Про цікавинки цього міського закутка ми з науковою співробітницею ДІКЗ «Стародавній Володимир» Орисею Вознюк згадували, коли розповідали про вулиці Фарну-Князя Василька та Коперника-Івана Франка. На невеличкому відрізку сучасної вулиці Коперника, від бібліотеки до пожежної частини, умістилося аж декілька цікавих не лише для туристів, а й для тих, хто цікавиться локальною історією та міськими легендами. Тож запрошуємо вас на короткий променад по Коперника: від будівлі книгозбірні, в якій, подейкують, водяться привиди, до залишків найдавніших оборонних валів окольного граду.
Дворянське минуле і неспокійні душі в бібліотечних стінах
Просторий будинок у стилі пізнього модерну, з красивим фасадом із потрійними вікнами та цікавим внутрішнім плануванням, нині містить у своїх стінах районну книгозбірню та архів. Збудований він орієнтовно у 1901 році як будинок священика. «Проте достеменних даних – для якого священика, якої конфесії – немає», – зауважує Орися Вознюк. Натомість ця будівля більше відома як місце, де збиралося російське дворянське товариство.
Російські дворяни до Володимира, на Волинь, приїздили тоді, коли місто було під владою Російської імперії. Перебиратися на її західні терени їх заохочували, адже це було одним із інструментів зросійщення населення. Дворянські родини гуртувалися у такий собі клуб за інтересами, де збиралися на чаювання, читали російську пресу, книжки, спілкувалися, ділилися новинами. Перед Першою світовою війною цей клуб, який тоді називався Російським товариством благочинності, очолював тодішній міський голова Іван Казимирович Зубович. Товариство об’єднувало не лише родини з дворянським титулом, але й представників військових чинів, які, вийшовши у відставку, оселилися у Володимирі. За деякими даними, на той час воно налічувало 86 осіб. При товаристві діяли літературні і творчі гуртки, бібліотека. Був створений і драматичний театральний гурток. У 1924 році аматори театру представили вистави “Поза законом” та “Позичена дружина”.
Пізніше Російське товариство очолював росіянин Кедров, про якого розповідає у своїх спогадах Наталія Назарівна Грабарчук. Він дружив з її дідусем Миколою Цинкаловських і частенько заходив угості. Бувало, за дружною цікавою бесідою цілий самовар чаю випивали. Наталія Назарівна згадує, що Кедров був високим, статним, гарно вбаним, мав хороші манери. Дідусь також заходив на заходи Російського клубу і брав із собою маленьку Талочку.
Дух дворянства з цих стін із початком Другої світової війни вивітрили «перші совєти». А в будівлі, ніби створеній для зустрічей, спілкування і творчості, розмістили редакцію нашої газети, яка тоді ще називалася «Червоним прапором». Журналісти, друкарі та інші редакційні працівники працювали тут з 1939 по 1941 рік.
Міцні стіни і глибокі підвали мовчать по те, що діялося у них під час німецької окупації. Подейкують, що в просторі вогкі підземеллях будівлі пристосували під катівню гестапо. Втім, є свідчення, що місцева штаб-квартира таємної державної політичної поліції Третього Рейху розташовувалася у зовсім іншому будинку. Однак люди кажуть, що нацисти тут творили недобрі справи, а відголоски їхніх злочинів можна почути і через багато років.
«Одна наша читачка, літнього віку жінка, колись ділилася спогадами, як вони жили у цьому будинку після війни, – розповідає теперішня господиня приміщення, директорка районної бібліотеки Людмила Сулік. – У 1945 році тут зорганізували гуртожиток, великі зали поділили перегородками. а на кожну сім’ю виділили по такій кімнатці з одним вікном. Але люди, хоч і не мали даху над головою, не дуже хотіли тут мешкати. Чому? Бо було нестерпно, особливо вночі. Коли всі вкладалися спати, починали лунати незрозумілі звуки – кроки, стукіт, грюкіт. Іноді дуже голосний»
Тож гуртожиток розформували. Тим часом, по війні, у місті взялися відновлювати громадську бібліотеку – з 1945 року вона розташовувалася у будівлі ресторану «Дружба», на другому поверсі. А в 1949 році оселилася у новому приміщенні. Втім, тоді воно виглядало дещо інакше, ніж тепер: у 1966-1968 роках його повністю від реставрували, ще й прибудували чотири кімнати для музею «Народжені бурею».
