На головну Історія “Невидимий Володимир”: Маслозавод, електровня і садиба Березовських на Краківській

“Невидимий Володимир”: Маслозавод, електровня і садиба Березовських на Краківській

419

   Вулиця, названа іменем видатного історика-краєзнавця Олександра Цинкаловського, не могла не опинитися у центрі уваги проекту «Невидимий Володимир». І хоч нам так і не вдалося достеменно з’ясувати, як саме вона звалася колись – Краківською чи  Варшавською, та ми з науковою співробітницею ДІКЗ «Стародавній Володимир» Орисею Вознюк знайшли на ній чимало свідків минулих десятиліть – від колишньої будівлі електровні до великого і добротного, оздобленого дерев’яною різьбою, але частково «осучасненого» будинку Березовських.

Мер міста електростанцію штурмом брав

- реклама -

   Один із найпомітніших об’єктів вулиці Цинкаловського – філія «Волиньобленерго», яка нині може похизуватися новеньким сучасним приміщенням сервіс-центру. Але електричне «серце» міста билося на цій вулиці і сто років тому: саме тут 1 лютого 1921 року було засновано першу електростанцію у Володимирі. Її  власником був Едмунд Лакутович.

 «Підприємство з експлуатації міської електростанції у Володимирі так і називалося –  «Едмунд Лакутович», за іменем власника, – розповідає Орися Вознюк. – Його офіс  знаходився за адресою вул. Городельська, 8, а сам Лакутович мешкав у будинку навпроти. Едмунд був заможним чоловіком і свої статки примножив, одружившись із Яніною Іваницькою. Відповідно до шлюбного договору, укладеним між ним і його майбутньою дружиною, в якості приданого остання зобов’язалась внести суму, еквівалентну 20 000 американських доларів (чимала, як на ту пору, сума) «з метою належності до підприємств, якими керуватиме Е. Лакутович».

   Міська електровня та її власник у певний момент опинилися у центрі, як зараз сказали б, рейдерського скандалу, про який навіть писали центральні газети: того дня мер міста штурмом здобув електростанцію.

   Як ідеться у повідомленні місцевого корреспондента, суперечка між орендарем міської електростанції паном Лакутовичем  та міською радою, яка вже тривалий час завдає клопотів жителям міста, набула в цей час цілком незвичного характеру. Невідомо, що до того спричинилося, але міська рада, діючи на підставі титулу виконавчої служби апеляційного суду, винесла орендарю вирок,  залишити електростанцію протягом   трьох днів.  Пізніше цей термін було продовжено до 14-ти днів, щоб пан Лакутович міг владнати свої справи пов’язані з ліквідацією його посади.

   Але не минуло й  трьох днів, як міська влада, залучившись допомогою пожежників, насильно вторгнулась та територію електростанції, заявивши, що це її власність. Орендар тим часом подав до суду, і той видав наказ на передачу електростанції назад у руки Лакутовича. З допомогою судового пристава і поліції Лакутович повертається назад, але тут, як пише автор замітки, раптово трапляються незвичайні події.

   Мер міста Сухожевський «доведений до крайності, дбаючи про добробут громадян», вирушає до будівлі електростанції разом з присяжними, членами місцевого самоврядування та пожежниками. За представниками влади слідує натовп, який дає волю своїй люті: ламає головну вхідну браму, потрапляє на територію електровні і нападає на Лакутовича. Жорстоко побитого і зганьбленого орендаря викидають на вулицю, а міська рада повторно бере під контроль підприємство.

   Що поклало початок конфлікту – невдоволення неналежним забезпеченням освітлення міста, зависокі тарифи чи якісь інші моменти – невідомо, як і не зрозуміло, чим зрештою закінчилося протистояння підприємця і міської влади. Але випадок, безумовно, був надзвичайний.

   А в 1934 році, за польської влади, тут розбудували сучаснішу, потужнішу електростанцію. Її роботу забезпечували газогенератор «Вінтертур» потужністю 150 кВт, дизельгенератор «Франко Тоссі» потужністю 80 кВт та двигун «Мерседес Бенц» потужністю 100 кВт. Паливом слугував торф, для зберігання якого поблизу збудували склади. До речі, на території філії «Волиньобленерго» досі є бассейн, в якому охолоджувалася відпрацьована вода з тої електростанції.

Казеїн і морозиво

   Електровня – не єдине промислове підприємство, що діяло на теперішній вулиці Цинкаловського. У 1945 році тут заснували комбінат молочних продуків, в народі – маслозавод.

   У повоєнні часи молоко на завод привозили кіньми – в бідонах. Приймали його зі 120 сіл Любомльського, Шацького, Локачинського і Володимир-Волинського районів, йдеться у спогадах Тамари Свєтілової з проекту «Володимир, яким ми його пам’ятаємо». Працівникам, а точніше, працівницям, бо на виробництві переважали жінки, доводилося самостійно завантажувати й розвантажувати продукцію – бідони молока, ящики масла.

