На головну Новини Нев’януча гілка роду Комаревичів

Нев’януча гілка роду Комаревичів

616

Історія нашого краю багата на яскраві імена, котрі оживають не лише, коли гортаєш сторінки пожовклих рукописів. Недавно до мене потрапила художньо-документальна повість «Холодний вирій», у якій розповідається  про родину Комаревичів, котрі мешкали у Володимирі, та залишили тут свій пам’ятний слід. У ній спогади Ніни Комаревич (Петрич), юність якої обпалена вогнем боротьби за волю України, засніжена сибірськими заметілями, доля якої карбована тюремною неволею. Опублікувала їх уже після смерті матері  її донька Лариса Ковальчук, котра нині мешкає  і працює у Луцьку. Гостюючи у Володимирі у двоюрідного брата Святослава, який власне нас і познайомив, вона розповіла історію свого роду, яка стала для мене справжнім відкриттям. Книга особлива тим, що у ній згадуються події, пов’язані з відродженням володимирських – «Просвіти», Союзу українок, Пласту та їх філій. І безпосередньо дотичні до цих подій Комаревичі, котрі свого часу дружили з  відомим громадським діячем, лікарем Арсенієм Річинським.

Либонь, володимирчани пам’ятають, що у перші роки Незалежності ім’ям Комаревичів було названо невелику вуличку неподалік Успенського собору, і якій пізніше з невідомих причин повернули стару назву Сокальська… За Польщі на цій тихій вуличці проживали священник Федір Комаревич і матушка Анісія, які мали п’ятеро синів –  Василя, Володимира, Олексія, Анатолія, Миколу і доньку Ларису. Кожен з нащадків славного роду – щирі українці-патріоти,  у кожного – цікаве й особливе життя.

- реклама -

 

На хуторі Березина у полячки Зарембіни

Якраз на Михайла, далекого 1925 року Володимир Комаревич, котрий одружився на Лідії – доньці заможного селянина Петра Виноградського з Пузова Устилузького району  (нині це село Зоря), чимдуж поганяв коней, аби швидше відвезти свою вагітну дружину додому – до хутора Березина біля П’ятидень. Цю місцину батько Володимира протоієрей Федір, котрий переїхав на Волинь з Житомирщини, купив для своїх синів у полячки Зарембіни. За Польщі хутір Березина належав до колонії Вікторів (є метрики дітей, де вказані ці населені пункти). Таких поселень – на п’ять хат і більших, у Хотячівській гміні Володимирського повіту налічувалось майже чотири десятки. На хуторі Володимир Комаревич мав добротний будинок, стайню, стодолу, ще кілька господарських будівель, великий сад з вишнями, яблунями, грушами.

Мале дитя попросилося на світ у дорозі, сполохавши глупу листопадову ніч дзвінким криком. Пологи прийняв  батько, сховавши дівчинку за пазуху свого кожуха. Тяжко стогнала на возі мати, її відразу доправили у володимирську лікарню. У неї виявили зараження крові, й медики довго боролися за її життя. Дівчинку назвали Ніною, і доки мама хворувала, нею опікувались дідусь Федір і бабуся Анісія. За няньку взяли сироту Меланку, яка жила у родині й допомагала по-господарству.

Коли ж бліда і виснажена Лідія повернулась з лікарні, батьки, зважаючи на її кепське здоров’я, попросили, аби мала Ніночка пожила у них, у Володимирі. Донька погодилася. Через три роки у Ніни з’явилася сестра Ангеліна, пізніше і братик В’ячеслав.

Ангеліна Комаревич (посередині)

У гай пані Зарембіни приїжджали на маївки члени товариств – «Просвіта», Союзу українок, ім. Петра Могили, Пласту. На хутір запрошували селян навколишніх сіл. Тут ставили вистави, співали народних пісень, декламували вірші, знайомились з творами відомих авторів Волині.

Маївка на хуторі Березина

Найпопулярнішим серед володимирської інтелігенції був незалежний місячник українського і церковного відродження «На варті» під редакцією Арсена Річинського. На його сторінках друкувались: історичний календар, вісті міжнародного життя, статті з історії православної церкви в Польщі, нариси про Тараса Шевченка, Пушкіна, Огієнка, Петлюру. До слова, історія зберегла для нас список членів володимирської «Просвіти», складений у 20-х роках минулого століття, коли її керівником був лікар Станіслав Полянський. Товариство налічувало 65 осіб. Серед них знаходимо прізвища Анатолія Комаревича і його двоюрідного брата Євгена, Хризанта Озерова  – чоловіка рідної сестри Лідії Комаревич, тут  Микола Савич, Іван Зубович,  Микола Вітовський, Всеволод Березовський, Арсен і Ніна Річинські, Олександр Цинкаловський, священник Даміан Герштанський, Микола Панасевич, Юхим Бунда, Олена Березовська та інші. У Володимирі місцева інтелігенція збиралася у будинку Краєвського – там відкрили бібліотеку, а книги позносили власні. Просвітяни ініціювали відкриття українських шкіл, хат-читалень у філіях, а їх в повіті налічувалось понад п’ять десятків, вони організовували хори, школи національного танцю тощо.

 

Національні  ідеї від діда-прадіда

Ніну переповнювала гордість, що народилася і жила в інтелігентній родині, де любов до української мови, слова, звичаїв черпала від старших, котрі брали участь у національно-визвольній боротьбі. Тому  закономірно, що у майбутньому вона стала на цей шлях.

Протоієрей Федір Комаревич

Дідусь Федір  сповідував головну справу свого життя – утвердження української церкви. Два десятки літ він служив у храмі Різдва Пресвятої Богородиці у Могильному (пізніше це село Жовтневе, нині – Сусваль). Донині збереглися церковні книги, де є запис, що з 1909 по1930 роки  настоятелем церкви був протоієрей Федір Комаревич. Пізніше йому дали парафію у П’ятиднях. Усі служби, хоч це не завжди подобалося полякам,  священник правив рідною мовою. Парафіяни мали гарний церковний хор, яким керував Федір Климюк з Кременця – він учив прихожан народних пісень і колядок. Батюшку поважали, до нього на службу йшли жителі Хотячева, Тростянки, Федорівки, Устилуга… Варто згадати, що отець Федір родом із Житомирщини, з села Ваврин. Він був грамотним, вчителював у школі, закінчив духовну семінарію.  Мав двох братів, також священників: Арсен служив на Житомирщині, але більшовики вислали його у Сибір. Від нього надійшов єдиний лист, де сповіщав: на диво тамтешньому люду розвів у суровому краї пасіку. Брат Ігнатій мав парафію у Корці на Рівненщині. Він виховав трьох синів: Гліб, як і батько, вибрав священицький сан, Івана замордували поляки  у тюрмі за націоналізм і політику, Євген жив у Володимирі на вулиці Цвинтарній, працював адвокатом, а його дружина Віра – вчителькою.

Ніна любила свій хутір Березина, а найбільше малювати. Либонь, хист до мистецтва перейняла від дядька Олексія, котрий мріяв стати архітектором і здобув дві вищі освіти – у Гданську та  Бельгії. Він був членом ОУН і Пласту. За організацію просвітянського життя відбував покарання у польській тюрмі, де його сильно побили. Був засуджений Луцьким окружним судом  до чотирьох  років ув’язнення. Двічі його арештовували совєти. Першого разу, коли розпочалась Друга світова війна він втік з володимирської тюрми. Вдруге ув’язнений, коли радянські війська звільнили Володимир від німців, і був страчений.

Олексій Комаревич

Не менш трагічно склалася доля й  інших дітей отця Федора. Юною гімназисткою від туберкульозу померла донька Лариса.

Лариса Комаревич

У розквіті сил від інфаркту відійшов у засвіти старший син Василь, котрий закінчив юридичний факультет Варшавського університету. Свого часу він  очолював володимирську «Просвіту», захищав права українців і приятелював з лікарем Арсеном Річинським, який перейняв керівництво  після його смерті. Василя обирали послом польського сейму, але позбавили мандату оскільки не мав польського громадянства. Його дружина Ганна Олексіївна працювала  бібліотекарем у «Просвіті» і Союзі українок, і з дружиною Арсена Річинського Ніною Павлівною та рідною сестрою Лідії Комаревич Тетяною Озеровою організовували вечори, читали лекції тощо.

Василь Комаревич

Анатолій, як і його рідні брати, здобув вищу освіту за кордоном. У Володимирі за Польщі був директором державної гімназії імені Миколи Коперника (нині це педагогічний коледж), яку совєти у 1939-у перейменували у середню школу №. 1. За зв’язок з ОУН був під пильним оком спецслужб – польських і радянських. Його звільнили з посади і перевели на завгоспа. Донині невідомо, де він зник. Ймовірно, емігрував у Канаду,  – кажуть його родичі.

