Три давні особняки з колонами, польська школа механічна і кілька будинків, які, либонь, ще пам’ятають поважних містян, які роз’їжджали бруківкою, − усе це можна знайти на короткій і тихій вулиці Віленській, неподалік від залізничного вокзалу. Сюди ми прийшли з науковою співробітницею державного історико-культурного заповідника «Стародавній Володимир» Орисею Вознюк, аби поговорити про людей, які тут жили, й пов’язані із ними легенди і таємниці.

…А довкола болота

Віленська вважається однією з найдавніших вулиць міста, її легко знайти на багатьох старих планах Володимира. За радянських вона носила ім’я Даниленка. Чому вулицю, яка лежить на міській окраїні, назвали на честь міста Вільно (нині – Вільнюс), Литовської столиці – питання цікаве, а відповідей на нього у місцевих дослідників немає. Зате, каже Орися, більш-менш можна уявити, якою вона була сто років тому і давніше.

- реклама -

Вулиця позначала окраїною, на початку ХХ століття тут все ще можна було побачити рештки оборонного валу. За ним простягалися прилеглі села. Віленську з усіх трьох сторін оточували болота. З одного боку – болото з майже романтичною як для такого географічного об’єкта назвою Озеро. Воно мало велику заплаву, яка щовесни та щоосені дійсно досить широко розливалася. Навряд чи люди купалися у цьому Озері, а от качки й гуси – точно. З іншої сторони, де нині вулиця Шкартальна, що відноситься до села Острівок, лежало урочище Шкартані. Походження цього топоніма теж досі неясне.

А з третьої сторони, де нині село – ще одне урочище, Лозівщина. Ця територія майже повністю болотиста, але на ній траплялися окремі острівці твердої землі. На одному з них була побудована церква Іоанна Златоустого, зусібіч була оточена болотами.

У церковній візитації 1695 року вона значиться як «дуже стара, в аварійному стані», – зауважує Орися. – Невідомо, хто і коли її збудував, але є про неї згадка від 1563 року, пов’язана з розлученням шляхтича Василя Загоровського. У той час, аби отримати церковне розлучення, треба було зібрати усіх місцевих священиків і заручитися їхньою згодою. Тутешній шляхтич Василь Загоровський зібрався розлучитися зі своєю першою дружиною. Але, відповідно до записів, потрапив у не дуже зручну ситуацію: всі довколишні священики, яких він скликав на суд, намагалися відмовитися від приїзду, посилаючись на різні причини. Річ у тім, що пані Загоровська і сама  походила зі шляхетного, поважного роду, тож, вочевидь, вони не хотіли псувати із нею стосунки. Настоятель церкви Іоанна Златоустого на Лозівщині був одним із тих, які надіслали ввічливу відмову.

Будинок для ксьондза, школа для глухих дітей

   За свідченнями сучасників та віднайденими в архівах документами, у 1921 році на розі Віленської та вулиці Відок збудували будинок для ксьондза Казимира Носалевича. Він мав 16 кімнат, кухню та домову каплицю. Будівля доволі простора й розкішна – надто ж як для католицького священика, який дотримувався целібату, а отже, не мав своєї сім’ї, зауважує Орися. Утім, півтора десятка кімнат не пустувало: тут, за Польші, розмістився сиротинець. Дітьми-сиротами опікувалися черниці і небайдужі віряни.

Після Другої світової цей будинок вирішили пристосувати під школу для глухонімих дітей, яку організували у 1946 році. Як згадує багаторічна вчителька цього закладу Софія Логвинович, яка прийшла на роботу у ті роки, у школі було до сотні дітей, переважно – сироти. Не всі глухі від народження, дехто втратив слух під час війни. Діти були важкі – травмовані війною, жили у злиднях, втратили рідних. Тому у школі для них облаштували помешкання, класи на ніч пристосовували під спальні. Харчування спочатку теж було сяке-таке, але потім забезпечення поліпшилося: діти мали і цукор до чаю, їм варили рисову кашу навіть тоді, коли рис був величезним дефіцитом. Далеко не всі містяни могли собі це дозволити.

Вчителі школи для дітей з вадами слуху виконували роль і вихователів – мили й доглядали своїх вихованців, вкладали спати й обіймали на ніч. Бо дехто з малюків не знав батьківської ласки і дуже її потребував.

Таємниця будинку й могили Люцанського

Будинок з колонами на Віленській

Якщо зазирнути в історію вулиці Віленської, неможливо не помітити невиразну, але надзвичайно цікаву чоловічу постать, оточену суперечливими спогадами. Це постать пана Володимира Люцанського, про якого згадує чимало старожилів, але всі їхні оповіді рясніють невідповідностями.

– Більшість містян, чиї спогади ми занотовуємо у проекті «Володимир, яким ми його пам’ятаємо», згадують про «будинок з колонами пана Люцанського», який потім став школою для глухих дітей, – зауважує Орися. – Утім, важко зрозуміти, який стосунок до нього мав Люцанський, якщо, по знайдених в архівах планах, цей будинок зводили для ксьондза.