   «Дуже важка то була праця – ходили мокрі, брудні, – пригадує Тамара Свєтілова. – На маслозаводі видавали працівникам чоботи 45 розміру і чорні фартухи. Ми робили не тільки масло, але й казеїн, який в той час використовували для виробництва скла для літаків. Перемивали в трьох водах, перевіряли консистенцію, відсоток жирності, а тоді виносили надвір і розкладали на стеллажах сушитися».

   Віра Семчук зауважує: хоч на старому маслозаводі, будівля якого збереглася досі, приміщень було мало, але там випускали дуже багато продукції: окрім казеїну і різних видів масла (господарського, шоколадного) також робили сирки, прості і з родзинками, плавлений сир, йогурт «Сніжинка», морозиво.

Про місцеве морозиво мають теплі спогади чи не всі місцеві старожили, адже для дітлахів то було справжнім святом – прибігти на площу, де тітонька у фартусі набирає ложкою з великих металевих контейнерів, обкладених льодом, холодний смаколик і наповнює ним вафельний стаканчик. До речі, стаканчики випікали тут-таки на маслозаводі, в окремому цеху. У тісто додавали багато масла, тому ними було смачно похрумтіти.

   Нині висока будівля колишнього маслозаводу стоїть пусткою за парканом, густо обплетеним диким виноградом.

Родинне гніздо Березовських

   Мабуть кожен, хто проходить вулицею Цинкаловського, хоча б раз зупинявся помилуватися вишуканим дерев’яним мереживом, що оздоблює великий красивий будинок. Багато з нас ще пам’ятає його в первинному вигляді, хоча зараз половину садиби «осучаснили», прикривши штукатуркою всю його вишукану красу. Колись це був дім, де мешкала велика родина Березовських: Іван Омелянович, Марія Андріївна і п’ятеро їхніх дітей – доньки Ольга, Антоніна й Олена та сини Володимир і Омелян.  Кажуть, ця родина належала до кола української інтелігенції і була дуже заможною. У міжвоєнний час їм належало три будинки, дерев’яний на Цинкаловського – один із них.

  «Історія самого будинку досить незвична, адже онука Івана Омеляновича Ірина, яка мешкає в Устилузі підтверджує, що будинок побудував царський офіцер, а її родина придбала частину цього будинку. В іншій частині жила родина Совичів, теж з інтелігенції. Але багато хто знає цю садибу як будинок сестер Березовських», – розповідає Орися.

  Про трьох сестер, що мешкали в красивому домі, співробітниці заповідника колись розповіла пані Людмила, яка не хотіла називати своє прізвище, але в юності була квартиранткою Березовських. Наймолодшою з-поміж сестер була Ольга, яка народилася у 1903 році. Вона застала часи Незалежності, бо прожила аж 93 роки. Олена була найстаршою. Середуща Антоніна вирізнялася з-поміж сестер слабким здоров’ям, імовірно, тому не вийшла заміж. Але була мрійницею і вміла втілювати свої мрії – наприклад, побувала на квітковій виставці у Парижі, бо дуже любила квіти.

сім’я Березовських

   В Олени був чоловік на прізвище Бабій. У них був син але він помер у 7 класі. Ольга вийшла заміж за Шидловського, заможного чоловіка з Любомильщини. Був грамотних, закінчив університет у Петербурзі, і до війни працював у Володимирі чиновником. Мав багато чеснот і одну невеличку ваду, яка, втім, багатьом кидалася у вічі: був заїкою. У вихідний, коли випадала гарна погода, любив сидіти на балкончику другого поверху і співати – мав гарний голос, і коли співав, то практично не заїкався.

   Родина Березовських, як і багато інших сімей з числа інтелігенції, потрапила у жорна радянських репресій: їх розкуркурили перші совєти, відібрали все майно і вивезли майже всіх, крім Ольги та Шидловського. Утім, сестрам порівняно пощастило: пізніше всім вдалося повернутися і замешкати у родинному будинку. Однак оскільки вони вважалися «ворогами народу», то Радянський Союз не призначив їм пенсії. Втім, сестри не розгубилися і намагалися якось підзаробити – готували обіди для викладачів технікуму і брали до себе квартирантів. Ні Ольга, ні Олена не мали дітей, тож у Березовських залишилися тільки дальші нащадки.

   Немає вже того балкончика, на якому полюбляв співати Шидловський, але унікальний будинок, бодай частково, зберігся і досі. І можна легко уявити, як вбрані у світлі легкі  сукні сестри Березовські у теплий літній вечір сидять на красивому ганку, ведучи цікаві щирі розмови…

Віталіна МАКАРИК.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

пятнадцять − один =