На головну Війна Нескорений Ірпінь: як вистояло місто

Нескорений Ірпінь: як вистояло місто

365

Місто-герой Ірпінь – передмістя Києва, якому вдалося встояти перед навалою рашистів. Понищене бомбами, виснажене облогою, але нескорене, воно стало одним із символів героїчної стійкості українців. Якими були перші дні війни в Ірпені і хто одразу ж став на його захист, розповідає давній герой наших публікацій, письменник Валентин Собчук. Кілька тижнів тому він евакуювався на рідну Волинь і поділився із нами

Війна почалася з Гостомеля

- реклама -

Валентин Собчук мешкає в Ірпені уже багато років, а от працював упродовж останнього час в сусідньому Гостомелі, в одному із управлінь селищної ради. Там його і застала війна.

«До роботи добиратися 10 км, щодня їжджу туди велосипедом. Так само поїхав і вранці 24 лютого. Ми вже знали, що був один приліт ракети, яка, на щастя, потрапила просто в землю, тож  загалом ситуація на ранок була доволі спокійна. Трохи згодом ми з нині покійним шефом Юрієм Прилипком стояли на подвір’ї  селищної  ради і спостерігали, як над нашими головами пролетіли 34 гелікоптери. Ми ще не знали, чиї. Вони пішли на аеропорт, це за три кілометри, і зразу почулися постріли, з’явився дим. Згодом пролунала інформація, що туди висадився десант, і нас розпустили по домівках. На велосипеді гнав додому, а над головою вже заходили на посадку ворожі літаки… Добре, що в Гостомелі були нацгвардійці, які врятували ситуацію, зупинивши ворога, і цим самим врятували Київ», – каже чоловік.

На другий день війни, уранці, Валентин Собчук знову, як і зазвичай, зібрався на роботу. Поїхав через блокпост, там хлопці подивувалися: «Дядьку, ви що?..», але пропустили. Доїхав до перехрестя – незвично порожня дорога, бите скло валяється… Тривога перемогла, тож повернувся додому. І з того часу працював лиш віддалено.

А шеф Валентина Собчука, гостомельський голова Юрій Прилипко загинув на третій чи четвертий день війни, коли розносив людям хліб і воду. «Помер мученицькою смертю. Був поранений, до нього не підпускали людей, які б могли надати допомогу.  А потім ще й замінували його тіло. Зрештою настоятелю церкви отцю Петру вдалося забрати покійного. Сам ледь не підірвався, але, видно, Господь милостивий напоумив рашиста, який був поряд. Той сказав: «Батюшка, не йдіть». Розмінував тіло і тоді дозволив забрати. Біля церкви нашого очільника і поховали. Його нагородили посмертно орденом «За мужність» ІІІ ступеня», – розповідає пан Валентин.

Загарбники «спіткнулися» на ірпінській теробороні

Колись досвід українських військових вивчатимуть у підручниках, і окремим розділом там розказуватимуть про оборону Ірпеня. Адже те, як маленьке місто вистояло і не скорилося, показово для всією України, зауважує мій співрозмовник. «Ірпінь чітко закрив себе блок-постами, – розповідає про початок війни Валентин. – Вже на другий день підірвали один, міст, наступного – ще декілька, залишився тільки один міст-«приманка», по якому ішли «кадирівці», і їх там так вгатили, що відбили охоту іти далі. Недобитки повернули на Гостомель і почалося захоплення міста».

Як Ірпінь вижив? По-перше, допомогли вчасно зірвані мости. По-друге, чітка робота тероборони, яку очолював досвідчений боєць Володимир Коротя.  До її лав набирали тільки людей з бойовим досвідом, тобто кістяк становили атовці. Тероборона з початком війни сформувалася миттєво, хлопці були підготовлені, одразу грамотно визначили рельєфи, де стати, щоб краще організувати оборону. Однією з висот була точка біля ТРЦ «Жираф» (цей заклад потім розбомбили). І хоча у тероборони  не було спочатку ні джавелінів, ні іншої сучасної техніки, тільки РПГ, ними вони зупинили три колони ворогів. 

Серед захисників Ірпеня були справжні супергерої – такі, як боєць із позивним «Рембо». Він побачив БМД, відкрив люк, ножем завалив механіка, а тоді, вихопивши в нього пістолет, вклав екіпаж і привів БМД до блокпосту, – розповідає Валентин. Потім до ірпінців підключилися київська тероборона, ЗСУ, інші підрозділи. І хоч росіяни міцно окопалися в Бучі та Гостомелі, їх взяли «у підкову».

«Зараз російські медіа багато пишуть, що, мовляв, самі вийшли, бо угода. Насправді вони злякалися, бо відчували, що за тиждень-другий їх би додавили до кінця, повністю знищили», – зауважує Валентин. Втікали окупанти так швидко, що не встигли приховати сліди своїх страшних злочинів. І про них дізнався увесь світ.

