Як і сто років тому, так і тепер вулиця Ковельська – одна з найважливіших «артерій» міського життя. На початку минулого століття вона носила ім’я одного з найвизначніших діячів Речі Посплотої – Юзефа Пілсудського. Саме тут розташовувалися різноманітні крамниці і міський кінотеатр. Як і тепер, вулиця тягнулася від перетину з Луцькою і аж до військових кошар (казарм). У першій історії з циклу «Невидимий Володимир» ми розповіли про кілька донині збережених будинків, в одному з яких зупинявся польський король, а в іншому працював відомий на всю округу магазин Шуровських. Нині продовжуємо, разом із науковою співробітницею державного історико-культурного заповідника «Стародавній Володимир» Орисею Вознюк, віртуальну прогулянку вулицею Пілсудського. Приєднуйтеся!
Мотузяний «бутик» і швейна фабрика
На розі Ковельської і Данила Галицького – клумби і скверик з ялинками, за якими ховається будинок міської ради. Сто років тому на Пілсудського тут стояли два двоповерхові ошатні будинки, типові для тогочасної центральної забудови. Як і всюди, перший поверх тут використовувався під магазин, а другий – як житло, зазвичай там мешкали самі власники крамнички. Крамничка на розі вулиці була особливою. Тут продавали… мотузки.
«Зараз це доволі дивно – цілий магазин виділити під продаж мотузок, – зауважує Орися Вознюк. – Але на початку минулого століття це був товар життєво необхідний, який використовувався і в побуті, і в сільському господарстві, і в промисловості. Тож тут був цілий мотузяний «бутик» з широким асортиментом для різних потреб. Мотузки були конопляні і лляні. Товаром цікавилися і місцеві модниці, адже шнури і мотузочки використовувалися для декору одягу, зокрема верхнього. Прикрашали ними і жіночі сумочки. На й на щодень без них не можна було обійтися. Мотузками обмотували онучі, що особливо було важливо у холодну пору року».
Вулиця тоді була значно вужчою, ніж тепер, будинки підступали під саму дорогу – там, де зараз тротуар. Навпроти крамничок, на іншому розі Ковельської та Луцької, була старий двоповерховий корпус швейної фабрики. Тепер там пустир, але її будівлю ще можна побачити на фотографіях радянського періоду. Діяла вона, аж поки усе виробництво не перенесли у корпус на вулиці Драгоманова.
Одразу за нею тягнувся ряд одноповерхових житлових будиночків, аж до вулиці Роксолани. Можливо, до середини ХХ століття вони занепали й були у поганому стані, а може, у такий спосіб совєтська влада хотіла вирішити «квартирне» питання, але частково забудову знесли, а на її місці побудували багатоповерхівки. На першому поверсі там теж розміщувалися магазини і кав’ярні, зокрема, улюблене багатьма містянами кафе «Юність», але це було вже пізніше.
Кіно в «Голубому Дунаї»
– Майже сто років тому у Володимирі діяв кінотеатр, побудований ще для австрійських військових, – веде далі розповідь та віртуальну екскурсію Орися. – Стояв на розі нинішніх Ковельської і Шевченка. В народі його називали «Голубий Дунай». Епітет такий отримав від кольору пивниці, розташованої поряд, яку господар малював в яскравий «небесний» колір. Пиво там було свіже, смачнюче, тому вільних місць зазвичай бракувало. Молодь, особливо хлопці, залюбки проводили вільний час за келихом пива, а як мали можливість – ішли в кіно.
За Польщі власником або директором кінотеатру був поляк. За спогадами Макса Шехтера, то був справжній франт з ідеальною зачіскою (темна шевелюра, змащена бріоліном, проділ – під ниточку), і доглянутими вусами. Проходив між рядами і в кожного перевіряв квиточок. То була золота доба німого кіно, крутили фільми з Чарлі Чапліном, Гретою Гарбо, Паулем Муні та іншими зірками. Єдиним радянським фільмом, який показували в «Голубому Дунаї», була комедія «Веселі хлоп’ята» з Любов’ю Орловою та Леонідом Утьосовим.
Ймовірно, саме у цьому кінотеатрі застала Друга світова війна майбутнього видатного польського кінорежисера, а на той час – десятирічного хлопчака Єжи Антчака. Про це він згадує у своїй автобіографічній книзі «Ночі і дні мого життя»: «1 вересня 1939 року дивився фільм режисера Конрада Тома «Улан князя Йозефа». У моменті, коли кавалерійські ескадрони під звуки оркестру марширують перед князем Йозефом, роздався звук сирени і кілька потужних вибухів. За хвилину згас проектор і хтось закричав: «Усім вийти з залу!». Коли вибрався звідти, побачив, що край вирви від бомби лежить чоловік у мундирі. Мав розірваний живіт, з якого вивалювалися нутрощі. Скривавленими вустами шепотів «Люди…рятуйте…». Мені стало недобре, і я побіг додому».
