафедрі українського народного співу і музичного фольклору. Працювала в луганському Палаці мистецтва при одному з підприємств, згодом переїхала у Львів, де теж не розлучалася з творчістю, а свій вокальний колектив створила, коли повернулася у рідний Бахмут – у 2017 році.
– Як виявилося, за роки моєї відсутності галузь культури на моїй малій батьківщині дуже розвинулася. У нас і раніше популяризували все українське, але не в таких масштабах, як після 2014 року. Повернувшись з Львівщини на Донбас, я почала запроваджувати в своїй роботі здобутий на заході України досвід, ми демонстрували на сцені приклади національного культурного надбання, деякі наші виступи були справжніми театралізованими дійствами, – розповідає Анна Голубцова. – Я створила спершу дорослий колектив «Рапсодія», а згодом і дитячу шоу-групу «ЛельПолель».
Учасницями дорослого колективу були дев’ятеро вокалісток, які виконували українські народні та сучасні пісні. Авторкою багатьох текстів є дружина Анниного брата Олена, вчителька української мови, а музичного обрамлення їм надає моя співрозмовниця.
-У 2018-му чи 2019 році як подарунок Бахмуту на День міста Олена написала пісню «Бахмут – місто мрій». Ми виконали її, зробили студійний запис і якось забули. А коли почалась повномасштабна війна, слова цієї пісні набули абсолютно іншого сенсу. Наше місто зруйноване. Ми змушені були виїхати. Але наша родина однією з перших повернеться відбудовувати Бахмут, – каже співачка. – Треба віддати належне нашій начальниці управління культури, яка досі намагається об’єднувати своїх. Люди повиїздили, інтегруються в інші громади, однак колективи існують.
Учасниці бахмутської «Рапсодії» теж мешкають у різних містах України. Кожна з них через війну лишилася без житла, роботи і своєї опори. Вони шукають можливості заново налагодити життя і час від часу збираються разом у невеликому складі, щоб виступати.
Робота у вокальних колективах – це моя душа і це мій хліб. Перестати цим займатися – це як відірвати частинку серця. Коли почалися перші вибухи – була офіційно оголошена евакуація. І я пам’ятаю ті повідомлення у групах дорослого та дитячого колективів у вайбері. Батьки писали, що виїздитимуть і вийдуть на зв’язок згодом. І з кожним таким повідомленням, наче відщеплювалася частинка мене. А коли почали евакуйовуватися учасниці «Рапсодії» – взагалі було важко… Ми пройшли через пекло. Втратили усе. І знову підіймаємося, – каже Анна Голубцова.
Вона з родиною зараз мешкає у Чернігові. Дещо змінила вектор діяльності. Нині очолює чернігівський культурний осередок «З Бахмутом у серці», який працює на базі тамтешнього центру культури і мистецтв.
– Зараз у закладі діють гуртки прикладного мистецтва, клуби для літніх людей і для жінок. Ми створюємо об’єднання, куди входять не лише бахмутяни, а й переселенці з інших регіонів та місцеві жителі. З допомогою благодійного фонду «Рокада. Чернігів» отримали меблі та техніку для створення цього творчого осередку, – розповідає Анна.
Рік життя і волонтерства під обстрілами
– Ця війна багато речей змінила. Вона показала, хто є хто. Конкурентки у професійній сфері з початку повномасштабного вторгнення об’єдналися зі спільною метою допомагати іншим – саме працівники та працівниці закладів культури стали займатися підтримкою населення, працюючи щодня у гуманітарному штабі. Активні бойові дії у нашому місті розпочалися десь у травні 2022 року, хоч прильоти були й раніше. Тож у перші місяці повномасштабної війни ми зустрічали людей, як евакуйовувалися з Попасної, Сєвєродонецька, Лисичанська. Деякі з них тижнями жили у підвалах. Пригадую бабусь, у яких в тих підвалах ставалися інсульти, і ми їх з евакуаційних автобусів на ковдрах виносили, – розповідає бахмутянка.
У той період у неї померла мама, тож щоденна праця задля порятунку інших людей допомагала пережити особисте горе.
У травні 2022-го від обстрілу постраждав будинок Анни. Житло частково відремонтували, відновили покрівлю, та лишатися вдома з кожним днем ставало все небезпечніше, адже наближалася лінія фронту. Палали будинки сусідів… Анна переїхала жити на інший берег річки, що розділяє Бахмут. Оселилася в будинку незнайомих людей, які уже на той час евакуювалися. Мешкала недалеко від брата В’ячеслава. Тож саме до його обійстя сходилася родина щоранку. За горнятком кави ділилися планами на день, щоб знати, хто і де знаходиться, адже зв’язку, як і світла та газу, не було, а по воду доводилося їздити до людей, на подвір’ї яких встановлені колонки.
– Спочатку у гуманітарному штабі волонтерили 45 працівників культури, а через рік, коли ми уже виїздили, – лише четверо. Підтримку постраждалому місцевому населенню надавали також благодійні фонди, привозили допомогу волонтери з різних куточків України. Якось із заходу України нам у п’ятилітрових відрах привезли уже зварені і засмачені вареники. Уявіть собі, через усю країну їх везли. Ми не мали у що їх фасувати, тож просто у торбинках роздавали людям. Бувало, якісь речі привозили саме для нас, тих, хто працював у штабі, – на Різдво кекси, невеличкі гостинці на Новий рік, – пригадує волонтерка.