Упродовж багатьох десятиліть у цих стінах – тиша, як і годиться у бібліотеці, шурхіт сторінок сотень книг, а ще звучать інтелектуальні розмови та поетичні рядки, коли на зустрічі збираються учасники творчих та клубів за інтересами. Майже так, як і століття тому, коли тут чаювало дворянство.
Однак відголоски невідомих трагедій минулого нагадують про себе не пояснюваними, дивними виадками, які інколи трапляються у бібліотеці. Такий, зокрема, стався два роки тому.
«Дверцята на піддашші надламалися і бовталися. Воно б і нічого, але ж голубів тут море, і вони собі потихеньку у нас обживалися, – згадує директорка бібліотеки. – Якось бідкалася якось, що з тими голубами робити – туркочуть і туркочуть. Мешканець сусіднього будинку порадив забити ті дверцята. Знайшла робітника, щоб виконав цю роботу. А через кілька днів мені дзвонять: у вас бібліотеку розкрило. Питаюся – як? Адже погода погідна – ні дощу, ні вітру. А трапилося таке, що навіть хлопці-пожежники встигли зняти на відео: ніби вирвалося щось із піддашшя, проломивши дірку в даху. Шифер полетів аж до КМЦ». Дах потім перекрили, але причину цієї пригоди так і не з’ясували. Можливо, то неспокійні духи минулого, які живуть у цих стінах, не хотіли лишатися «замурованими» після того, як дверцята забили, і пробили для себе інший шлях назовні?
Пожежники їздили на «фордах» і «фіатах»
«Перша протипожежна охорона у місті розміщувалася у приміщенні старої парафіяльної школи Христоріздв’яного монастиря ще у 1850-х роках, – розповідає Орися. – А документальні дані про існування у місті пожежної частини датуються 1910 роком. У розпорядженні пожежників була лише пара кінно-бочкових возів та певний інвентар».
Ця пожежна частина, як сучасники, була не дуже ефективною, адже місто мало переважно дерев’яну забудову, а пожежники приїжджали через годину, а інколи й без води. Тому трагедії ставалися часто. За часів австрійської окупації посадник міста (мер) Гнат Мартинець виявився першим очільником, який серйозно поставився до цієї проблеми і налагодив роботу пожежних охоронців. Системою пожежної охорони почали займатися вже після Ризького мирного договору у 1921 році поляки, у руках яких знову опинилася влада міста. Однак пожежна охорона не мала належної підтримки від держави, а утримувалася за кошти меценатів і на добровільні пожертви. «Що досить дивно і недалекоглядно, – зауважує Орися, – адже у місті було надзвичайно багато дерев’яних житлових будинків, критих легкозаймистими матеріалами – соломою, очеретом, гонтом».
Будівля, в якій нині розташована 7-ма державна пожежно-рятувальна частина, будувалася для пожежників у 30-х роках минулого століття. Про функціональне призначення свідчить каланча – вежа, яка колись використовувалася як дозорний пункт, а зараз містить резервуари з водою.
У кабінеті начальника пожежної ДПРЧ В’ячеслава Процюка зберігається надзвичайно цікавий документ – історичний формуляр, з якого можна прослідкувати історію установи уже за радянської влади. Записи про важливі зміни в житті установи, трафунки, з якими доводилося мати справу пожежникам і рятувальникам, змагання в яких вони брали участь, зроблені красивими каліграфічними почерками, фіолетовим та синім чорнилом по вже пожовклому папері.
