Новини

Нашим вулицям – імена наших достойників

Архів
51 переглядів

Серед наших земляків і людей, чиї долі були пов’язані із Володимиром, є чимало гідних поваги і пам’яті нащадків. Дізнавшись про перейменування міських вулиць, згадала кількох осіб, які були  героями  газетних публікацій у «Слові правди» і які  достойні, аби  увіковічнити їхні прізвища.

Володимира АНДРОЩУКА по праву називають лицарем української кінодокументалістики. Серед кількох десятків його стрічок найвідоміша і найближча для нас –  17-хвилинний фільм «Княжий град», знятий до тисячоліття Володимира.  Це перший документальний фільм, завдяки якому про наше місто дізнався сучасний світ, адже його транслювали  не лише по всьому колишньому союзу, стрічку закупили для прокату у Німеччині, Канаді, Австрії, Болгарії, Чехословаччині.Рідному краю присвячений і фільм «Світязь».

Майбутній кінорежисер народився передодні Другої світової війни на хуторі Горичів, поблизу Зимного.Синові вояка УПА дорога на  українські кіностудії виявилася закритою.Та попри все, заради українського кіно,Андрощук відмовився від роботи у Молдовій Туркменії. Аспірантом працював на  студії  «Укркінохроніка», згодом на«Укртелефільмі», де зняв кілька десятків першокласних документальних фільмів.

У 90-х роках Андрощук вперше в історії українського кінематографу порушив  тему визвольної боротьби  жителів західної України в контексті Європейських революцій і на тлі  австро-італійської війни. Його стрічка «Час збирати каміння» – перший художній український телесеріал.

У цей же час Андрощук вступив до Народного руху, Товариства української мови імені Шевченка. Його пристрасна душа була сповнена творчих планів і пошуків коштів для зйомок фільмів про білі плями української історії, зокрема й боротьбу ОУН-УПА.Ці  ідеї Андрощука підтримував народний депутат Левко Лук’яненко, відомі меценати. Володимир Іванович мріявзняти документальний серіал про «оксамитову революцію», становлення Збройних  Сил та Чорноморського флоту незалежної України,написав сценарії цих стрічок, шукав спонсорів. На жаль, йому не судилося реалізувати усіх своїх творчих планів. Помер Володимир Андрощук у лютому 2003 року, похований у Броварах.

В останні дні свого життя, згадуючи рідну мальовничу Володимирщину,  кінорежисер казав дружині: «Я народився і жив у раю».

***

Євген КОЛОДІЙЧУК – журналіст, письменник, гуморист, член Національної спілки письменників України, лауреат літературних премій імені Остапа Вишні та Степана Олійника, автор десятка художніх книжок, творів із народознавчої тематики, науково-популярних нарисів про народну та нетрадиційну медицину, дитячої збірки. Родом із села Марія-Воля.

Найкраще про поета говорять його вірші. Ще у 2002 році Євген Сергійович написав пророчі рядки:

Скільки крові Москва пролила.

В Україні, Чечні та Росії

Доки ж буде імперія зла

 Зло і муки по світові сіять?

Сандармох. Воркута. Колима.

Биківня. А Базар. А Батурин.

І Луб’янки кривава пітьма.

І в «жовтневім палаці» тортури…

В морі крові – он вежі кремля.

І прокляттям повита Росія.

Та свята українська земля

Виривається з пазурів змія…

Патріотичні мотиви звучать і у поезії «Не спіть, українці», яку поклала на музику володимирська композиторка Людмила Бражнікова.  Піснями завдяки їй стали і вірші «Сльозиться Луга»,  «Володимире мій»,  «Марія-Воля», які вражають ніжною любов’ю до рідного материнського краю. Ці твори у репертуарі дитячого хору дитячої музичної школи,  а також вокального тріо «Живиця».

***

Іван ПЕРЛИКперший комдив Першої козацько-стрілецької так званої сіро-жупанної дивізії, одного з перших формувань армії УНР,  що організовувалося і базувалося саме у нашому місті. Чоловік непересічної вдачі, професійний військовий, завзятий, упертий, хоробрий офіцер. Народився на Харківщині, на хуторі з поетичною назвою Сметанна Лоза,  закінчив царську академію Генерального штабу, на російсько-японській війні нагороджений орденом Святого Георгія ІV ступеня.

