На головну Історія Невидимий Володимир: Шибениця, ринок і монастир на Старолуцькій-Домініканській

Невидимий Володимир: Шибениця, ринок і монастир на Старолуцькій-Домініканській

1260

Одна з найкоротших і найзаплутаніших у своїх межаї (адже не кожен і розбере, де вона починається і де закінчується) міських вулиць названа іменем короля Данила Галицького. Вона, здається, завжди була важливим осередком міського життя, тільки у різний час з різними акцентами. Зараз тут міська рада, автостанція і ринок, до війни поряд вирувало ярмаркове торговище, під час окупації неподалік було місце страти людей. А ще на вуличці, що носила імена Старолуцької та Домініканської, збереглася практично не торкнута часом, війною і заповзятливими реставраторами пам’ятка, яку зафундував польський король. Про все це розмовляємо з науковою співробітницею історико-культурного заповідника «Стародавній Володимир» Орисею Вознюк, традиційно поринаючи у віртуальну мандрівку у часі.

Від Лимонника до короля

Ця сторона вулиці, де зараз сквер із пам’ятником Данилу Галицькому, примикала до Старожидівського кварталу. На місці, де нині сидить на троні забронзовілий король Данило, у міжвоєнні роки був двоповерховий дерев’яний будиночок. «Він  належав євреєві російського походження, купцеві Лимоннику, – розповідає Орися. – З фасаду тут був магазинчик господарських товарів, з тильної частини – кілька кімнат, де мешкав господар з родиною. На другому поверсі здавалися помешкання. Уся родина Лимонника постраждала під час Голокосту. Найімовірніше – і дорослих, і дітей розстріляли у П’ятиднях. Але подейкують, що деякими євреям, які переховувалися на горищі того будинку, таки вдалося врятуватися».

- реклама -

Після зачистки гетто це місце було сплюндроване. Коли війна закінчилася, взялися доводити до ладу вулиці, впорядковувати місто. Будиночок Лимонника – чи, радше, те, що від нього лишилося, – знесли. На його місці збудували першу автостанцію.

«Ну як – автостанцію, – сміється Орися. – Виглядала вона, по суті, як дерев’яна будка, пофарбована в блакитний колір. Там сиділа тітонька, яка продавала автобусні квитки на автобуси до Луцька або до Львова (Нововолинська ще не існувало)». Будку згодом знесли, а тут розбили пам’ятник Леніну. Він не дочекався знаменитого «ленінопаду» після Революції Гідностиі, був  знесений ще у 90-ті. І з 1999 року на місці, де жив Лимонник,  сидить на троні король Данило.

Де у Володимирі була площа Ринок?

Традиційної для західноєвропейських міст площі з ратушею, оточеної вузькими кількаповерховими кам’яницями, у Володимирі таки не було. Але ринковий майдан, велике торговище, де ярмаркували, продавали вирощену селянськими руками продукцію, запекло торгувалися і святкували вдалий обмін, – усе це було. Орієнтовно – на місці сучасної автостанції, між двома дорогами, що вели на Луцьк.

«Одна з них проходила попід валами, друга фактично повторювала нинішню Луцьку», – уточняє Орися. – «Перша виходила до Смочанського мосту, який перекинувся через річку орієнтовно там, де зараз вхід до Слов’янського парку».

На Ринку вирував ярмарок, на який з’їжджалися селяни з усіх околиць. Везли з собою, що мали. Переважно це була сільськогосподарська продукція – молочна, м’ясна, яйця, овочі, дрібна домашня живність. На ярмарку торгівля часто велася у бартерний спосіб, адже ті, хто привозив товар на продаж, так само хотіли прикупити того, чого в них не вистачало. Тож замість продавати за гроші і потім купувати, обмінювалися крамом.

Ринок був місцем простолюду, польські й українські пані поважнішого роду туди й носа не показували, лише своїх служниць за свіжим м’ясом та городиною відсилали. Самі якщо й виходили на закупи, то тільки по крамницях. Та місцеві крамарі знайшли спосіб, як привести ярмарковий товар у руки примхливих покупчинь: скуповували його на Ринку, а потім перепродували у своїх крамницях і склєпах за трішки вищою ціною.

Під час німецької окупації на Ринку встановили шибеницю і проводили показові страти осіб, причетних до партизанів і підпілля, тих, хто проявляв непослух новій владі. Шибениця розміщалася там, де зараз стоянка таксистів. Вона була пересторогою для всіх. Тіла повішених не дозволяли знімати, вони могли висіти кілька днів, поки рідним або небайдужим людям вдавалося серед ночі зняти їх і поховати.