Із цього літопису ми дізнаємося, що сучасна пожежна частина сформована у 1945 році. Мала вона тоді три кінні ходи, один з ручним пожежним насосом. А в 1946 році у розпорядження пожежників надійшли автомобілі, до того ж іномарки – «фіат додж» і «форд-6». Уже через два роки їх замінили автомобілем вітчизняного виробництва – ГАЗ-АН-ПМ2-1. Незабаром розпочалися і скорочення штату: із 42 осіб у 1949 році число пожежників зменшилося до 27.
Є у книзі записи і про назвичайні пригоди. Так, наприклад, розповідаєься про те, як 16 травня 1969 року в 19.10 в телефонній кімнаті чергового караулу пролунав дзвінок. Повідомили, що в районі газопроводу в колодязь упав п’ятирічний хлопчик Володя Мусічук. Коли рятуваотники прибули на місце, біля колодязя зібралося багато людей, але ніхто не був готовий лізти на глибину 17,5 метрів. На рятувальному кріслі туди спустився А.Д.Книш, і вже за якусь хвилину подав сигнал, аби його діставали. Малюк виявився живим. Його врятували. З-поміж інших, можна прочитати записи про пожежу на підсобному господарстві змішторгу, гасіння двох тон палива, яке загорілося у ємності поблизу Федорівки, пожежу в автоколоні в Нововолинську тощо.
Оборонні вали і школа для хлопчиків-євреїв з незаможних родин
Можливо, саме завдяки тому, що вона знаходиться на території ДПРЧ, а отже, захищена від руйнівного впливу вандалів, пам’ятка місцевого значення «Оборонні вали міста» непогано збереглася. Гаразд, далеко не вся: більша частина земляних валів, що охоплювали околиці стародавнього Володимира, давно понищена багатоквартирною і приватною забудовою. Добре збереженим лишився фрагмент довжиною близько 60 метрів, шириною сім-вісім і висотою близько трьох метрів. Земляний насип порослий травою, де-не-де на його гребені ростуть тоненькі деревця. І поки музейники ще міркують, як цей об’єкт пристосувати до туристичних потреб (адже, що не кажіть, цікаво побувати там, де пролягала межа княжого міста), пожежники бережуть його від надміру цікавих очей та недбалих рук.
Поруч, також під егідою пожежників, – ще один цікавий об’єкт, уже з точки зору єврейської культурної спадщини. Це будинок школи Талмуд-Тори, збудований на початку ХХ століття. До речі, він і зараз виглядає майже так само, як і сто років тому, навіть Зірка Давида на одному з фасадів збереглася.
Талмуд-Тора – це єврейський релігійний навчальний заклад для хлопчиків, в якому освіту здобували переважно діти з незаможних родин, адже навчання в ньому було безплатним. В Талмуд-Торі викладали іврит, Тору, Танах (комплекс священних в юдаїзмі текстів), а також «усну Тору» – Мішну та Гемару (коментарі до неї). Це була основа базової релігійної освіти. Також у різні часи до освітньої програми додавалися й інші предмети – скажімо, арифметика. Основною метою Талмуд-Тори було надати хлопчикам традиційну релігійну освіту й підготувати їх до повноліття (13 років) та вступу до єшиви – єврейського вищого релігійного навчального закладу. Ті вихованці ж, які досягнули повноліття й не проявили достатніх здібностей до навчання, ішли вчитися ремеслу.
Після того, як нацисти фактично винищили єврейське населення Володимира, будівля Талмуд-Тори втратила своє функціональне призначення. За радянських часів у ній організували автоклас, а в 2000-х роках передали на баланс ВПУ.
***
Дивовижно, скільки культурних пластів і контекстів вмістилося на цьому «п’ятачку» вулиці Коперника, скільки цікавих історій нам вдалося проговорити під час короткого променаду! Якщо вдивитися у них, то можна побачити переплетення різних культур, релігій і націй, можливо, невидиме нині, але притаманне Володимиру споконвіку.
Віталіна МАКАРИК.