В обороні Ірпеня важливу роль зіграв і очільник громади, міський голова Олександр Маркушин, каже Валентин Собчук: «Він і сам чергував на блокпостах і стріляв, ну і взаємодію ефективну налаштував, весь час був в епіцентрі подій. Ірпінь відчував, що в місті є відповідальні люди, тому й тримався».

Ірпінь довів, що може дати цим спадкоємцям Імперії Зла таку відсіч, що не візьме ні авіація, ні «гради», нічого. І ключову роль зіграла жменька компетентних і відважних оборонців міста. Дуже допомагали і забезпечували необхідним цивільні люди, представники бізнесу. Всі були на своєму місці і всі стояли до останнього.

І вдень, і вночі небо розривалося від снарядів

Так, Ірпінь встояв. Та життя у місті під обстрілами й атаками росіян було складним. Позачинялися магазини, окрім кількох супермаркетів. Не працювали більшість аптек. Щоб купити хліба, треба було вистояти чергу, коли в той час неподалік падали бомби і літали снаряди й міни. Але до таких речей зрештою звикаєш, пояснює Валентин Собчук. Звикаєш жити без газу, води, електрики й мобільного зв’язку, адже всі інфраструктурні об’єкти сильно постраждали. Періодів затишшя у місті практично не було: і вдень, і вночі небо розривалося від вибухів.

Тож сім’я Собчуків лишалася в Ірпені, поки в буквальному сенсі на голову не почали падати бомби: коли вибух повністю зруйнував сусідній будинок, вирішили вибиратися. «Коли чуєш свист бомб – це реально страшно», – зізнається чоловік. Тож забрав дружину і доньку, випросив у знайомих кілька літрів солярки, щоб заправити машину, розуміючи, що цього не вистачить надовго, і виїхав.

Евакуація була справою ризикованою, бо рашисти стріляли і в автівки, і в перехожих, тож лишалося сподіватися тільки на вищі сили. «Взяли з собою ікону святителя Миколая і всю дорогу молилися до нього, – ділиться Валентин. – Десь, мабуть, допоміг таки  захист святого, бо в лісочку побачили полишений бульдозер, з якого змогли поповнити запаси пального і добратися у безпечніші області, а згодом доїхати на Волинь».

Якщо рашисти повернуться, їх там розірвуть

На Київщину, як і в саму столицю, поки що не радять повертатися тим, хто звідти евакуювався. Тож і в Ірпінь зараз викликали представників критичної інфраструктури, щоб налагодити комунікації, а от мешканцям їхати туди не дозволяють. Із супроводом пропускають ще акредитованих журналістів, щоб зафіксувати і засвідчити наслідки ходи «русского міра». 

Щодо ймовірності повторного вторгнення рашистів на Київщину, думки експертів різняться. Валентин Собчук не береться прогнозувати, але зауважує: з боку рашистів це була б страшенна дурниця – повертатися туди, де вони наробили стільки біди. Бо якщо першого разу їх не зустріли з квітами, як вони того очікували, то тепер просто голими руками розриватимуть. Якщо підуть цією дорогою, на них чекає неминуча смерть.

«Але логікою у рашистів не пахне, і хтозна, куди вони ще підуть. Тож хочу наголосити, що досвід Ірпеня варто переймати й іншим містам. У кожному має бути такий загін тероборони, який знає, де зайняти оборонну позицію, як себе у ній вести і як мобілізовувати допомогу», – зауважує пан Валентин. І підкреслює, що подбати про це потрібно й волинянам, адже хтозна, як воно буде далі, а береженого Бог береже.

Бачити сутність орди і плекати воїнів

Років зо вісім тому Валентин Собчук в інтерв’ю для нашого видання розповідав про роман про князя Романа, батька Данила Галицького, над яким він саме працював. Нині ми говоримо про жахіття в Гостомелі і Бучі і подвиги героїв. Але розмова зрештою все одно звертає на літературу: цікавлюся у пана Валентина, чи не планує він побачене й прожите відрефлексувати у художніх творах.

«Власне, так, – зізнається він. – Думаю про те, аби написати твір про витоки цієї дикої ординської агресії, притаманної тому загарбницькому народу впродовж всієї його історії, від Петра І і донині. Вони раз по раз показували свою сутність – сутність кровожерних варварів. Увесь світ зумів змінитися, перебудуватися. Колишні люті варяги збудували суспільство з найвищими соціальними стандартами. А росія і досі хоче когось завойовувати, вбивати, байдуже що її народ бідно і вбого живе.  Я  ще не знаю, як цей твір зробити, однак відчуваю, що маю за нього взятися».

І поки російська орда не вчиться на своїх помилках, не змінюється, не еволюціонує, нам не можна розслаблятися навіть після перемоги. «Нам усім треба вміти бути воїнами і воїнів плекати – фінансувати армію, набирати в неї людей з досвідом, вдосконалювати оборону й бути готовими в будь-яку мить стати на захист», – підсумовує письменник з Ірпеня.

Віталіна МАКАРИК.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

4 × 2 =