Анатолій Комаревич

Молодший син отця Федора Микола був військовим, служив капітаном у польській армії  у Стрию, Луцьку, Кельне. Мріяв дослужитися до вищого рангу та зла доля розпорядилася по-своєму. Якось на офіцерській вечірці поляк обізвав його хамом. У відповідь українець дав ляпас. Лях схопив зброю, але Комаревич вивернув йому руку і пуля влучила у стрільця. Були свідки інциденту, тому суд виправдав Миколу, але його звільнили з військової служби. Деякий час проживав у Володимирі на Сокальській, а перед війною 1939-го року  разом з дружиною емігрував до Любліна.

Микола Комаревич

Батько Ніни Володимир служив сотником армії УНР у Симона Петлюри, звідтіля його комісували. Доживав віку у Володимирі. З поміж усіх дітей отця Федора лише він мав нащадків. Очевидно, цим і пояснюється, чому дідусь дуже любив своїх трьох онуків. Дружина Володимира Лідія народилася в Пузові у Петра і Текусії Виноградських. У родині було шестеро дітей.  Мати – родом з Володимира, батько – із місцевих заможних селян, мав садибу, поле, соснові і дубові ліси, сіножаті. У роки Першої світової війни сім’я емігрувала у Рязанську губернію, але повернулись у рідні краї.  Лихо спіткало господаря у власному лісі – під молодим дубком його наздогнала більшовицька куля. Похоронили Петра на сільському цвинтарі у Пузові.  У лісі, на місці його загибелі поставили символічний хрест, до якого діти довго носили квіти. Втім, трагічна доля спіткала й інших родичів Лідії, котрі жили у Пузові. Під час українсько-польського протистояння від поляків загинули майже усі Виноградські (більше десяти), навіть грудні діти.

 

Священник віддав свій дім для школи

У перший клас Ніну привела бабуся Анісія, котра забрала її з хутора у Володимир, на вулицю Сокальську, де священник збудував ще один дім.  Школа знаходилася біля домівки в замочку біля Успенського собору. Першою вчителькою стала тітка Віра – дружина Євгена Комаревича, двоюрідного  батькового брата. Ніна багато читала, малювала, а рідні не шкодували грошей на фарби і альбоми. Вона копіювала пейзажі з поштівок, писала натюрморти, а приїхавши на хутір до батьків, дарувала  картини подрузі Вірі Янець, яка жила по-сусідству. Наставником дівчини була Женя Новосадюк – донька тітки Марії по батьковій лінії, котра мала художню освіту, і щоліта приїжджала  з Луцька у Володимир до старших сестер. Обидві вирушали  з мольбертами на берег Луги, там плавали на каяках, по черзі веслуючи – від зарічанського мосту до Зимнівського монастиря і назад. Невеликий човник брали на прокатній станції, де продавали квитки.

У школі при замочку Ніна провчилася недовго і перевелась у початкову в Малі Микуличі – це село біля П’ятидень належало до нової парафії отця Федора. Пізніше сюди з хутора переїхав її батько з сім’єю. На навчання дівчина йшла три кілометри, грузнучи у багнюці. На місці її зустріла убога хата-мазанка з маленькими вікнами і солом’яною стріхою, у якій стелю підпирали стовпи, у класі стояли довгі парти  з лавами для учнів. За стіною жив вчитель, який мав маленьку кухню. Школярі вчили азбуку з газети «Зірка», а у невеликій бібліотеці всі книги були  польською мовою.

У Малих Микуличах часто траплялися пожежі, бо будівлі стояли поряд одна біля одної. Одного разу вогонь знищив школу і церковний будинок, отож отець Федір взявся будувати новий. Ніна повернулась у місто. Польська влада не збиралась відкривати школу. Аби сільські діти вчилися, батюшка віддав своє нове житло. Тут варто згадати, що і його син Володимир з дружиною часто допомагали односельцям. Ніколи з їхньої хати не пішов з порожньою торбою Йосип Схань, коваль Ясько, душевно хворий Гриць, які у скруту просили допомоги. Володимир вберіг від біди сім’ю Сидорів з колонії Вікторів, котрі мало не вчаділи, бо навідавшись до них, щоб віддати борг (односельці приїхали з Америки) побачив, що лежать нерухомо. Вибив двері, повиносив вчаділих на свіже повітря, понатирав їхні скроні цибулею… Його дружина Лідія врятувала від хвороби єдиного сина сусідки Мокрени Василька. Мати не знала, як віддячити, бо 17 років чекала дитину.

Одного дня до Комаревичів на Сокальську завітали союзянки Тетяна Озерова і Ніна Річинська, котрі попросили Ніну  вивчити вірші до Шевченківських днів. Вечір відбувся у хаті Василя Савича, його організували місцеві осередки «Просвіта» і  Союз українок. З Ніною прийшла сестра Ліна, дідусь і бабуся. Дівчина читала уривок з поеми «Сон» Тараса Шевченка та вірш про Кобзаря (автор невідомий).

Шостий і сьомий класи Ніна закінчувала у Хотячівській школі – за сім кілометрів від хутора Березина. Там вчилася з молодшою на три роки сестрою Ангеліною. Дівчата йшли біля обійстя Йосипа Барана, заходили до доньок Антона Яніца – Віри і Олімки. Світла і простора семирічка стояла навпроти Хотячівської гміни. Біля неї ріс молодий сад і квітники, які доглядали діти. Щепи і насіння приносили з дому. Директором  працював поляк з Варшави  Юльян Юнгерт. Він не знав української мови, але дозволив відкрити гурток, де ставили українські вистави. Щороку для випускників дирекція організовувала екскурсії. Ніні пам’ятна подорож до Польщі – у Краків. Коли потяг, вбраний у зелені віти, прибув на кінцеву станцію, з гучномовця сповістили: приїхали учні з Волині. Щодня їм організовували цікаві екскурсії, а завершилась подорож у Сілезії. Поблизу станції Шарлей, а це  недалеко від кордону з Німеччиною, Ніна випадково почула слова польських військових: «Не дамо свого плаща, навіть ґудзика від нього не дамо!»… Війна підступала до їхніх кордонів.

Учні Хотячівської семирічки на вокзалі Кракова

З поїздки дівчина привезла кілька альбомів з дерев’яними обкладинками і пейзажами Кракова. На них польський майстер вирізьбив монографії з її ім’ям.

 

Війна із гіркими втратами

Закінчивши семирічку, дівчина успішно здала екзамени у Сокальську торговельну гімназію. Та 1939 рік вніс свої корективи у її життя – Німеччина розпочала війну з Польщею. Цього ж року Комаревичі з сумом провели в останню земну дорогу главу родину – від раку шлунка помер отець Федір, котрий півстоліття вірою і правдою служив людям і Богу. Його прооперували у Львові, але не врятували. Поховали душпастиря  на Ладомирському кладовищі біля доньки Лариси і сина Василя.

Поляки спішно мобілізовували чоловіків до війська. У міській гімназії імені Миколи Коперника розмістили військовий шпиталь. Німецькі бомби зруйнували центр міста, пробили куполи Успенського собору – лише стіни у нім дивом вціліли. Мов порох розсипалася цукерня Ковальського, що стояла на вулиці Фарній.  Німці наступали, але дійшовши до передмістя, біля Білих Берегів повернули і назад переправились через Західний Буг.

Зі своїми порядками прийшли «визволителі» зі сходу – більшовики, які почали з арештів націоналістів, працівників державних служб, інтелігенції. За приналежність до ОУН арештували Олексія Комаревича, котрий працював секретарем-діловодом у середній школі №1( совєти перейменували гімназію імені Коперника).  У ній вчилась Ніна, бо Сокаль опинився по інший бік кордону. На заняття йшла у другу зміну, а вранці разом із бабунею Анісією несла у володимирську тюрму  передачу для дядька Олексія. Вони щоразу вистоювали довжелезну чергу, а черговий, почувши  прізвище арештанта, відказував: «Єтому нє положено…». Зі слізьми вертались додому. І лишень раз пощастило. Рідним Олексій передав невеликий згорток – у нім лежала його роздерта закривавлена сорочка…

На поріг попросився 1940 рік. У першій школі, якою керував Анатолій Комаревич, а його заступником  був пан Ваврисевич, відзначали новорічні свята з Різдвяним вертепом. Влада, довідавшись про це, звільнила директора, а на його місце призначили комуніста зі сходу Артема Пальцуна. Втім, зважаючи на нестачу кадрів, на деякий час лишила його вчителем української мови та літератури. Інтелігентного і освіченого українця постійно цькували, перешкоджали працювати, а згодом і зовсім заборонили вчителювати та перевели  завгоспом. Від знайомих він довідався про арешт, і таємно втік у Польщу до брата Миколи.