Друкарня й аптека з «кугутиками»

Ближче до валів, де зараз ринок «Підзамче», був невеликий будиночок. А в ньому діяла  друкарня поляка Станіслава Зелінського, одна з перших у місті. Мешкав він неподалік – на Фарній, як свідчить телефонний довідник  1937 року. Друкувалася тут дрібна типографічна продукція – афіші, листівки тощо. Одружений він був із Мотрею, медсестрою родом з Іванич. За спогадами Наталії Грабарчук, Мотря Зелінська разом з іншими володимирськими жінками, Оленою Жуйводою, Харитиною Шиманською та Оленою Грабарчук, під час німецької окупації варили густі каші й несли в кошиках на вулицю Соборну, де працювали військовополонені. Вибирали час, коли тих  гнали назад в казарми по вулиці Ковельській, ставили ці кошики на дорогу, щоб полонені могли схопити згусток каші

На місці ТЦ «Роксолана» було три три кам’яні будиночки, в яких, уже в радянський час, містилися домуправління. Сам універмаг збудували і відкрили в середині 60-х. На той момент там працювало 120 продавців і сім товарознавців. В такі універмаги поставляли дефіцитні товари – звичайно, купити їх можна було переважно з-під прилавку, та й то не всім така можливість випадала, а лише тим, хто мав «зв’язки».

«А ще раніше, до будиночків домуправління, тут була будівля аптеки Антона Марцеловичка Коломойського, – розповідає Орися. – Розташовувалася вона у невеликому будинку на три поверхи. У цокольному приміщенні виготовляли ліки. На першому поверсі працювала власне аптека, а на горішньому – мешкали власники. Лікарські засоби з аптики Коломойського мали великий попит. Наталя Назарівна розповідає, що її дідусь, який страждав від мігреней, в аптеці Коломойського купував ліки, що звалися «кугутик». Це були популярні у ті часи порошки від головного болю, запаковані у конвертики із зображенням півня – когутика». Під час війни в аптеку Коломойського влучила бомба. Поруйновану будівлю не відбудовували.

Козячий парк біля критого ринку

Там, де нині новий корпус ВПУ, простягався ряд двоповерхових житлових будинків. Перший поверх традиційно відводився під крамнички – бакалійні, взуттєві тощо, а на другому зазвичай мешкав власник з родиною. Ці будиночки були дуже симпатичними, ошатними. Якби збереглися до наших днів – стали б окрасою міста.

Натомість нинішня будівля міської ради – це одна із позитивних змін на цій вуличці, зауважує Орися. Адже на її місці раніше був скверик, не надто окультурений і доглянутий, адже там місцеві жителів випасали дрібну живність – кіз, курей, а селяни, які приїжджали на ярмарок, «паркували» на траві своїх коней. «Так і називалося це місце – козячий парк. Але «прогулювалися» там хіба кізоньки», – усміхається Орися.

Поряд у 1923 році збудували критий ринок для сільськогосподарської продукції. Він збудований у популярному на той час стилі еклектики і довгий час лишався у початковому вигляді, аж до недавньої «реконструкції», яку, безумовно, важко назвати вдалою.

На той час будівля мала великі вікна і окремі крамнички. Кожна на чомусь спеціалізувалася – були м’ясні, молочні. З одного боку торгували переважно овочами, з іншого  – м’ясною продукцією. Після війни ринок був у занедбаному стані. Тодішня влада постановила, що ті, хто візьметься відремонтувати ці крамнички, зможе там продавати. Але згодом, звісно, приватну торгівлю прикрили. Після війни зразу було дуже скрутно, в країні бракувало продуктів.

Що купували-продавали на Володимирському ринку? «Переважно – натуральні і свіжі продукти харчування: м’ясо і ковбаси, яйця та рибу, молоко, сметану, сир, – перелічує Орися. – Були крамнички з олією та крупами. Звісно, і горілчаний магазинчик діяв теж. А там, де зараз продають рибу, була крамничка уцінених товарів, поряд – залізо-скобяний магазин».

«Королівський» Домініканський монастир

Автор «Ілюстрованого путівника по Волині», укладеного в 1929 році, М.Орловіч так описував цю пам’ятку: «На початку вулиці Устилузької (Конституції) вежа з 17 століття костелу Домініканців. Вздовж вулиці простягається монастирна забудова, в які розміщені староство, пошта і каса скарбова». З того часу вигляд цього відрізка вулиці не змінився: так само на розі Катедральної-Соборної і Домініканської-Устилузької височіє монастирська вежа, а вздовж вулиці тягнеться забудова, якій кілька сотень років. Лише установа у цій будівлі діє інша – ВПУ.

