Докторка філософії, яка обґрунтовувала ідею природної рівноправності жінки та чоловіка, авторка історичних досліджень, політикиня, організаторка й лідерка українського жіночого руху, очільниця «Союзу українок», блискуча публіцистка і ораторка – усе це Мілена Рудницька.
Третя із п’ятьох дітей знаного в краю юриста Івана Рудницького донька Мілена народилася 15 липня 1892 року у Зборові на Тернопільщині у родині, де завжди панувала атмосфера свободи й демократії. Мала 14 років, коли помер батько й сім’я переїхала до Львова. Після закінчення гімназії дівчина вступила на філософський факультет Львівського університету, продовжувала освіту у Відні. За дисертацію “Математичні основи естетики Ренесансу” здобула ступінь докторки філософії. Працювала викладачкою на вищих педагогічних курсах. Наприкiнцi 1920-х залишила працю вчительки й цiлком присвятила себе громадськiй роботi.
Ідеологиня жіночого руху
Діяльність у жіночому русі – те, чим найчастіше характеризують Мілену Рудницьку. А все ж, вона сама наголошувала, що фемінізм – не самоціль.
“Рівноправність була тільки засобом, який уможливлював нам вступ у громадське життя в ролі співрішаючого і співвідповідального чинника, який дозволяв нам зачати перетворювати і формувати світ, створений і сформований мужчиною”, – пояснювала Рудницька.
“Жінка Західної України так зжилася з своїм рабським положенням, що їй видається, що так воно й має бути”, – писала згодом. Тож долучається до “Союзу українок” і вже у 1919 році публікує статті про права жінок та необхідність їх захисту, а згодом опиняється серед тих, хто створювали у Кам’янці-Подільському Українську національну раду, але територію УНР згодом окупували більшовики. Надалі Мілена стала головною ідеологинею жіночого руху і з 1928 року очолила “Союз українок”.
“Двічі за історію існування “Союзу українок” його діяльність було заборонено, і це сталося саме за головування Рудницької. Вперше – 17 лютого 1929 року за збір коштів на підтримку Комітету допомоги політичним в’язням. Тоді організацію звинуватили у політичній діяльності, не передбаченій їхнім статутом, – подають Неля Жулканич і Людмила Барбара у статті “Мілена Рудницька – ідеолог та провідна діячка українського жіночого руху в Західній Україні”. – Вдруге ця заборона оголошена 5 травня 1938 року, коли польською владою опечатано приміщення головної управи, приводом до чого стала участь “Союзу українок” у роботі Контактного комітету.
Цей комітет – конспіративна спілка, створена для координації української політики у Галичині з метою захисту прав народу. Звісно, що тодішній владі це не подобалося, але й Мілена Рудницька не зневірилася.
“Важкі переживання не сміють ослабити наших духових сил. Гідно зносити удари, не схилити чола навіть у нещастю – ось обов’язок дочок великої культурної Нації і ми цей обов’язок виконаємо, – зверталася вона 9 липня 1938 року у посланні “До моїх товаришок праці” через газету “Діло”.
“Союз українок” проіснував до радянської окупації Галичини – 1939 року. Щоб позбутися звинувачень у політизації, Рудницька із благословення митрополита Андрея Шептицького створила політичну організацію “Дружина княгині Ольги”. Розгорнути її діяльність не вдалося, Мілена змушена була емігрувати.
Сенаторка, що закликала світ рятувати українців від голодомору
У 1928 році Мілена Рудницька стала делегаткою до польського Сейму від Українського національно-демократичного об’єднання. Коли політичні кола західноукраїнського суспільства намагалися проінформувати про Голодомор політикум Західної Європи та організувати допомогу населенню УССР, з цією метою й був створений Громадський комітет рятунку України.
Комітет заманіфестував про свою появу відозвою “Биймо у великий дзвін на тривогу!”. Аби заголовок не залишився тільки красивою фразою, треба було донести звук того дзвону до сильних світу цього. Ця місія припала заступниці співголів, депутатці польського сейму Мілені Рудницькій. Мало хто настільки добре відповідали займаній посаді, як Мілена. Поєднувала в собі енергію, блискучу освіту і одночасно – авторитет серед своїх і чужих. А останнє у часи жорсткого поділу за принципом “свій-чужий” було неабияким досягненням. Тим більше – для жінки у майже цілком чоловічому політичному бомонді міжвоєнної Польщі, який не був винятком у тогочасному політикумі.
Мілена Рудницька була неофіційною посолкою та однією із головних переговорниць від Комітету. Їй вдалося приватно зустрітися із головою Ради Ліги Націй Йоганном Людвігом Мовінкелем та переконати підтримати позицію українців. Хоча Мовінкель чотири рази виносив питання Голодомору на голосування, із 14 країн-учасниць лише три висловилися за допомогу українцям – Ірландія, Італія та Німеччина. Західна Європа тоді була зацікавлена у співпраці із Радянським Союзом проти гітлерівської Німеччини.
Чого не змогла пробачити собі
Подальша доля громадської дiячки складалася в емiграцiї. Пiсля окупацiї Заходу України бiльшовиками Мiлена переїхала до Кракова, жила у Берліні, Празі, Женеві, Нью-Йорку і, зрештою, осіла у Мюнхені. У повоєнний перiод працювала над вiдновленням дiяльностi «Союзу українок». Була однiєю із засновниць Української нацiональної ради та її представницею у Швейцарiї. Очолювала Український допомоговий комiтет.
Свiй талант Рудницька виявила й у лiтературі. Написала ряд публiцистичних праць, найвідоміші з яких «Двадцять років польської самоволі в Західній Україні», «Західна Україна під большевиками», «Дон Боско. Людина, педагог, святий», заснувала i редагувала двотижневик “Жiнка”. У 1958-му вдруге вийшла її книга «Західна Україна під большевиками». Видання наробило чимало галасу у Штатах, до того ж авторка і у пресі розказувала про злочинну діяльність комуністів. За це у радянському союзі, почали її “травлю”. У Львові зазнав гонінь і брат професор Михайло Рудницький.
У Мюнхені Мілена Рудницька однією з перших зустріла звільненого у 1963 році з радянських таборів патріарха УГКЦ Йосифа Сліпого. У 1970-му опублікувала присвячені йому «Невидимі стигмати».
До кiнця життя Мiлена не могла пробачити те, що лiдери країн не допомогли тим, хто помирали вiд голоду в Україні. Очевидно тому у вiцi 83 рокiв свiдомо вiдмовилася вiд їжi. Померла 29 березня 1976 року в Мюнхенi.
Пiсля проголошення Україною незалежностi стало можливим перевезти останки славної українки на батькiвщину. У 1993 роцi її перепоховали у Львовi в родиннiй гробницi на Личакiвському цвинтарi. Її син Іван Лисяк-Рудницький став відомим істориком, політологом та педагогом.
Мілена Рудницька переконувала, що жінка може повноправно творити цивілізаційний процес, що її участь аж ніяк не менша за чоловічу. “Ніхто не знищить ідеї, якій ми служили… Гідно зносити удари, не схилити чола навіть у нещастю – ось обов’язок дочок великої культурної нації і ми цей обов’язок виконаємо”, – писала Мілена Рудницька у 1938 році у статті “До моїх товаришок праці”.
У день вшанування пам’яті жертв Голодомору на її могилi завжди горить свiчка.
Ангеліна АНДРІЙЧУК