Утім, безпосередньо на Віленській ми знаходимо ймовірне пояснення. Вочевидь, ідеться про іншу будівлю, адже навіть нині на невеличкій вулиці можна побачити аж три особняки з колонами. Одним із них, мабуть, і є колишній будинок  Люцанських,  біля якого ріс чудовий сад, а інший – їхній гостьовий будиночок.

Володимир Люцанський народився 15 березня 1842 року. Був заможним чоловіком, володів усіма довколишніми землями. Мав кахлярню, де виготовляли кахлі для грубки, і водяний млин, який віддав в оренду єврею Васерману, Біля млина збудував склади для збіжжя, борошна. Борошно було екстракласу, його розвозили по всій Російській імперії. Придбати його, а також крупи, розфасовані у пакунки різної ємності, можна було у місцевій бакалії.

Сам Люцанський з 1889 року був колежським асесором – це цивільний чин, який певний час давав привілей на спадкове дворянство, а згодом  лише на особисте. Очолював земську комісію, брав участь у державотворчих процесах, які відбувалися у Володимирі.

Будинок з колонами на вулиці Віленській

І хоч дослідникам відомі дати життя і смерті цього містянина, та із ними пов’язані свої таємниці. «На Ладомирському цвинтарі є його могила. Там значиться, що Володимир Люцанський прожив 70 років і помер 20 березня 1912 року, – розповідає Орися. – Однак коли ми знайшли цю могилу з великим гранітним хрестом, то виявили, що поряд із ним не спочиває ніхто з його рідні. Натомість у могилі Люцанського похований… такий собі Нікітін».

Така знахідка, звісно, заінтригувала дослідників. Почали з’ясовувати, шукати в архівах, і дізналися, що Нікітін був секретарем секретарем Волинської губернії. Помер через 22 роки після Люцанського, у 1934 році. Свою діяльність провадив у Житомирі. Коли він переїхав до Володимира і як опинився в могилі Люцанського – цю загадку поки що не змогли розгадати.

Про Люцанських розповідають, що вони були хорошими господарями, їхні  доньки вчилися в Європі, але не цуралися домашньої роботи: коли приїздили додому, допомагали батькам у садку, доглядали квіти.

А в самого пана Люцанського, як випливає зі спогадів старожилів, була сестра, – продовжує Орися. –  Її у місті добре знали і називали графинею Люцанською, хоча невідомо, чи справді мала цей титул, чи так її охрестили за аристократичну вдачу. Вона була заміжня за Марком Максиміліановичем Георгієвським, офіцером царської армії, моряком, відставним капітан другого рангу, який у певний період працював у Володимирі мировим суддею.

Марк Максиміліанович був людиною, пристрасно закоханою у Російську імперію і відданою їй. Навіть тоді, коли місто відійшло до Польщі, він продовжував передплачувати російську пресу і страшенно ностальгував за минулим. Їхню родину спіткала доля, типова для багатьох тогочасних сімей: Георгієвські мали двох синів, один з пішов воювати у Червону армії, другий підтримував «білих». Природно, вони почали між собою ворогувати. Для батька це була страшенна трагедія.

Будинок з колонами на Віленській

Будинок Георгієвських теж розташовувався на землях панів Люцанський, але ближче до вулиці Луцької. Там не збереглося жодної будівлі, яка б могла про той нього нагадувати. Зате уродженець міста Макс Шехтер у своїх спогадах «Щоденник учителя»  часто згадує про Марка Максиміліановича. «Завжди в білій чистій хустці я носив їм красиву халу (булку), – пише він. –  У Георгієвських був великий маєток, величезний сад, пасовище і навіть стайня».

За спогадами Макса Шехтера, Марк Георгієвський об’їздив весь Сибір, Камчатку і багато інших далеких країв, тому він, будучи маленьким хлопчиком, полюбляв слухати оповіді капітана у відставці. «Не знаю, яким було його минуле і яка його вина перед радянською владою, але він дуже сумував за Росією», –  пише Шехтер. – «Але йому не дозволяли туди виїхати».

Технікум ремісничою школою був

Старий корпус технікуму – це зведений у стилі конструктивізму будинок для ремісничо-промислової школи Польської мацєжі шкільної. Заснована вона у Володимирі в 1925 році. Навчальний заклад для ремісників на перших порах тіснився у гімназії імені Коперніка (там, де зараз педагогічний колледж). І лише в 1937 році ремісничу школу перевели у приміщення на Віленській.

З приходом «перших совєтів» школу перейменували у Володимир-Волинський технікум механізації сільського господарства. За Польщі тут було всього чотири класи, актовий зал і майстерня, механічний цех, кузня і слюсарня. Навчння тривало три роки. Учні на заняттях виготовляли молотки, викрутки – дрібні суто ужиткові речі.

Після Другої світової війни технікум розбудувався і став доволі престижним закладом. Нині агротехнічний фаховий коледж – один із найкращих навчальних закладів такого спрямування в Україні. Але це вже тема для іншої історії.

А вулиця Віленська, здавлося б, маленька і непримітна, відкривається по-новому, коли вдивитися у фасади старих будинків, які все ще проглядаються крізь перебудови і новобуди. Скільки історичних секретів і таємниць могла б вона нашептати, про яких непересічних містян могла б розповісти, якби камінь, цегла і пісок уміли б говорити? Нам лишається тільки гадати…

Віталіна МАКАРИК.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

пять × два =