На головну Історія Невидимий Володимир: куточок старого міста на Броварній і Горці

Невидимий Володимир: куточок старого міста на Броварній і Горці

739

Іще один цікавий куточок старого Володимира можна віднайти поміж вулиць Устилузької та Степана Бандери. Тут серед сучасних будинків збереглися у майже неторкнутому вигляді садиби й особняки, де мешкали поважні містяни – лікарі, вчителі, інтелігенція. Подекуди майже фізично  відчувається, що якби ті стіни уміли говорити, то розповіли б чимало цікавих історій. Зрештою, жменьку таких ми й назбирали з науковою співробітницею державного історико-культурного заповідника «Стародавній Володимир» Орисею Вознюк зі спогадів старожилів та письмових джерел і підкріпили на місцевості, вибравшись на прогулянку вулицями Степана Бандери-Лаврентія Горки-Броварною. Тож запрошуємо на чергову віртуальну екскурсію до «Невидимого Володимира».

Дорога через Лугу

- реклама -

   Найприкметнішим у вулиці Степана Бандери є не її ім’я, а те, що вона сполучає два береги річки Луги. Саме через неї пролягає шлях на Нововолинськ і далі на Львів. За радянських часів вона носила ім’я Антона Чехова, а до того звалася Суходільською, адже вела у напрямку села Суходоли

   «Звична нам дорога на Нововолинськ утворилася не так і давно, та й  зарічанський міст теж відносно давньою спорудою», – зауважує Орися Вознюк. Звісно, мостів через Лугу не бракувало, але розташовані вони були не там, де ми звикли їх зараз бачити. Найстарішими вважаються дві дороги. Перша, у напрямку Всеволожа (нині Литовиж) та Белза пролягала через урочище Довга Лоза (на південь від Шистова), минаючи урочище Вошива могила (де розташований курган культур шнурової кераміки доби бронзи, до речі, досі недосліджений). Друга не менш давня дорога проходила вже біля знайомих нам Білих Берегів, які були пригородком міста. Ще з незапам’ятних часів старожили згадували, що поблизу були великі водяні млини.

   А сама вулиця Степана Бандери прикметна тим, що неподалік колись жив Микола Модестович Звойницький із дружиною Оленою Калістратівною.

Учитель і «просвітянин» Микола Звойницький

Український хор “Просвіти” у Володимирі

Імена Миколи Звойницького і його дружини Олени (у дівоцтві Штунь), уродженки Руснова, мало відомі більшості містян. Утім, між Першою і Другою світовими війнами вони належали до кола володимирської інтелігенції – власне української, що, зважаючи на мультикультурність тогочасного Володимира є важливим моментом.

«Такої щирої, порядної, доброї людини вже не зустріти у наш час. Пан Звойницький був справжнім!», – так згадує про нього племінниця Олександра Цинкаловського Наталія Назарівна Грабарчук. Відомості, які знаходимо про нього у дослідженнях істориків і краєзнавців, менш емоційні, але також вельми цікаві. Микола Звойницький був учителем і разом з дружиною Оленою входив до числа активних учасників володимирської «Просвіти». У 1932 році він очолив «Рідну хату» у Володимирі – осередок історичного просвітнього товариства.

Під час німецької окупації Микола Звойницький лишався у місті і навіть очолював культосвітній відділ у тогочасній міській управі. Навіть мав відрядження у Німеччину – його відправили туди перейняти педагогічний досвід та ознайомитися з їхньою освітою.

Але коли Звойницький повернувся додому, то німці практично вже втікали, а в місто заходили совєтські солдати. Майже одразу після утвердження у Володимирі влади «совєтів», Миколу Звойницького арештували як буржуазного націоналіста та ставленика фашистів. Його відправили до Харківської пересильної в’язниці. «У місті довгий час не знали де подівся Звойницький, а оскільки людиною він був відомою, то постійно ходили різні чутки – одні казали, що його розстріляли, інші – що вивезли до «білих ведмедів», – коментує Орися Вознюк. Олена Звойницька з донькою втекли з міста, рятуючись від арешту.