Розшукуючи Анатолія,  енкаведисти навідались з обшуком до його рідних, на Сокальську. «Гдє дядя?» – допитували Ніну, обзивали хвору Анісію. Це чув лейтенант прикордонних військ Сергій Васильович Бочин, котрий жив у їхнім будинку з дружиною-комуністкою Бертою Яківною (її ще звали Бетя), і працювала вона секретар-машиністкою в НКДБ. Він мав добрий характер, раніше приятелював з Анатолієм. Не раз чоловіки сідали за фортепіано: Анатолій грав мелодії Лисенка, Шопена, Штрауса, Сергій – «Катюшу». Прикордонник не витримав і заступився за Ніну: «Откуда, дєвчонка может знать, гдє он прячеться, он что, глупий, єй сказать?!». Відтоді «гості» не з’являлися, але Бетя домоглася, щоби її сім’ї дали ще одну кімнату в будинку Комаревичів, бо до них з Харкова приїхали батьки Сергія. Господарі тулились у невеликій кімнатці з коридором, який переобладнали в кухню. Втім, на них чекали набагато тяжчі випробування…

Одного дня матушку Анісію викликали у суд і повідомили, що вона не сплатила податки за два будинки на Сокальській, тому нерухомість і землю забирає держава. «На Сибірь тебя єщо не будем отправлять, ти і так старая, подохнеш в дороге. Какой із тебя толк?» – військові виштовхнули стареньку з власного помешкання… Наспіх зібравши речі, згорьована і заплакана просиділа з онукою на східцях колись рідного будинку, який вже їй не належав. Від розпачу не мала сили піднятися і йти. Вранці її побачили знайомі, котрі проїжджали поряд.  Їх і попросила, щоб переказали сину Володимиру, аби приїхав і забрав.

Прихід більшовиків приніс сльози і горе не тільки у родину Комаревичів. У Яніца – сусіда Володимира з хутора Березина заарештували сина Володю. Багатьох їхніх знайомих забрали у тюрму, розкуркулили і повивозили у Сибір чи у табори. Вдруге  заарештували і судили лікаря Арсена Річинського, а його дружину Ніну Павлівну з доньками – 15-літньою Ярославою і шестимісячною Людочкою вислали у Казахстан. У селах Володимирщини комуністи організовували  колгоспи. Прийшли вони і у Малі Микуличі до Комаревичів, котрі переїхали з хутора. У стодолу Володимира нагнали коней, яких силою позабирали у селян. Конюхи пасли їх, де заманеться, тварини витоптували посіви, городину, згризли молоді берізки, що росли біля хати. Ніна, побачивши це, плакала. «Чего рєвьєш? Єто поповскоє, а вас всьоравно в Сібірь вивезут», – лякали її.

 

Горіли надбужанські села, а з ними і мрії…

Селом поширювались тривожні чутки про війну. Несподівано, то в одному місці, то в іншому з’являлися військові, котрі тягнули  телефонні дроти, копали рови. «Бути біді, неспроста це», – казали селяни. А вдосвіта 22 червня 1941 року люди прокинулися від сильних вибухів. В оселі Комаревичів, аж скло з шибок полетіло на підлогу. Розбилися вази з півоніями і жасмином, які стояли на столі й тумбочці – їх поставила Ніна. Війна! Горіли надбужанські села, горіли Малі Микуличі. У стодолі голосно іржали коні. На подвір’ї свистіли кулі. Чорні клуби диму здіймалися у небо, закриваючи усе довкола. З вулиці доносився гул літаків – один впав поряд у жито.

Коли вибухи стихли, до Комаревичів посходилися односельці – у багатьох згоріли  хати. У молитві підносила руки матушка Анісія, заспокоювала  заплаканого онука Славка. У хлопця часто  боліла голова. І на те була причина, бо над ним познущались більшовицькі синки, які заманили семирічну дитину у Вербівку (малолюдний куток у Микуличах) і за те, що був онуком священника підвісили на вербі за ноги. Хлопчину ледве врятували. Та через два роки В’ячеслав помер у володимирській лікарні від менінгіту.

Через півтора дні у селі на мотоциклах з’явилися німці. Зупинились біля Комаревичів, щоб попити води. Вони вийшли з хати, і стояли скам’янівши  під крислатим дубом. Лідія витягла з криниці студениці й подала кварту німцю. Той показав на воду: пий! Втамували спрагу і поїхали.

Не минуло і години, як до хати зайшов Олексій. З володимирської тюрми дивом врятувались ще кілька чоловік, серед них і Панас Матвійчук з Порицька, – усі худі, виснажені, з обдертими до крові руками. Відступаючи більшовики хотіли розстріляти всіх бранців. Вдень і вночі за стінами в’язниці лунали постріли і крики. Деякі арештанти чинили супротив, деякі втекли і примусили ключника відкрити камери. Та майже всі вони були порожні….

Наступного дня чоловіки повернулись у Володимир, щоб похоронити своїх побратимів. На тюремному подвір’ї  зустріли родичів ув’язнених, котрі ходили між тілами вбитих, яких кати не встигли спалити. А у попелі лежали обгорілі кістки і черепи…Більшість облич були розбиті й спотворені. По одежі знайшов тіло свого сина Володі сусід Комаревичів Антон Яніц.

Коли вбитих проводжали в останню дорогу, довга скорботна процесія простягалась на сотні метрів. Дівчата несли вінки і квіти. На Ладомирському кладовищі викопали братську могилу. Побратими клялись поквитатись з більшовиками за скоєні злочини.

Фронт просувався на схід. Доленосні події у Львові 30 червня, де під проводом Степана Бандери проголосили самостійну Україну, докотились і до Володимира – у центрі міста, поряд з німецьким прапором повісили жовто-блакитний. З Польщі повернувся Анатолій Комаревич, котрий просив владу відновити навчання в українській гімназії. І 1 вересня діти сіли за парти, а з ними і Ніна. У просторому холі гімназії висіла ікона Спасителя у вишитому рушнику, діти починали науку з молитви «Боже, великий, єдиний нам Україну храни…».

У плани німецької верхівки не входило існування самостійної України, тому не забарилися масові арешти. Одного дня учнів спішно забрали з уроків і вивели  на гімназійне подвір’я у сквер, де стояли труни. Містом поширювались чутки, що у  Володимир привезли офіцерів, які загинули у Рівному від рук радянського розвідника Кузнецова. Очевидно, це було правдою, бо німці кричали, що розстріляють усіх. А коли прощалися із загиблими військовим салютом, направили гвинтівки у переляканих дітей.

Мало не щодня повз гімназію йшли радянські полонені, яких окупанти зігнали у колишні польські казарми, а територію загородили колючим дротом. Там вони  виїли всю траву і зілля… Учні, ховаючись за колони, аби не бачили конвоїри, кидали їм свої сніданки.

Якось Ніна, зайшовши у гості до бабусі Текусії, котра з Пузова переїхала у батьківський будинок на Устилузьку, побачила, що на подвір’ї її сусіда Борткова знесилений полонений їсть траву. Його привели з табору, аби прибрав двір, бо там стояли вози з кіньми. Зі слізьми дівчина побігла до бабусі, і та вмовила конвоїра, щоб відпустив полоненого  на обід. Йому налили борщу, дали хліба, а він просив ще і ще… Чоловік приходив до них кілька разів.

Військові події загострювалися, у Володимирі розпочались облави на євреїв. Їх загнали у гетто і розстріляли  біля П’ятидень, де поляки будували аеродром. Молодь вивозили в Німеччину. Мабуть, така доля спіткала б і більшість гімназистів, та Анатолій Комаревич передбачив це. Усю ніч з надійними друзями виписував перепустки для своїх вихованців. І коли окупанти влаштували в гімназії облаву на старшокласників, їх не знайшли – більшість, маючи дозволи, виїхали з міста. Розлючені німці закрили навчальний заклад. У списку до Німеччини була і Ніна, але дядько прилаштував її продавцем у продуктовий магазин, який обслуговував населення і окупантів. Директором контори, яка об’єднувала кілька торгових точок, працював пан Закревський. За спецкартками німці брали цукор, каву, борошно, крупи, сухофрукти, місцеві – тільки сіль.

 

Юна підпільниця на псевдо Оксана

Ніна рвалась до боротьби, і про це сказала рідним, котрі просили її зачекати. Олексій Комаревич з родичкою Тетяною Озеровою відновили роботу «Просвіти» і Союзу українок. У свої ряди вони запросили національно-свідому молодь, яка не корилася окупантам. Шістнадцятирічна Ніна стала членом юнацької сітки ОУН, яку заснувала з подругами за вказівкою Володимира Джапи і Галини Коханської. Виконуючи завдання крайового і окружного проводів ОУН, які діяли на Горохівщині, вони перекопіювали карту Володимира  з стратегічно важливими об’єктами – її приніс  дядько Анатолій.   Конспіруючись, він відкрив майстерню у господарському відділі при гебітскомісаріаті, де шили чоботи, босоніжки на дерев’яній підошві, виготовляли  щітки. До роботи залучив молодь, яку мали відправити у Німеччину. Про це донесли німцям і Анатолія арештували, але відпустили за відсутністю доказів.

Ніні з подругою Тасею доручили роздобути кошти для повстанців, які отаборилися вздовж Бугу. Щоб не запідозрили окупанти, збирали пожертву … на кладовищі, де біля братської могили служили панахиду за загиблими, яких  енкаведисти стратили у володимирській тюрмі. Її організував Олексій Комаревич. На роковини зібралося багато місцевого люду, прийшли німці. Дівчата звертались до кожного, щоб пожертвували гроші ніби на «Просвіту», а за це пришпилювали  на сукенки і піджаки невеликі букетики з живих квітів – їх робили всю ніч. Ніхто навіть не здогадувався, що за їхніми діями спостерігають повстанці, які сиділи за надгробками. Їм дівчата і віддали гроші.