 У австрійському полоні його поважали навіть вороги, за хоробрість вони  залишили йому його шаблю і призначили комендантом табору. Цей  лагідний за натурою чоловік з сірими очима й підстриженими вусами був схожим на кремезного селянина від плуга.За три дні, закрившись у кімнаті з купою літератури, пройнявся українською ідеєю і вийшов патріотом України.

Саме Іван Перлик став у березні 1918 року командиром Першої козацько-стрілецької дивізії. Під його командуванням впорядкували казарми у Володимирі й територію. Він домігся  демобілізації хворих бійців.Від ранку до вечора на майдані поряд із казармами відбувався вишкіл бійців. Національний гімн, що його виконуваликозаки після молитви кожного вечора, став у Володимирі настільки популярним, що його співала під час своїх ігор міська дітвора.

Сірожупанники по-дружньому ставилися до місцевого населення,допомагали володимирським українським школам. Збереглися документи про те, що від’їжджаючи на фронт влітку 1918 року,  козаки 12-ої сотні другого стрілецького полку надіслали добровільну пожертву для школи 10 крон і 60 сот зі зворушливим супровідним листом (він наведений у книзі Анатолія Пісоцького і Надії Войтюк «Інтелігенція Волині»).

Після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського проросійські генерали усунули Івана Перлика від керівництва дивізією. Комдив повернувся на батьківщину, де організував загін для боротьби з червоною владою. Розстріляний 52-річний Іван Перлику 1921 році у Полтаві як організатор антибільшовицького повстанського загону.

***

Олександра ПАЄВСЬКАволодимирська вчителька, у 30-х початку 40-х років активістка місцевого осередку Союзу українок, учасниця «Просвіти», видатна діячка ОУН, одна із керівників й ідеологів підпілля, легендарна героїчна розвідниця.

Після закінчення Другої  світової війни  легально вчителювала у рідному селі, на Коломийщині, та активно працювала кур’єром ОУН-УПА (псевдо «Орися»), організувавши при школі конспіративний поштовий центр. Була  автором патріотичних статей, листівок, невеликих художніх творів, які після апробації в Краєвому Проводі друкувалися у підпільних виданнях. Праці свої підписувала шифром М-35. Її дотепні анекдоти про окупантів були популярними поміж  гуцулів і буковинців. Паєвськапричетнадо створення «Літопису УПА», дослідники припускають, що її рукописи й досі лежать під сімома замками спецхранів, як і останній том «Словника» Агатангела Кримського та «Птах душі» Василя Стуса…

Енкаведисти вийшли на «Орисю» у 1950 році. Її схопили разом із сином і ще шістьма десятками упівців поблизу озера Лебедин наприкінці червня 1952 року – через зраду колишньогоокружного провідника Служби Безпеки ОУН Коломийщини на псевдо «Кіров».

Олександра Паєвська нікого не видала, не надала ніякої інформації про зв’язки в краю і за кордоном, що цікавило кадебістів найбільше. Однак докладно говорила на допитах про ідеологію, цілі, завдання і методи діяльності ОУН. В останньому листі до родини Леся написала:«Ми всі загинемо, але ми свідомо вибрали цю дорогу, бо таких, як ми, треба було і буде треба, як зразок прийдешнім борцям за волю України».

Уже після смерті Сталіна із Москви надійшла шифрограма: «Паевскую расстрелять немедленно!»За вироком виїзної військової колегії Верховного суду стратили її 8 квітня 1953 року у Лук’янівській тюрмі.Місце поховання Олександри Паєвської залишилося невідомим.

Правнук Олександри Паєвської,який проживає у Луцьку, – учасник АТО, був тяжко поранений у 2014 році під Волновахою.

***

Не можна забути і про краєзнавця, котрого по праву називали «народним професором»,  світлої пам’яті Ярослава Царука.  Вулиці Нєкрасова, на якій він проживав, цілком логічно присвоїти ім’я Ярослава Царука.

Не претендую на істину в останнійінстанції, але прошу врахувати і мою думку при перейменуванніміськихвулиць.

Ірина НАДЮКОВА.

Коментарі
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up