Лише коли Україна стала незалежною, стала відома доля пана Звойницького. Виявилося, що разом із ним у Харківській в’язниці сидів багаторічний політв’язень з села Лудин Володимир-Волинського району Степан Куцай, автор книги «3688 діб у сталінсько-беріївських концтаборах». У своїх спогадах він писав:

«Тут у палаті № 19 я зустрів старенького сивого дідуся з Володимира-Волинського, пана Звойницького. Я знав його ще з 1937 року, за часів Польщі, за перших совітів…Це була надзвичайно освічена, скромна, інтелігентна людина. Взимку 1941-1942 року він з районною «Просвітою» чудернацьки грав у виставі «Сватання на Гончарівці» роль Стецька… Звойницький був туберкульозний і з дня на день знесилювався все більше і більше. Він по декілька разів на день говорив мені: – Молодий юначе… Може Бог ще збереже Вас і ви повернетеся в Україну, на Волинь, то передайте моїй донечці Галині, яка з дружиною виїхала в Молдавію, щоб їх не вивезли, що я помер тут. Вони збиралися поселитися в Чернівцях. Його очі заливали рясні сльози. Був би я художником, змалював би його кожну зморшку, кожну складку шляхетного старечого обличчя. Він дійсно помер в тій тюрмі, але вже після мого від’їзду в сибірські табори».

Вулиця пивоварів

У Володимирі з давніх часів розвивалися різноманітні промисли, даючи поштовх появі відповідних «ремісничих» топонімів. Уже  стерлися з карти міста вулиці Млинарська, Рибна, Водопійна тощо, але до нашого часу залишилася вулиця Броварна, яка пролягає у мальовничому куточку міста, від вулиці Бандери то порослого вербами й очеретами узбережжя Луги.

«Броварями називали тих, хто варить пиво, – пояснює Орися Вознюк. – Історія цього напою дуже давня, хоча ми й не знаємо точної точки відліку. Але щось схоже на пиво люди варили і вживали ще 12 тисяч років тому на Близькому Сході. Від давніх шумерів і стародавніх єгиптян, крізь тисячі років, пиво дійшло до наших земель і навіть до нашого міста.

І хоча нині це може здатися абсурдним, але розвиток пивоваріння тісно пов’язаний із розквітом християнства. З розбудовою монастирів ми бачимо й появу перших пивоварень, які власне слугують джерелом додаткового заробітку монастирі. Першою пивоварнею у Європі вважається монастирська броварня Сент-Галлена на початку ІХ ст. А що ж до Русі, то історики вважають, що перші броварні вже були при Ярославові Мудрому і вони так само зосереджувалися на території монастирів. Здавна на мапах України ми бачимо назви вулиць і провулків Броварний, Броварна.. Це все осередки давнього ремесла – пивоваріння».

У Володимирі слідом діяльності броварів стала вулиця Броварна, географічно  розташована за межами так званого окольного міста. Її поява вказує на те, що місто добре розвивалося і не могло вмістити тодішні  «підприємства» у межах того міста, яке було огороджене валом. Або ж – броварня появилася у місті вже після того, як валові укріплення утратили первинне оборонне значення, а місто органічно розширювалося. Також ми не маємо інформації коли вперше у Володимирі було відкрито Броварню. Вже у 15 ст на території сучасної України починають з’являтися перші Гільдії пивоварів, а це означає, що пивоваріння вийшло за межі монастирів і набуло більш промислового масштабу.

Розташування осередку броварства саме в цьому районі доволі логічне, зауважує Орися: чиста місцевість, доступ до води (поряд річка Луга, яку живлять джерела). А розвиток тодішніх доріг дозволив хміль привести з будь-якого іншого куточка. Відомо, що на початку ХХ ст у Володимирі був приватний пивзавод, який належав він братам Якову та Ісааку Рубінштейнам. Також вже у першій половині ХХ ст. у місті діяло декілька пивниць на кшталт сучасних пивних пабів. Розташовувалися вони переважно на центральних вулицях міста: на Пілсудського (Ковельській) були пивниця Берланда,Бжежнякевича, Куруса, Штеймера та пані Пясковськоі. Пивниці Барана та Літвака були на Понятковського (Шевченка). Жука, Каца, Ейгера на вулиці 17 марта (Небесної Сотні)