“Голубий Дунай» був популярним серед містян різного віку місцем відпочинку і уже за радянської влади. Діти і дорослі любили час у скверику біля кінотеатру. Ось як згадує про цю місцину Жанна Янкевич в рамках проекту «Володимир, яким ми його пам’ятаємо»: «Перед собором Різдва Христового був кінотеатр «Голубий Дунай». Ми любили сидіти у скверику біля нього на лавочках і фотографуватися. Маненькі магазинчики стояли на розі вулиць Ковельської і Шевченка: «Залізячний» магазин, як ми його називали, керосинний магазин, багато інших і всі різні. Ми ходили туди купувати цукерки, канцелярське приладдя, керосин для ламп».
Поруч – там, де зараз багатоповерхівка на Ковельській, 12, був ще один сквер. Красиві кущі та дерева, заквітчані клумби, зручні лавочки і вузенькі стежинки – усе це разом складало разом з бароковою огорожею костелу Розіслання Апостолів (нині – собор Різдва Христового) єдину ландшафтно-паркову композицію.
Друкарня Раппапорта, вуджені ковбаси Шеленговича і помешкання відомих містян
Зведений у 1934 році одноповерховий будинок з мансардою, відомий містянам як аптека Бражнікова, – це типовий зразок житлової забудови 30-х років. Звісно, у таких будинках мешкали заможніші містяни. Наразі складно ідентифікувати, хто там жив до війни, – директор котроїсь зі шкіл, власник торгового закладу чи лікар.
А в будинку, де у радянські часи було популярне серед володимирчан кафе «Казка» з великим вибором тістечок, морозива та соків, одразу після Другої світової війни розмістилося перше домоуправління, сформоване для подолання її наслідків. Займалося воно питаннями будівництва, ремонту міської забудови та підтримання порядку на вулицях. Втім, зауважує Орися Вознюк, одразу після війни в місті фактично нічого не будували, а лише ремонтували те, що було. Інтенсивне ж будівництво розпочалося в період хрущовської «відлиги».
До війни, ймовірно, у цьому будинку або десь поблизу, працював універсальний магазин Міхала Беркнера, де можна було купити електричні й радіопристрої. У телефонному довіднику за 1937 рік вказана його адреса – Пілсудського, 87.
«Десь між кафе “Казка” і радянським Будинком побуту, можливо, трохи углиб вулиці, був магазин елітних вуджених ковбасок Олександра Шеленговича, – продовжує Орися. – Відома стара адреса – вул. Ю. Пілсудського, 89. Це був сімейний бізнес із репутацією найкращої у місті крамниці вудженого м’яса та ковбас. Виробництвом керував батько Олександр. А сам цех знаходився на старій вулиці Цвинтарній. Шеленговичу у веденні справ допомагали син Антон та зять Ігнатій Максимович. Продавчинями у крамничці були донька Олександра та наймана працівниця Ірина».
У спогадах Євгенія Грудненка у рамках проекту «Володимир, яким ми його пам’ятаємо» згадується також про ошатний дерев’яний будинок з гарненьким парканчиком, в якому мешкав директор книжкової крамниці Боксбаум. Згадували, буцімто «совєти» хотіли його вивезти до Сибіру, тож аби не допустити цього, чоловік наклав на себе руки, кинувшись під машину.
Десь неподалік, на Пілсудського, 81, була і друкарня Арона Раппапорта. Там, зокрема, друкували листівки, які нині, збережені в архівах та оцифровані, можуть нам розповісти про те, як виглядало наше місто сто років тому.
У розкішному будинку, збудованому у 1929 році у стилі ретроспективного модерну як імітація шляхетської садиби 17-18 століття, мешкав єврейський лікар Шехтер. Частина будинку використовувалася як приватна клініка.
А майже навпроти нього, біля ринку «УСВ», можна побачити зразок типової забудови кінця 19 століття – будиночок з червоної цегли, який нині притулився до самої стіни базару.
Якщо погортати довідник абонентів телефонної мережі за 1937 рік, то можна помітити, що вулиця Пілсудського була популярною серед тогочасних лікарів, Так у будинку №114 мешкав доктор медицини і повітовий лікар Владислав Кужміцький, у будинку №123 – директор шпиталю Євстах Слободзян, на Пілсудського, 145 – доктор медицини Саломон Шехтер, а на Пілсудського, 150 – бактеріолог Менаше Шмуклер.
На цій вулиці працювали аптеки і книгарні, пекарні та тогочасні «офіси»-контори, кав’ярні і різноманітні крамнички. Майже так, як і тепер. Лише сучасна вулиця Пілсудського-Ковальська може потішити надзвичайно широким асортиментом своїх крамничок, а багатоповерхівки, що виросли обабіч неї, стали оселями для значно більшої кількості володимирчан. Але будинки-«перлинки», які збереглися серед однотипної забудови, нагадують про її давнє минуле.
Віталіна МАКАРИК.