Під час волонтерської роботи у гуманітарному осередку Анна зустріла своє кохання – Влад теж долучався до допомоги землякам.
«Приліт» за «прилітом», пожежа за пожежею
Новий 2023 рік родина святкувала, як востаннє. Були і ялинка з гірляндами, і подарунки.
– О 21-й вже всі розійшлися по домівках. Ми з племінником вийшли на ґанок і бачили, як палало місто. У той час уже були прильот за прильотом, пожежа за пожежею. Багато поранених людей. Я таких травм в житті не бачила. Ми навчилися накладати турнікети. Нам треба було виїздити раніше, бо після Нового року там почалося пекло, – каже Анна.
27 січня був «приліт» у будинок, де мешкали коханий Анни з мамою. Владислав тоді отримав чимало поранень рук і ніг. Першу допомогу йому надали в Костянтинівці, згодом лікували у Дніпрі, а через деякий час він повернувся у Бахмут.
Місцева лікарня вже не працювала, але в підвалі медустанови допомогу надавала медсестра. До неї ми їздили знімати шви, а перев’язки я навчилася робити самостійно, – розповідає Анна. – 7 лютого на День народження коханому я вирішила зробити подарунок – купила чотири кілограми м’яса, які брат узявся готувати на вогні. Я була вдома, робила Владу перев’язки, як почула негучний звук вибуху. Знаєте, що ми робили, як відбувалися “приліти”? Вичікували хвилин п’ять і всі виходили на вулицю дивитися, кому потрібна допомога. Цього разу до мого будинку вбігла сусідка і сказала, що у брата пожежа. У хатніх капцях, накинувши лише шарф, я побігла туди. Побачила, як вогонь палахкотить, люди з відрами стоять, бо вода закінчилася. Я думала, що горить будинок, що мої рідні загинули. Втратила свідомість. Прийшла до тями, а люди кажуть: «Твої – живі!». Вогонь тоді охопив гараж, літню кухню… Я буду завжди пам’ятати, яким побачила брата…
Того дня будинок рідних Анни обстріляли з гелікоптера. Господар дому отримав опіки обличчя, а до того ще й обмороження, адже у сильний мороз намагався загасити вогонь. Деякий час провів у лікарні, а коли повернувся додому, то містяни, хто які мазі мав зносили, щоб лікувати його.
– Славка багато людей знали, адже він допомагав їм. Десь із квітня 2022 року завдяки клопотанню міської влади, жителі щодня могли отримати безплатно буханку хліба, надавали населенню буржуйки, вугілля. Брат розвозив їх, як і воду чи ліки, літнім людям. У церкви, при яких жило чимало містян, доставляв харчі, які нам передавали волонтери чи лишали військові, – розповідає Анна.
Українських воїнів у Бахмуті було тоді чимало. Вони у запеклих боях ціною життя виборювали у росіян кожен клаптик міста. Деякі бійці жили у будинках, що по сусідству з Анною. Частина військових приїздила сюди, щоб вирушати на «нуль», а лінія фронту, за словами Анни, була лише за три кілометри від її будинку. За городом стояли танки…
-Ми сподівалися, що Бахмут вистоїть. Ми так вірили нашим військовим, – каже Анна. – Я готувала гарячий чай і каву воїнам, які якраз поверталися із завдання. Баба Ніна пекла пироги й пригощала. Я пам’ятаю ті слова щоранку: «двохсотий, трьохсотий»…
Евакуюватися допомагали військові
Евакуюватися Анні з родиною допомагали військові. Їхній шлях на відносно безпечнішу територію тривав чотири дні. Вони вивезли п’ять собак і сім котів.
-Ми виїжджали дорогою життя. Було багато снігу, авто заносило, витягували військові. Це вони нам казали, коли розвертатися, чи зупинити рух. Вони вираховували, коли траса не буде обстрілюватися й можна буде проскочити, – каже Анна Голубцова.
Увесь пережитий у рідному місті жах відгукується Анні і її рідним проблемами зі здоров’ям. Вони бережуть свої спогади, адже це свідчення російських злочинів і факти стійкості та незламності українського духу. Дружина Анниного брата Олена сформувала щоденник подій у воєнному Бахмуті, куди умістила і переписки з рідними та друзями, й хронологію усього, що трапилося з ними. Є у неї й віршовані розповіді про людей, що були поряд у той час і яких уже немає серед нас.
Війна зруйнувала місто троянд Бахмут. Замість його красивих вулиць – криваві руїни. Втратили точку опори люди, які там жили й творили. І щоб пам’ять про це українське місто, яке нині під окупацією, жила, його мешканці й мешканки у різних куточках країни об’єднуються і розповідають про нього світові. Береже пам’ять про Бахмут і Анна Голубцова, й разом зі своїм колективом «Рапсодії», які уже стали символом незламності, щирою українською піснею презентують культуру рідного краю й нагадують, що не маємо права забувати ціну кожного нового дня у вільній Україні.
Валентина ТИНЕНСЬКА
Матеріал створено у співпраці з Волинським прес-клубом