Домініканський монастир – пам’ятка унікальна. І не тільки тому, що частина його будівель збереглася, практично без змін, з XV і XVII століття. А ще й тому, що це єдина вціліла пам’ятка, яку зафундував безпосередньо монарх: кошти на спорудження домініканського монастиря надав Олександр Ягеллончик, нащадок королів Данила Галицького і Льва І, король Польщі. Було це в 1497 році.

Монастирське подвір’я ще досі вкрите старовинною кам’яною бруківкою, порослою травою. Є в цьому певний символізм, що у стінах осередку домініканців – чернечого ордену, що здійснив колосальний вплив на розвиток європейської освіти у середньовіччі, нині також діє освітній заклад. Потужні стіни товщиною до півтора метра (подейкують, всередині них навіть існують потаємні ходи!) досі бережуть секрети отців-домініканців. Ми з Орисею пробуємо їх «підслухати» і відтворити.

«До наших часів не збереглося «серце» монастиря – костел Святої Трійці. Нема жодного його зображення, але з описів відомо, що у храмі було 22 вікна, 12 вівтарів, пофарбованих різними кольорами і гарно оздоблених, 12 дзеркальних люстр, лави, амвон та орган. П’ять дзвонів з монастирської дзвіниця закликали містян на відправу. Костел мав сполучення з монастирським корпусом, двері звідти вели просто на хори і горище храму», – розповідає Орися.

Домініканці у Володимирі мали ряд привілеїв. Зокрема, їм першим дозволили виготовляти й продавати алкогольну продукцію. Тому шинок при монастирі був вельми популярним серед містян. Також, від часу заснування, тут була своя книгозбірня. Колекція монастирської бібліотеки містила цінні рукописні книги. Отці-домініканці утримували шпиталь. А от організувати школу не змогли, адже ексклюзивне право на утримання школи у Володимирі мали лише отці-василіани.

«Цікаво, що домініканський монастир був для заможних і аристократичних містян бажаним місцем останнього спочинку, – зауважує Орися Вознюк. – При ньому були поховання представників шляхетських родин Бишевських, Буйновських, Будзишевських, Вольських, Вонсовичів, Гавловських, Зелезьких, Заленських, Козик, Крушинських, Куропатицьких, Лисаковських, Менчин, Мисельських, Овлочимських, Печарських, Сестривитенських, Суходольських, Томашевських та Шклинських. У своєму заповіті дрібний шляхтич Андрій Зеленський заповів на костел отців-домініканців три тисячі злотих, побажавши, аби його похвали  у  костелі при  гробі батька і діда – земських володимирських суддів. Тож можна зробити висновок, що саме в костелі СвятоїТрійці була усипальниця роду Зеленських».

Чи поховання при домініканському монастирі могли зберегтися і досі? Цілком можливо, стверджує наукова співробітниця заповідника, адже ретельних археологічних досліджень тут так і не проводили.

Орися Вознюк

Костел Святої Трійці згорів у пожежі 1833 року. Його так і не відбудували. А вже за кілька років, у 1850 році, указом російського імператора Миколи І (Володимир на той час входив до складу Російської Імперії) монастир розформували. Залишку костелу розібрали, отці-домініканці мусили покинути місто. Від потужного осередку одного з найвпливовіших чернечих орденів Західної Європи лишилися тільки монастирські будівлі, які й досі додають нашому місту «атмосферності» давнини.

Наприкінці ХІХ століття, після реконструкції і ремонту монастирських корпусів тут розмістилася державна установа – казначейство. З 1914 р. – польське староство і австрійська військова комендатура. У міжвоєнний час у приміщенні діяла друкарня. З 1941 р. у колишніх монастирських келіях знаходилася комендатура 90-го прикордонного загону. Нині тут здобувають освіту і проходять практику учні вищого професійного училища. Інтер’єр колишнього монастиря суттєво змінився, лише характерні склепіння нагадують про його давню історію.

…Крізь склепінчасту арку заходимо з Орисею у внутрішній дворик монастиря. Змушую себе пригадувати, що ним уже давно не ходять ченці у світлих, підперезаних ремінцями, рясах з пелеринами. Тут – як, мабуть, ніде в місті, відчувається подих історії. Цей дворик міг би стати ідеальним місцем для арт-вечорів чи костюмованих містерій. Та про нього, крім учнів ВПУ,  мало хто знає. І майже ніхто не буває в просторих підземеллях монастиря, які  колись використовувалися як майстерні училища, а кілька століть тому, можливо, там були й домові церкви, і поховання.

Найменш «розпіарена», але надзвичайно атмосферна і, ймовірно, найбільш цікава пам’ятка Володимира ще чекає на своїх дослідників і поціновувачів, на тих, хто забезпечить цьому діаманту належне обрамлення. Сподіваюся, вони таки знайдуться.

Віталіна МАКАРИК.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

три × 5 =