Ніна охоче поринула у національно-визвольну боротьбу. Вишкіл пройшла у лісі біля Старого Порицька (нині це Павлівка). Там присягнула на вірність Україні – боротися за її волю, здобути українську державу, або загинути у боротьбі за неї. Навчання тривало тиждень: підпільники виконували різні завдання, їх знайомили з ідеологією ОУН, програмою, організацією, правилами конспірації. На Волині діяли чотири округи, які об’єднували два обласних проводи – Волинський і Рівненський. Структурами ОУН керував крайовий провід, який очолював крайовий провідник. Округа, де працювала Ніна, займала одинадцять районів, але їх, конспіруючись, називали цифрами: Кисилинський – одиниця, Локачинський – двійка, Горохівський – трійка, Горохів – четвірка, Берестечківський – п’ятірка, Іваничівський – шестірка, Володимирський – сімка, Володимир – вісімка, Устилузький – дев’ятка, Вербський – десятка. Центр, тобто одинадцятка, об’єднував села Локачинського, Володимирського, Горохівського і Іваничівського районів. «В одинадцяті» розмістились всі референтури окружного проводу – організаційна, військова, господарська, служба безпеки тощо. Округа була поділена на «Степ» і «Січ». Кордоном між ними було шосе Володимир-Луцьк, на північ – «Січ», на південь – «Степ».

Ніну призначили районованою зв’язковою дев’ятки Устилузького округу і направили у Пузів, де розмістились боївки.  Там вона з тезкою – провідницею жіночої сітки готувала їжу для повстанців. Місцеві жителі допомагали чим могли:  продуктами, медикаментами, лишали  на ночівлю. У Пузові дівчина познайомилася з районовим провідником Марком і комендантом служби безпеки Чумаком, налагодила  зв’язок з селами округи. У Микитичах провела вишкіл з дівчатами, котрих підготувала для підпільної боротьби, і стала районовою провідницею жіночої сітки на псевдо Оксана.

 

У вирі боротьби між трьома ворогами

З трьох боків на підпільників чатували вороги: з Устилуга – німці, з Білина – поляки, у надбужанських лісах ховались червоні партизани. Не раз повстанці з боївки Зуха робили засідки  біля Устилуга, Видранки, Залужжя, поповнювали запаси трофейної зброї. Аби сформувати загони, навчити військовим діям з ворогом, наприкінці літа 1942 року верхівка проводу ОУН зібрала повстанців на Січі, у Вовчаку, де зродилась УПА. Її командирами стали  Дмитро Клячківський, Роман Шухевич, Василь Кук. До слова, військові дії уповці вели 18 років, з 1942 по 1955 роки. Ніна з побратимами з кількох районів добрались до Мосира, а звідтіля, вишикувавшись роями, чотами, сотнями рушили у Вовчак. У Ладині до них долучились інші. Їх проводжали місцеві, давали продукти, одяг. Дорогою на Січ Ніна познайомилася з районовим провідником Підковою, котрий став її найкращим другом і порадником у підпільній роботі – з ним пліч-о-пліч пройшла сотні доріг, здолала десятки перешкод.

Після вишколу у Вовчаку Ніну з боївкою Зуха направили до Коритниці, де окупанти лютували і грабували населення. Спостережним пунктом обрали  двоповерхову  школу. А коли німці підійшли до будівлі, вступили з ними в бій, змусивши їх втікати. Покидаючи Коритницю, повстанці спалили школу,  яка могла б стати добрим стратегічним об’єктом для ворогів.

Якось виконуючи завдання у Видранці, що губилась у лісі, Ніна зустріла Ліду Янець (її батьки сусідили з Комаревичами), яка вийшла заміж за Якова Адамовича. У подружжя народився син, і його назвали В’ячеславом – у пам’ять про Ніниного брата. Земляки ще більше здивували дівчину, коли «познайомили» з Яшиним братом Іваном, котрий навідався до рідних за продуктами. З’ясувалось, що вони давно знаються, бо він служить у боївці Зуха.

Бувало провід ОУН домовлявся про обмін полоненими з червоними партизанами зі з’єднання Олексія Федорова. До повстанців кілька разів потрапляв боєць на прізвисько Сенька-Азейбарджан, який грабував місцеве населення. Такий обмін трапився у Микитичах.

Та не завжди військові дії повстанців відбувались за планом, були і поразки. Одного разу біля Тростянки підірвали німецький ешелон, що їхав у Польщу, але невдало. Вороги повискакували з вагонів і обстріляли село. І хоч місцеві втекли у ліс, були загиблі.  У цім селі за збігом обставин  Ніна очікувала на зустріч з кущовими та станичними побратимами. Коли почула постріли, побігла разом з усіма. Минаючи хати, побачила маленького хлопчика, який підійшов зі словами: мама… Схопила дитину на руки і, чи-то через хвилювання, чи з іншої причини, мов підкошена, впала в ріллю. Коли до домівки повернулись дід з бабою, то їхній онук солодко спав на руках у  незнайомої дівчини, котра врятувала йому життя. А може і навпаки.

Трагічні події у надбужанських селах розгорнулись через українсько-польське протистояння. У лютому1944 року польські банди, що отаборились у Білині, наскочили на Пузів і винищили понад п’ять десятків українців. Серед загиблих були родичі Ніни по маминій лінії: сестра Ольга Магерко, брат Володимир, його дружина Марія з трьома доньками – десятирічною Людою, трьохрічною Сусанною і новонародженою, яку не встигли охрестити. У надії врятуватись сусіди прибігли  у хату до вчителя-поляка Бохеника. Та марно. Пізніше там знайшли 13 тіл. Дивом залишилася живою донька Ольги Магерко, яка заховалася під стіл, зсунувши до краю скатертину. Постраждала родина ще одного брата Федора Виноградського. Господар, його дружина Феодосія з трьома дітьми – Петром, Ярославом і дочкою Ларисою (у заміжжі Борусевич), котра мала  однорічну Аллочку, заховалися у льох під коморою. Але малі діти розплакались і матері вийшли зі схованки. Кати вбили жінок і дітей, а хату і стодолу підпалили. Батько з сином довго не наважувались відкрити ляду. Коли ж виглянули зі схрону, все довкола палало. Полем подалися у бік Стенжарич. Навесні, розбираючи  згарища і шукаючи родичів, Федір побачив обгоріле тіло дружини Володимира Марії – впізнав її по золотих коронках на зубах. Її дітей і чоловіка не знайшли.

Можливо, така ж трагічна доля спіткала б і Коритницю, але людей попередили про криваві наміри, і вони втекли в ліс. Розлючені поляки пограбували село, а потім  підпалили. Вернувшись на попелище, коритенці познаходили зброю, коси і вила, та побігли їх наздоганяти, але бандитів сховала ніч.

 

Знайшли повстанці прихисток на рідному хуторі

Після довгої розлуки, через два роки Ніна зустрілась з рідними у Малих Микуличах. Її батьки мали  швейну машинку, а побратиму Підкові треба було відремонтувати одяг, який добряче зносився. У такий спосіб дівчина хотіла віддячити за допомогу, бо Підкова не відходив від неї, коли лежала в гарячці на хуторі біля Верби, доглядав у військовому шпиталі в Ягідному. Зимового вечора Сірко і Підкова запрягли коні й поїхала на «семірку» – у Володимирську округу. Минаючи ліс біля Тростянки, Сірко зупинив коні, і показав могилу підпільника Зозуленка. Його розсекретив і зрадив запроданець Роговський, який служив  німцям і ще виказав кількох повстанців.

«Можна до вас, батьку, завітати?», – запитали незнайомці у господаря, який вийшов назустріч. Ніна щільніше закуталась у кожух: прийме повстанців її батько, чи ні?  «Заїжджайте, прошу», – відповів Володимир, і вже не таїв радості, побачивши доньку. Такій конспірації дивувались Нінині друзі, бо і вони не знали, куди їдуть. З тих пір домівка Комаревичів стала прихистком для районового проводу «семірки» і «дев’ятки». У Малих Микуличах повстанці вирили криївки, підліковували рани. Тут ховався курінний Голуб, якого поранили у Вовчаку, коли зустрічався зі старшинами ОУН-УПА. У лісі за ними чатував запроданець, який з міномета поранив у груди Голуба і застрелив кілька підпільників. Після хвороби хлопець вернувся на Січ і знову втрапив у пригоду. Його схопили німці і примусили копати  окопи біля Тумина. А коли відправляли у Німеччину,  біля П’ятидень він вистрибнув з вагона і сховався у пшеницях. Просидівши до ночі, навпрошки вирушив до знайомого хутора. Курінний застав Ніну за роботою: вона писала плакати «Смерть Гітлеру!» Відпочивши, вернувся у рідні ліси – на Вовчак.