А наприкінці вулиці Броварської, на березі річки Луги в давнину стояла церква Святого пророка Іллі, розповідає Орися. Принаймні, орієнтовно там її можна локалізувати, виходячи з історичних даних. Уперше про неї згадується в історичних документах половини ХVI ст., коли випросив її у короля міщанин з Володимира на прізвище Конахович. У візитації Володимирських церков від 1695р. сказано, що Іллінська церква була дерев’яною, міцною, а прихожани ішли до неї із приміських сіл Залужжя і Завалля. У 1761 році, за розпорядженням уніатського митрополита Філіпа Володковича,  дерев’яна Іллінська церква була перенесена у село Бужанку (поблизу Поромова). А на її місці Володкович він почав будувати кам’яну церкву і перевів до неї уніатських монахинь із колишнього православного, а потім (1698р.) уніатського Благовіщенського монастиря, що знаходився в с. Поповки, на р. Турія, в 20 верстах від Володимира і був зафундований православним воєводою і сенатором Адамом Киселем у 1643 році.

   Нині ж ні Іллінської церкви, ні монастиря при ній давно не існує. Про неї лише нагадує назва урочища «Іллінське», яка лишилася з тих часів.

Клініка доктора Сятецького

Від вулиці Бандери підіймається угору і спускається аж до Устилузької іще одна дивовижно цікава вуличка – Лаврентія Горки, яку в народі часто звуть просто Горкою. Цікаво, що Горкою вона звалася і за польських часів. Зберегла не лише своє ім’я, а й забудову – саме тут можна побачити і дерев’яну хатинку, вікна якої обрамлені різьбленням, підмальованим блакиттю і вохрою, і просторі «польські» будинки – добротні красиві особняки, які також привертають увагу простою, але цікавою архітектурою, і «польський люкс» у стилі баухаус.

В останньому – справді стильному будиночку, на якому нині можна побачити вивіску страхової компанії, мешкав колись одіозний доктор Сятецький, улюблений персонаж міських анекдотів і неодноразовий герой наших публікацій.

Поляк за національністю, він дав клятву Гіппократу й чесно її дотримувався. Навіть варшавські лікарі цінували його професіоналізм і коли траплялося їм приймати пацієнтів з Влодзімєжа-Володимира, цікавилися, чому ті поїхали аж у столицю, якщо мають удома такого доброго доктора.

Сятецький мав добру вдачу, гарне почуття гумору і шкідливу звичку – алкоголь. Після робочого дня любив перехилити кілька чарчин. У такі дні не сідав за кермо автомобіля – лишав «свого кабріолєта» ще в обід вдома, а сам користувався послугами тогочасного «таксіі», тобто наймав фірмана з фаєтоном. Так звана «стоянка» візників була на початку вулиці Фарної і, бувало, Сятецький умудрявся «найняти всіх»: було, вийде з ресторану і вже домовиться з фірманом, аж тут якийсь приятель гукає його: «Докторе Сятецький!». Вертається випити із ним, повертається вже до іншого фірмана – і так кілька разів по колу. А потім містяни спостерігають кумедну картину: їде доктор в одному фаетоні, а за ним тягнеться ціла вервечка порожніх, візникам яких він встиг заплатити за проїзд. Що не кажіть, а фірмани працювали чесно – їхали за погодженим маршрутом навіть без пасажира.

Звісно, такі вибрики дещо бентежили лікарську спільноту міста. Колеги намагалися направити його на «шлях істинний», вмовляли кинути оковиту, адже горілка нікого до добра не довела. Наполягали, що не личить йому ганьбити професію. Та доктор Сятецький лише зітхав, махав руками та казав: «Шановні, якщо я кину пити, то ви залишитеся без роботи». А коли ішов захмелілий додому і бачив несхвальні погляди знайомих, то зауважував: «Доктор – тверезий. То Сятецький п’яний».

   На Гірці мешкало багато цікавих людей – єврейські купці Гольдштейн, Ройтенштейн, Шпілберги, фотограф і радіоаматор Ігор Краєвський, який мав радіотехнічну лабораторію «Кілоцикл» та інші. Тож, прогулюючись цією короткою, але мальовничою вуличкою, ми вкотре пошкодували, що стіни не можуть говорити – скільки б іще історій вони могли нам розповісти! Якщо ж вам, дорогі читачі, відомо про те, хто населяв Броварну і Горку у міжвоєнні часи, поділіться з нами – ми радо відкриємо нові сторінки «Невидимого Володимира».

Віталіна МАКАРИК.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

вісімнадцять − чотири =