Онука історика Володимира Антоновича, племінниця першого морського міністра УНР Дмитра Антоновича, двоюрідна сестра Михайла, Марини та Марка Антоновичів, невістка Олександра та Софії Русових, останнє кохання Дмитра Донцова – це все Наталія Ґеркен-де-Лаваль-Русова. Її доля дещо перегукується з життєвими дорогами талановитих українок, особливо народжених на зламі століть, на молодість яких випали буремні роки революцій, війн та інших потрясінь і яким доводилося реалізовувати свій талант у чужих краях. Та якщо попередня героїня рубрики (не)відомі українки Софія Парфанович прославилась у медицині та літературі, то Наталія Геркен – унікальним художнім хистом і письменництвом. Поразка Української революції 1917–1921 років виштовхнула її за межі України, а події Другої світової війни змусили залишити Європу, де вона провела понад двадцять років.
Театральна художниця оформляла інтер’єр помешкання короля Румунії
Щодо дати народження Наталії, то у різних джерелах вона розходиться. За даними вітчизняних енциклопедичних ресурсів це було 14 червня 1897 року. Сама ж Ґеркен-Русова у традиційній офіційній автобіографії про себе повідомляла лаконічно: «Народилась у Києві у 1902 р. Батько французького походження – Ґеркен де Лаваль, мати – дочка Володимира Антоновича. По закінченню середньої освіти вчилася у Києві в Українській Академії мистецтв». Її вчителями були відомі Георгій Нарбута, Михайло Бойчук, Василь Кричевський.
У 1923 році Наталія з родиною емігрувала до Чехословаччини. Згодом вона напише у автобіографії: «Історію мистецтва і літератури студіювала в університетах: Прага – Український вільний університет, Париж – Сорбонна, Флоренція, ступінь магістра одержала в Монтреальському університеті (теза на тему історії українського театру)», де її ім’я є серед відомих випускників. Працювала театральною художницею у Флоренції, Парижі, Брно, Подєбрадах, Братиславі, Королівському театрі Дрездена.
Наталя була художницею-декораторкою Королівського театру в Бухаресті, вона оформила інтер’єр помешкань короля Румунії. Співпрацювала з Берлінською кіностудією УФА, проєктувала костюми для кіно, розробляла оформлення театралізованих свят у Флоренції, Парижі, Бухаресті, Чернівцях, Монреалі, створювала декорації, костюми, плакати для вистав і культурних акцій, організованих українською громадою в Празі й Подєбрадах… Таким широким був спектр її творчої діяльності.
Дух французькості і українська автентичність
Знання європейських мов, дух французькості в родині, традиція сімейних поїздок до Франції «на вакації» й водночас зростання в «українській стихії» додавали образу Наталії своєрідного шарму – органічного поєднання європейськості з українською автентичністю. Її життя ніби було зіткане з суцільних подорожей – Чехія, Німеччина, Австрія, Франція, Великобританія, США, Канада…
У Відні, куди молодою дівчиною поїхала разом з дядьком Дмитром Антоновичем, який до цього у 1919-1920 роках був послом УНР у Римі, а звідти виїхав до Австрії, де став одним із засновників Українського вільного університету, потрапляє до гетьманських кіл і захоплюється ідеологією В’ячеслава Липинського. Є версії, що той навіть пропонував Наталії руку і серце, але вона йому відмовила. У Парижі пересікається з Володимиром Винниченком, в її оточені були інші яскраві особистості. У родині тривалий час жив Дмитро Донцов, з яким Русови разом емігрували до Канади. Юрій Русов і Дмитро Донцов викладали у франкомовному Монреальському університеті, і стали першими членами заснованого там осередку Наукового Товариства ім. Шевченка у1950 році.
У Канаді Наталі, як її називали, приєдналася до громадського руху української діаспори. Друкувалася в еміграційній періодиці, публікувала низку праць французькою, італійською та українською мовами. 1947 року у видавництві «Америка» у Філадельфії у рамках відзначення Шевченківських днів вийшла друком її п’єса «Шевченко у Репніних», де Кобзаря показує в іншому образі – не селянина в кожусі та шапці, а елегантно вбраного чоловіка серед світської громади. Інсценізація на основі історичних джерел, спогадів, листування та щоденників відтворює картину життя поета в 1840-х роках.
Наталія Геркен-Русова брала участь у художніх виставках, опублікувала спогади «З’ява на Аскольдовій могилі (З циклу київської містики)» та «Варка-перевізниця (Спогад у сорокаліття революції, або Як постав один із перших козацьких загонів на Коліївщині)» (1958).
Аспазія як ідеал
Доля відміряла цій жінці довгі роки – українська художниця, журналістка Наталія Ґеркен-де-Лаваль-Русова упокоїлася наприкінці 1989 року у м. Равдон у Канаді. Але життя не було ласкавим до неї, як і до більшості її ровесників. Вона не вписувалась у вузькі рамки повсякденного життя, не могла відповідним чином дати раду домашнім і господарськім справам. Її ідеалом була Аспазія – одна з найвідоміших жінок Стародавньої Греції, що прославилася красою і розумом.
Дружина Дмитра Антоновича Катерина пригадувала: «Любила малювати її ніжну тоненьку фігурку в білому платтячку, чи на фоні моря, чи на камені над океаном: вона мені дуже подобалась, мала великі прекрасні карі очі; золотаве від природи хвилясте волосся було заплетено у пишну товсту косу і мала дуже гарні руки з ніжними пальцями…».
Наталія була амбітною людиною, усвідомлювала свою неординарність, їй хотілося мати владу зробити Україну великою. Гальська і норманська кров домішана до української шляхетної гартували особливий характер. Дух лицарства цієї чарівної, обдарованої в багатьох мистецьких сферах харизматичної жінки, життя якої було своєрідним викликом драматичним подіям ХХ століття, супроводжував її у багатьох випробуваннях між країнами й континентами. Перетворити життя на цікаву подорож їй допомогли характер, походження, виховання у родині, здібності, які культивувала, і мистецтво, яке було її частиною і давало велику енергію, і полегшувало душевну напругу.
Однак, будучи такою яскравою зіркою українства, Наталія Ґеркен-де-Лаваль-Русова залишається ще мало відомою на своїй Батьківщині.
Ангеліна АНДРІЙЧУК