Одного разу повстанці знайшли у лісі пораненого молодого хлопця – розривна куля пройшлася по долоні, рука спухла, загноїлась. Незнайомець не розмовляв. Його доправили  на хутір біля Хотячева. Ніна піклувалась про нього, хоч і сама потерпала від чиряків. Та лікування не допомогло – у хлопця почалася гангрена. У володимирському шпиталі повстанці відшукали лікаря-німця, котрий погодився допомогти, але щоб хворий мав документи. І ще зажадав кілька кілограмів масла і багато яєць. Районовий «дев’ятки» Євген роздобув документи, попросивши хворого запам’ятати нове прізвище,  Ніна – продукти. Втім, уже видужуючи, незнайомець заговорив, і на запитання, як звати, назвав справжнє ім’я – цим себе видав.

Влітку 44-го у хату до Комаревичів прийшли «мельниківці», арештували Підкову і відвезли його у свій штаб, у Лудин. Ніну та її подругу Клаву Стасюк не чіпали. Хто міг зрадити? – міркувала дівчина, і сповістила про арешт коменданту СБ Сірку. Він доручив, аби йшла у Лудин та довідалась про долю повстанця. Назвавшись дружиною Підкови, вона знайшла ватажка і вмовила його, щоб відпустив чоловіка. Він пообіцяв. Вночі у її шибку постукали, і при місячному сяйві дівчина побачила знайому постать.

Згодом у Малих Микуличах отаборились німці та «власівці», які завезли у двір Комаревичів польову кухню, а у стодолу нагнали солдатів. Ніни вдома не було, вона виконувала завдання. Коли ж поверталась, її перейняв сусід Ніжинський і попередив про чужинців. Все ж вирішила йти. На запитання німецького офіцера, де ходила, відповіла, що допомагала дядькові у полі.

Ніщо не передбачало біди і прийдешнього ранку. Сім’я займалась звичними домашніми справами –  Володимир повів телицю на луг, Лідія пішла до сусідки Лукії по молоко. Ніна з сестрою Ліною ніжились у ліжку. Раптом до них з криком прибіг «власівець», тримаючи в руках фінку і німецький автомат, які солдати знайшли у сіні.  Де схрон? Де партизани?  – прискіпувався до дівчат. Ніна знала, що це  зброя Підкови і Сірка, але мовчала. Солдати зірвали підлогу в усіх кімнатах, але нікого не знайшли. Розлючені побігли на луг до Володимира, вдарили його прикладом по голові. Чоловік впав на траву. Ніна під руки повела батька додому. Комаревичів арештували і поодинці допитували. За подіями спостерігали німецькі офіцери. Наступного дня арештантів хотіли доправити у Володимир, але німці перешкодили. «Війні кінець, ми відходимо за Буг», – казали вони. Так і сталося. Володимир на конях відвіз їх до Устилуга. А вернувшись додому побачив Підкову і Сірка, які просили доправити зброю на «дев’ятку». Трофеї сховали на возі, прикрили сирими коноплями, соломою і мішками. Переїжджаючи через устилузьку дорогу їх двічі зупиняли німці. Врятувало те, що Підкова добре розмовляв німецькою і пояснював: вони втікають від більшовиків, та їдуть забрати батьків. У Стрілецькому на них чекали друзі, котрі сховали зброю у криївку.

 

Не зламали ні тюремні тортури, ні муки, ні хвороби

Фронт посунувся за Буг. На Володимирщину прийшли радянські війська. Як і у 39-у році, з перших днів окупації розпочалися репресії населення органами НКВД, пошуки й арешти членів підпілля. Взялися також вивозити в Сибір тих, хто вже за німців був викритий чи підтримував повстанців. Добре законспірованих бункерів до приходу більшовиків ще не було, а про наявні знало багато людей. Ніна відразу вийшла на зв’язок з окружним проводом ОУН-УПА і пішла у підпілля. Вона розповсюджувала нелегальну літературу, передавала грипси з необхідною секретною інформацією – вузенький продовгуватий шматочок цигаркового паперу. Його носили дівчата-розвідниці, а у випадку арешту мали проковтнути. «Енкаведисти», хоч і не мали доказів її причетності до підпілля, не давали спокою Ніниним батькам: примушували, щоб виказали доньку, зреклися її, вербували, залякували Сибіром. «Ми Сибіру не боїмось. І так все життя, мов на каторзі», – відповіли вони.

Попри всі труднощі, життя у підпіллі продовжувалося, боротьба тривала. Повстанцям стало важче переховуватись, на кожному кроці на них чатували зрадники. Через донощиків енкаведисти  знаходили підпільників, арештовували тих, хто співпрацював з ними.  Особливо потужно розшукували провідників служби безпеки (СБ) ОУН-УПА. Купуючи сексотів, не жаліли ні засобів, ні грошей, обіцяли їм  «золоті гори» і помилування. Втім йшли на зраду  одиниці, бо це вважалася найбільшою ганьбою. Провід ОУН-УПА вимагав від кожного підпільника особливої обережності, конспіративності, суворої виконавчої дисципліни.

У Володимирській окрузі   викрили «дев’ятку», вцілілі підпільники приєднались до «семірки».  Її очолив Підкова, а Ніну призначили провідницею жіночої сітки. Обоє  вирушили у Суходоли на зв’язок з комендантом СБ Богданом.  Його очікували у сіні на горищі у перевірених людей. Їхня донька Надя попередила, що сільський голова догоджає більшовикам, то в селі постійні обшуки. І справді не забарились «яструбки» з винищувального загону. Перевернувши все у хаті, вилізли на горище і багнетом проколювали сіно. «Нєту там нікого!»,  – розлютились, бо донос не підтвердився.

У тривозі й небезпеці прийшов 1945 рік. На свято Василя повстанці домовились зібратись у Хобултові, в Самолюків. Ніна з господинею і її донькою Лідою напекли пирогів, наварили куті, приготували вечерю. Але побратими все не йшли…Важке передчуття мучило всю ніч.

Наступного дня, так і не дочекавшись хлопців, Ніна з Лідою пішли до  сусідки Ганни Голячук. Враз на подвір’ї голосно загелкотали гуси. Визирнули у вікно, а хату оточили «енкаведисти». Окрім Ніни, арештували Ліду і Ганну, їхніх батьків, та всіх повезли у Володимир. Пізніше дівчата довідались про зраду. Стало відомо, що Підкова, Богдан і Євген переховувались у криївці, у Шистові, й на багатий вечір,13 січня їх виказала господиня. Коли вороги оточили схрон, Богдан і Євген вийшли з нього, а Підкова застрелився. Його дістали і поклали на сніг. «Какой красівий бандеровєц…»,  – ворогів вразила його зовнішність. Вночі друзі тайком забрали побратима  і поховали у лісі.

У Володимирі Ніну допитували два лейтенанти і полковник прикордонних військ. Згодом зайшов комендант служби безпеки ОУН-УПА на псевдо Богдан, котрого викрили у Шистові. Він погодився працювати на НКДБ. Ніна добре знала Михайла Мороза з Бегети, але зробила вигляд, що вони незнайомі. Зате зрадник розповів  про підпільницю усе що знав. А вона, як не старався, не назвала адресу окружного проводу ОУН.  Її били кулаками, ногами, стільцем…Після напівнепритомну кинули на цементову долівку в одиночну камеру попереднього затримання, де через розбиту шибку сипав сніг. Холод і нічні допити не давали заснути. Ніна ледве втрималась, щоб не обняти подругу Соню Чеханську з Хобултови, яку підселили до неї. І обоє розплакались, коли за конвоїром зачинились двері. Минули два тяжких місяці у холоді, голоді, з вошами, бо не мились жодного разу. Вимагаючи комісію, Ніна оголосила голодування, її підтримали інші арештанти. Вона витребувала, щоб перевели у загальну камеру з пічкою-буржуйкою. А коли зняла одежу і прикладала до гарячої пічки, з неї сипались воші…

На допитах Ніна трималася мужньо. За супротив і непокору її посадили у цементовий мішок-спецкамеру, де навіть не присісти. Не вистачало повітря і вона непритомніла. Знесилену, але нескорену, знову і знову вели на допити. «Ну, тепер згадала, де окружний провід ОУН?» – злостився задник, який чекав її у кабінеті слідчого. І щоразу чув: «Нічого не знаю».

У березні, у відкритій вантажівці в’язнів переправили до Луцької тюрми. Перед від’їздом їх вивели у коридор і Ніна побачила Марійку Козлюк, Ганю Голячук, Ліду Самолюк, батьків Гані та Ліди, Макара Павлосюка, Арсена Пасальського. Тільки чоловікам та Ніні одягнули на руки кайданки. Коли вони проїжджали біля Микулич,  у засніженому полі довго чувся розпачливий крик матері Марійки Козлюк: «Куди везете мою доню?!»…

У Луцьку з’ясувалось, що на Ніну неправильно оформили документи. Її та Марійку Козлюк, бо у неї не спадала висока температура, відправили назад. Дорогою Ніна не могла ворухнути руками – заковані за спиною, вони відмерзали на холоді, й вона гріла їх об Марійчину голову, яка палала у тифозній гарячці. Та швидко добратись у Володимир не вийшло, бо біля Микулич (на щастя, чи на біду) зламалась  машина.  Довелось заночувати у сільській раді. Охоронці, напившись самогону, поснули.  До дівчат пробралась Марійчина сестра Устя, принесла їжу, а вони розповіли про зрадника Богдана, що виказав усі криївки.

Переписавши документи, Ніну вдруге повезли в Луцьк, але вже потягом з Ковеля. У тюрмі її поселили у загальну камеру, вщент заповнену полонянками.  Тривали нічні допити: де знаходиться окружний провід ОУН? «Якщо питають, то не знають», – тішилась дівчина. Виснажена допитами і голодом, у сякій-такій одежині з чужого плеча, бо її одяг спалили під час дезінфекції, пострижена наголо, Ніна була схожа не на дев’ятнадцятирічну дівчину, а на худесенького хлопчика-підлітка. Але вона міцно трималась за життя, та ще доглядала за тифозними.

 

Прощавай, Волинь…

У квітні 45-го завершилось слідство і військовий трибунал у складі трьох осіб виніс ухвалу: Ніну Комаревич засудили на 15 літ каторги і на п’ять – позбавили громадських прав. Такий термін отримала і Ліда  Самолюк. Їхнім подругам Соні Чеханській, Марії Козлюк, Ганні Голячук присудили по десять років каторги  і три – позбавили у правах. Побратимів Арсена Пасальського і Макара Павлосюка хотіли розстріляти, але вирок переглянули і замінили 25 роками каторги. Ніниних  рідних, як «ворогів народу» вислали на Північ – у Молотовську область, а все їхнє майно конфіскували.

Після вироку підпільниць перевели у спільну камеру. Носив їм передачі батько Ліни Петрощук, котрий служив священником і жив у Луцьку на Гнідаві. Ніну поклали у лазарет, бо захворіла на тиф. Невідомо чи вижила, якби не добрі люди, котрі освітлювали її шлях сонячним променем, людяністю і милосердям, допомагали їй нести важкий хрест, приготований долею.

Якось дівчина побачила на халаті у лікарки кілька конвалій, бо у камері стояв нестерпний запах. Ніна дуже любила ці ніжні весняні квіти, отож і  хворій принесла невеликий букетик. Ніна вдихнула п’янкий аромат, що нагадав їй рідний ліс, маму…  Одного разу  сусідам у передачу поклали гілочку бузку. Ніна взяла її, притулила до грудей і довго сиділа із зів’ялими квітами. Це побачив молодий санітар, котрий розносив термометри і ліки. Наступного дня він подарував  їй великий букет. Йому раділа, мов дитина.

Хто знає, чи доїхала б живою до місця ув’язнення, якби у Києві не зустріла свою родичку, котра працювала медиком на пересильному пункті, на Лук’янівці. Коли Ніна з подругами стояла за колючим дротом, її впізнав хтось з земляків, що очікували етапу: «Ніно, твого дядька Олексія розстріляли у володимирській тюрмі…» Від сумної звістки зробилося зле. До неї та ще до хворої Галини Брилко покликали медичку Олену Комаревич. Чи вона бува не Нінина родичка? З’ясувалось, що так. Оленка родом з Корця, а її батько доводиться Ніні двоюрідним дядьком. У дорогу сестра дала сухарі і ліки, бо після тифу Ніна хворіла на дизентерію.

В’язні попрощалися з Україною. Їх повезли товарняком, що зупинявся на кількох станціях, де роздавали їжу – суп з темно-зеленим бадиллям редьки і кукурудзяно-ячмінний хліб. Від них ще більше болів шлунок. Доїхавши до Молотовська Архангельської області каторжани пересіли на корабель «Діксон», і Білим та Беренцовим морями припливли у заполярний порт Дудінка.  Політичні в’язні їхали з кримінальними злочинцями, яких привезли з Магадану і Колими. Поводились вони нахабно і зухвало, силою забирали мішки з сухарями. Вузькоколійкою з Дудінки  засуджених повезли до 102 кілометра  до станції Надєжда – у «Норильсклаг». У найстрашнішому таборі на крайній Півночі  чекала каторжна праця і невільницьке життя, і скрізь – безкрая холодна тайга.

 

У чужім краю за тисячу кілометрів від домівки

Знесилена Ніна не могла іти, її за руку підтримувала подруга Олена Нерода. Засуджених привели до довгих бараків під брезентом, порахували за списком. Чоловіків доправили в зону, а жінкам дозволили помитися у невеликому озерці. Після липневої спеки і важкої дороги вони кинулись до води, випрали і висушили одежу. Ніні видали пронумерований поношений спецодяг – сорочку і сукенку з чорного ситцю, ватяні штани, фуфайку і зимову шапку. На ньому лишились бурі сліди крові. Вранці Ніна з п’ятіркою ставала на перекличку. Вийшовши за табірну браму брались попідруки. З усіх боків оточували конвоїри. «Шаг влєво, шаг втраво –  счітається побегом. Стреляєм без предупрежденія!», – кричали вони.

У таборі Ніна познайомилася з бранцями із Рівненщини, Львівщини, Тернопільщини, Станіславщини, Східної України, Білорусії. Вона працювала  по дванадцять годин на будівництві аеродрому в бригаді Ліни Петрощук. Від бараків до роботи йшла три кілометри в один бік, таку площу мало і летовище. В’язні не припиняли роботи навіть у шестидесятиградусний мороз. У коротку перерву грілись біля пічки-буржуйки, що стояла у брезентовому наметі. Годували їх двічі: вранці – ополоник (двісті грамів) вівсянки, ввечері – трохи більше баланди з сочевиці або вівсянки зі шматком напівгнилої тріски, і триста або п’ятсот грамів чорного хліба. Від голоду найбільше страждали прибалтійці, котрі шукали у смітниках кістки з риби, варили їх і пили відвар. Після зміни жінки розвантажували вагони і на собі несли до табору – то важкі колоди, то дошки, то брили снігу для кухні чи лазні. Деякі падали від втоми чи голоду. Тоді конвоїри викликали «біду» – візника з кіньми, він зачіпляв бідолаху мотузкою і віз у тайгу, у сніги на здобич звірам… Можливо, така б доля спіткала і Ніну, яку звали «доходягою». Врятувало, що тюремне начальство перевело її на легшу роботу в бригаду Валентини Волокітіної.  Якось, копаючи рів для кабелю, натрапила у землі на білі солодкі корінці. Охоронець  попередив, що вони можуть бути отруйними. І приніс головку свіжої капусти, яку по листочку ділили між собою…

Ввечері Ніна, мов сніп, валилася на голі дерев’яні нари. Холод забирався під намоклий одяг, який на собі досушувала. Якщо у когось сповзала з голови шапка чи хустина, то волосся примерзало до нар.

Не раз Ніну від смерті рятував лікар-литовець Пунпурс. А довідавшись, що вона  з України, допоміг знайти батьків, бо не знала, куди їх виселили, і чи живі? Листуватись їй заборонялось. Литовець особисто надіслав вісточку у Володимир до Ніниної тітки Ані – дружини батькового брата Василя. У невістки доживала віку бабуся Анісія. Вони і  повідомили адресу Володимира, якого з дружиною і донькою Ангеліною вивезли на спецпоселення у станицю Пашія Молотовської області, Чусовського району.

Ніні здавалось, що довга заполярна зима не закінчиться ніколи. Втім, незважаючи на люті морози, мошкару і каторжну працю, суворий край вмів дивувати. Коли дівчата вперше побачили північне сяйво, яке переливалося і миготіло різними кольорами, вони покидали у сніг кайла і лопати, та довго дивились на небо. Навіть конвоїри не насмілились порушити тишу грізними криками. І не дай Боже, попасти  у немилість до начальства. Відразу зменшували  пайок, садили «на гарантію», а непокірних направляли  до оперуповноваженого, а в нього одна правда – у барак до криміналістів та рецидивістів.

 

І поніс вітер над таборами вісточку надії

Минали роки гіркої неволі на сто другому кілометрі. А майбутнє місто Норильськ, тоді це селище, потроху відвойовувало у природи сотні метрів тайги, і потребувало робочих рук. Разом з іншими каторжанами будувала його  і наша землячка.

 

Норильськ, який збудували каторжани (50-ті рр.)

Ніна працювала у піщаному кар’єрі, у бригаді Ліни Петрощук. У колекторах стукотіли відбійні молотки, де жінки добували камінь, пісок, гравій. Від постійного недоїдання і нестачі вітамінів хворіли на цингу – кривавили ясна, пухли ноги, відкривались рани, підвищувалась температура. Захворіла і Ніна, та ще додалось запалення легень. Дівчину поклали у табірну лікарню, де відпоювали відварами з хвої та дріжджів. Справжні ласощі – сухарі та сушені яблука принесла їй подруга Валя Лещук, яка отримала посилку від батьків з Володимира. Ділилася з нею продуктами Марійка Карпунь, родом з села Ощів Горохівського району. Біда і неволя здружила дівчат, і за добро Ніна хотіла віддячити. Вилікувавшись, надумала обміняти чоботи на хліб у матерів, котрі народили у неволі дітей, бо їм видавали більші пайки. Наглядачі перестріли її на дорозі. Мов пси вирвали хліб, кинули на сніг і затоптали… «Ні чобіт, ні хліба», – розповідаючи про пригоду Марійці, Ніна не стримувала сліз. «Терпи, Ніночко, колись ми наїмося хліба…», – заспокоювала подруга. Лягла спати заплакана і засмучена. Та зраночку  природа  покращила настрій, бо прокинувшись, побачила сонце, що вперше  за дев’ять місяців з’явилось після полярної ночі. Здалеку чулись радісні вигуки тунгусів, які зустрічали його піснями і ритуальними танцями.

У таборі Ніна сумувала за малюванням, і якось наважилась попросити у батьків, щоб вислали акварельні фарби, пензлики, олівці, альбоми. Вісточки чекала з нетерпінням, а відкривши посилку танцювала від радості. А ще матуся поклала відріз сатину і нитки для вишивання. Згодом дівчина записалась у художній гурток, яким керувала художниця з Прибалтики, зробила підрамник, у подруг розжилася шматком полотна і…написала копію картини Івана Шишкіна «Среди доліни ровния». Це була її перша олійна робота. За старанність  похвалила керівник гуртка. «Как точно вишла копія. Лучше здесь занимайся, чем записки писать…», – начальник табору натякнув про «допомоговий комітет» (у зоні діяла підпільна організацію ОУН-УПА).

Ніна за мольбертом у таборі

Коли у 1953 році помер Сталін, у в’язнів зажевріла надія на дострокове звільнення. Та  ще більше лютували конвоїри, почастішали обшуки й у жіночому таборі, де знайшли ножі, зроблені з цупкого полотна, дроти для в’язання шкарпеток і рукавиць, а у Ніни – фарби і олівці. «Забираєм, єто хімія, отравишся».  «Я жити хочу, а не труїтися…», – відказала вона.

По-сусідству із жіночою зоною була чоловіча – четверта і п’ята. Одного разу Ніна почула звідтіля українську пісню, що, мов на крилах, линула в заполярне небо. Вартовий відкрив вогонь. Кулі влучили у кількох в’язнів, вбили  молодого хлопця Ковальчука з Волині. Протестуючи, зупинився Норильськ 40, себто 40 тисяч в’язнів відмовились працювати. Зону оточили два ряди військ НКВС. Наступного дня в’язні перекинули у шостий жіночий табір записку: «У нас є поранені, ми не виходимо на роботу, страйкуємо». Їх підтримали жінки, і спільно створили страйковий комітет, вивісили чорний прапор, як знак протесту і суму за загиблими, оголосили голодування і  вимагали комісію з Москви. Коли конвоїр, погрожуючи розстрілом, хотів зняти прапор, волинянка Надя Гопонюк відважно стала проти нього: «Стріляй!».  Слово підхопили всі засуджені. Солдати  штурмували жіночий табір, застосували шланги з холодною водою. Ніна з усіма співала гімн «Ще не вмерла Україна». Це стало ще одним поштовхом до повстання в одному з найстрашніших таборів – у «Норильсклаг». Крики з табору чули в Норильську. «Що їм там роблять, що так кричать?» – питали. Чоловіки  з третього табору щоночі писали листівки – п’ятсот, тисячу за ніч. Паперу мали вдосталь, бо багато  лишилося в приміщенні табірної адміністрації, яка втекла. Листівки були звернені до жителів Норильська. Вони  їх клали у великі паперові змії, які запускали в повітря. До тих зміїв прикріпляли спеціального гніта, який горів з розрахунком, щоб листівки розсипалися над містом. Іноді вони летіли за 120 кілометрів до Дудінки. Табір був розділений на кілька куренів у яких панували порядок і дисципліна. Вхід до табору охороняла сотня, якою керував Микита Худоба з Рівненщини. При в’їзді висів великий лозунг «Воля або смерть».  То вже була непокора вільних людей, дух яких не вдалося зломити. Навіть «Голос Америки» у радіоефірі розповів про норильське повстання, яке тривало з 4 червня до 4 серпня 1953 року. У ньому взяло участь 4800 політкаторжан.  Страйкуючи, вони витребували  з Москви заступника генпрокурора Вавилова і комісії на чолі з працівником ЦК Кисельовим. І керівництво таки пішло на компроміс – прибрали з вікон грати, а з одягу – номери, дозволили писати два листи на місяць і носити волосся, встановили десятигодинний робочий день, не заперечували проти побачень…  Втім, не минуло місяця і найбільш активних в’язнів вивезли  у невідомому напрямку. Це стало причиною повторного виступу норильчан у всій зоні. У ніч з 3-го на 4-те серпня п’ятдесят третього року війська МВС жорстоко розправились з повстанцями. Найактивніших звезли на виселок  «Вальок». Через кілька тижнів їх завантажили в баржу і відправили кого-куди: на Колиму, в Іркутський та Володимирський централи, у Тайшетські табори, у Воркуту. Після норильського повстання відразу піднялась Воркута, захиталась Колима, а через рік застрайкував Кенгірський табір у Казахстані, участь в якому брали і колишні «норильчани». Той вогонь уже було не погасити ні кулями, ні погрозами. І рушійною силою, організаторською, моральною, політичною були, власне, українці: повстанці, ОУНівці – всі ті, діяльність яких була пов’язана із національно-визвольною боротьбою.

Стихли буремні події, і Ніну перевели у сьому зону в бригаду подруги Марії Карпунь будувати корівники у тайзі.  Охоронці навіть не зважали, коли  дівчата йшли у ліс збирати  ягоди,  чи купались в озері (у лазні воду видавали по-нормі – тазик на миття і прання). Куди звідтіля втечеш? Ніна працювала у першу зміну, потім – у клуб, де займалась улюбленою справою. Якось перед новорічними святами  художник-оформлювач Юлія Жаровська попросила намалювати декорації до вистави «Іван та Мар’я», яку ставила завклубом Рита Маєвська. У холодному клубі мерзли руки і фарба, яку розігрівала на електроплитці, та Ніна не зважала на це і клала мазок до мазка.

Різдвяні свята українки святкували з вертепом та колядками – сценарій написала Ліна Петрощук. Це не сподобалось наглядачкам, які розганяли колядників, але вони знову йшли від бараку до бараку. Після непокори порушників перевели у шосту зону, і звільнили  начальника табору, який єдиний з адміністрації допомагав засудженим.

Настав час, коли Ніну позбавили охорони, видали паспорт  і поселили у гуртожиток – двоповерховий барак, але ще виїжджати  з міста заборонили. Трудячись в інструментальному цеху вона познайомилась з начальником  Олександром Івановичем Шерером та майстром Карлом Карловичем, які звали її донькою. Втім, важливе знайомство, яке змінило її долю, чекало попереду…

 

«У тобі любов і Україна», –

Ці слова каторжанин Олександр Петрич присвятив коханій дружині Ніні з якою доля звела у суворих норильських таборах.

Олександр родом з Проскурова, нині місто Хмелницький. Закінчивши вісім класів, подався до Львова, де напередодні війни будував військові об’єкти. Коли німці увійшли до столиці Галичини, юнак не евакуювався, а пройшов тритижневий вишкіл в ОУН, і його направили додому. У рідному місті  призначили директором друкарні, де виходила газета «Український голос».  Відважний підпільник таємно друкував листівки, плакати, брошури. У березні 1944-го його арештували. Суд у Кам’янці-Подільському присудив двадцятирічному юнакові п’ятнадцять років каторги і п’ять – позбавили у правах. Харків, Красноярськ, Дудінка, Норильськ  – туди засилали тих, хто мав загинути. У норильському таборі конвоювали у третю зону, яка чи не першою піднялась на повстання наприкінці травня 1953 року. Розпочались обшуки. Олександр ледве встиг спалити  власні вірші, бо за них міг би отримати  додатковий строк. Табір пересортували, і він потрапив до БУРу (бараку посиленого режиму), працював на шахті «Західна». Там  познайомився з волинянином Макаром Павлосюком, який у 1945 році засуджений по одній справі з Ніною Комаревич. Він і запропонував Саші: «Он скільки хлопців переписуються з дівчатами, а ти все тільки вірші пишеш у свій блокнот (його таємно зробив член УПА з Рівненщини Петро Опанчук). Чому б тобі не познайомитись? Знаю хорошу дівчину, яка підійде за характером» . І назвав прізвище Ніни.

Поштовий зв’язок у зоні вигадали оригінальний – записки хлопці виносили з бараків у рукавицях. Ті, які йшли на роботу в шахту, передавали записки тим, хто працював на промисловому будівництві, а ті переправляли їх у жіночу зону.

 

На першу пропозицію від Олександра Ніна запропонувала йому знайомство з його землячкою з Хмельниччини. Але він відмовився навідріз, написавши, що крім Ніни нікого не хоче бачити. І надсилав їй поеми-листи. Дівчина листувалася з багатьма хлопцями – такі приємні моменти, хоч якось скрашували табірне життя, але щоб їй так гарно писали віршами?!  Мабуть,  її земляк Макар був добрим психологом, коли наполегливо радив їм зустрітися.

Одного разу Ніна передала Олександру знімок без підпису, на якім вона і ще троє подруг. Юнак, глянувши на незнайомок, заочно впізнав Ніну. Аби підтвердити свій здогад, пішов до хлопців з Володимира, але вони показали йому на іншу. Згодом дівчина передала ще одне фото. Як же радів хлопець,  що не помилився першого разу! «Ця дівчина – моя доля, послана Богом, і вона стане моєю дружиною», – вирішив. Так і вийшло.

Олександра звільнили у лютому 1955 року, але він не поїхав, а чекав Ніну в Норильську. Аби її побачити, з товаришем Ільком Майданським таємно пробрався в інструментальний цех «Промбуду», де вона працювала. Навіть не встигли надивитися одне на одного, як наглядач викликав міліцію. Ввечері його відпустили, а прийдешнього дня хлопець знову завітав до нареченої.

12 квітня 1955 року вони одружилися, і за українським звичаєм, взяли благословення у Ніниних батьків, котрі  з молодшою донькою Ангеліною мешкали у Молотовську. До слова, молоде подружжя ще самі нічого не нажили, та частину зарплати відсилали батькам.

Закоханий освідчився нареченій такими словами:

Я вдячний Господу і долі,

Що у житті тебе зустрів.

На чужині, в тяжкій неволі

Відчув душею, зрозумів,

Що ти – ота одна-єдина,

Котрою снив, яку бажав.

В тобі любов і Україна

Нас Бог з тобою поєднав.

Олександр і Ніна Петричі у Норильську

Оселилися молодята у бараку колишнього табору «Східний» – Олександр пристосував для житла невелику кімнатку, зробив ліжко, купили ситцеву тканину і дружина пошила ковдру і постіль. Їжу готували на плиті у консервних банках, потім розжилися на посуд. Олександр працював бетонником, а Ніна – художником-оформлювачем на кобальтовому заводі. Там познайомилась з Миколою Олійником – колишнім в’язнем п’ятої зони, котрий також гарно малював, та з його дружиною Марійкою з Тернопільщини. Ще Петричі приятелювали з Вірою Саюк та її чоловіком Олексою Козюберду, вони деякий час жили у них. Згодом Саші виділили просторішу кімнату і кухню у колишній лазні табору, і подружжя придбало справжні фабричні меблі. До них з Молотовської області переїхали Нінині батьки і сестра Ангеліна, яким забороняли повертатись у Володимир.

Через два роки Петричам дали відпустку і путівку на Чорне море у місто Геленджик Краснодарського краю. З Норильська поїздом вирушили до порту Дудінка, звідтіля по Єнисею пароплавом «Серго Ордженікідзе» до Красноярська, і – до Новоросійська. Дорогою завернули у Челябінськ, де мешкали батько Олександра Михайло з синами – Володимиром і Євгеном з сім’єю. Мати Ганна померла від голоду в 30-х роках. Гостювали недовго, бо квапились аби встигнути у санаторій. На відпочинку зустріли нових друзів – Андрій і Ольга Титаренки також приїхали з Норильська, були родом з Кубані, зі станиці Тихорецької.  Після довгих полярних зим і тяжкого лихоліття відпустка видалась усім неземним раєм…

Олександр і Ніна Петричі

Пізніше траплялись ще кілька пам’ятних поїздок – у Сочі, Москву, Ленінград, Ростов-на-Дону, Київ… І скрізь стрічали вірних друзів, з якими доля познайомила на засланні. У Москві зупинилися у батьків Раї Шигіної, котра працювала у Норильську на цегельному заводі, у Ленінграді – у родичів Сашиного друга Володі Рудакова, у Києві жила колишня каторжанка з Волині Валя Лещук з чоловіком Миколою Коваленком.

У Норильську в Петричів народилася донька Лариса, через два роки – син В’ячеслав. Важко звикалось до суворого заполярного клімату Ніниному батькові Володимиру, який мав хворе серце, страждав на гіпертонію. Він просив дітей, аби ті відвезли його з дружиною Лідією у Володимир. Їхня молодша донька Ангеліна вийшла заміж за галичанина Івана Костіва, згодом у них з’явилася донька Марійка, і подружжя переїхало до Іванової сестри, в Іркутську область, у селище Квіток.  Сюди забрали стареньких батьків, котрі мали втіху – няньчили онука Святослава.

 

Мов птахи летіли з холодного вирію…

Волинянам снили рідні краї – хотіли оселитися у Чернівцях, та не судилося. У 1966 році Петричі приїхали в Горохів. Втім, не минуло і року як Олександра звільнили з роботи. Влада повідомила: закінчилася тимчасова прописка, хоч насправді  у такий спосіб намагалися позбутися репресованих. І така система діяла у всьому союзі. Чоловік, шукаючи правду, вирушив у Київ, у Міністерство охорони громадського порядку, і добився справедливості. Але не захотів жити у постійній боротьбі з владою. Після бюрократичних перепон з пропискою доля повела Петричів у Бурштин на будівництво ДРЕС. Прихистили рідних Іван і Ангеліна Костіви, котрі приїхали раніше і мали власну квартиру.  Згодом  Ангеліна з дітьми перебралась у Володимир до  батьків, а Петричі –  до Прип’яті на спорудження Чорнобильської АЕС. Там, серед чарівної природи, всього за тридцять метрів від річки, здійснити свою давню мрію – побудували будинок, посадили садок, виплекали квітник. І в одну мить – 26 квітня 1986 року з усім розпрощалися… І донині над Прип’яттю стоїть їхній осиротілий будинок, де все у нім розкрали мародери.

Втративши домівку в радіоактивній Прип’яті, повернулися на Волинь, і оселились у Луцьку на вулиці Шота Руставелі. Поблизу міста  мали дачний будиночок, де посадили сад.

Олександр і Ніна Петричі у Луцьку

Зі сльозами на очах Петричі зустріли вікопомний день, бо Бог дарував їм щастя побачити свою мрію – незалежну Україну. Лучани пам’ятають їх скромними і чесними, котрі, пройшовши через тюрми і табори, зберегли віру в добро, справедливість і людяність. Продовживши справу всього свого життя, долучилися до національно-визвольного руху, обоє були активні члени братства ветеранів ОУН-УПА Волинського краю ім. Клима Савура,  пані Ніна стала членом обласної організації Союзу українок. Її чоловік вірші у дорозі не розгубив – його твори виконували вихованці дитячої гурт-студії «Кобзарик» з Горохова. Цей колектив на зорі незалежності перший в області додав у свій репертуар заборонені пісні, виконуючи їх під жовто-блакитним стягом. Він був автором відомого на Волині твору «Ода Бандері».  На жаль,  збірка віршів Олександра Петрича побачила світ після його смерті. Як і спогади його дружини Ніни, що лягли в основу  художньо-документальної повісті «Холодний вирій».

У Володимирі, скитаючись по чужих квартирах, доживали останні дні  син священника Федора Володимир і його дружина Лідія, бо «ворогам народу» так і не повернули будинки на Сокальській, і взамін не дали житла. Старенькі винаймали маленьку кімнатку біля Василівської церкви. Така ж доля спіткала їхню молодшу доньку Ангеліну  з дітьми. Лише через десять років вона отримала квартиру на Ковельській. Варто згадати, що Ангеліна Комаревич у перші роки Незалежності стала членом міської організації Союзу українок, і з небайдужими земляками відроджувала собор і монастир Різдва Христового. Власне, коли напівзруйновані святині передали громаді Володимирської УАПЦ і на зборах прийняли  Статут жіночого монастиря, його першою ігуменею за часів незалежності стала Ангеліна Комаревич. Члени релігійної громади збирали пожертви, залучали благодійників, у соборі реставрували нижню церкву, а у монастирі – розпочали ремонт. Та важка хвороба перекреслила всі плани Ангеліни Комаревич – у 72 роки вона відійшла у засвіти.

***

Історію свого роду свято бережуть нащадки Комаревичів. Пам’ять дає їм силу. Жити по-совісті, любити Україну  вони вчать дітей та онуків. Донька Ніни Лариса викладає образотворче мистецтво в Луцькому НВК «школа-ліцей №7». Її брат В’ячеслав вивчився на інженера, він на пенсії, трудиться на Чорнобильській АЕС. Бухгалтерську освіту має старша донька Ангеліни Марія, котра виховала шестеро дітей і стала матір’ю-героїнею. Син Святослав колишній військовий, був миротворцем у Лівані і Кувейті, у юності опанував професію різьбяра і нині займається улюбленою справою.

Ще у 90-х роках минулого століття вони навідувались до місця, де закопана пуповина їхніх батьків – на хутір Березина. Знаходили його  по напіввсохлій височенній груші, яка дожила свого віку років зо п’ять назад. Нині від хутора не лишилось і сліду – тут зеленіють поля місцевого сільгоспвиробника.

Тетяна АДАМОВИЧ.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

шість + шістьнадцять =