Вулиця, що нині носить горде ім’я княгині Ольги, здавна належала до, так би мовити, промислового району міста. То й назву мала відповідну – Млинарська, адже на ній розташовувався млин Йогензона, а поряд – млин Савицького. Відлуння того минулого збереглося і досі: нині тут працює комбінат хлібопродуктів, а саму дорогу перетинає залізнична колія, по якій завантажену у вагони продукцію відправляють до місця призначення. Утім, нині на колишній Млинарській переважає нова або ж повністю осучаснена приватна забудова.
Гуляючи цією вулицею, ми з науковою співпробітницею історико-культурного заповідника «Стародавній Володимир» Орисею Вознюк помітили декілька цікавих особняків, що, либонь, вистояли із початку минулого століття. Але переважно для того, аби оживити картинки невидимого Володимира на Млинарській, нам довелося послуговуватися спогадами старожилів і відомостями зі старих адресних книг та архівів.
«Чи не єдиною окрасою цієї частини міста був млин Бера Йогензона, – розповідає Орися. – Судячи з імені й прізвища, він мав єврейське коріння, але детальнішої інформації про нього поки не вдалося відшукати. Відомо лише, що у 1925 році цей млин уже функціонував».
Окрім млина, Йогензон був власником тартака. Розташовувався він поруч, на Млинарській 4 – одразу на початку вулиці. «На Волині тартаки почали активно будувати якраз у 1920-х роках, – зауважує Орися. – Адже у міжвоєнний період з Волинського воєводства поляки активно експортували ліс до Європи. Щоб підготувати продукцію на продаж, їм потрібні були деревообробні підприємства – так почали з’являтися тартаки, на які наймали місцевих жителів. Це була важка робота: довгі, часто 12-годинні зміни, низька оплата, високий ризик травмування. Зазвичай на одному тартаку такого рівня, як був у Володимирі, працювало 12-18 чоловік».
За документами 1939 року також можемо дізнатися, що Беру Йогензону належав маєток Орлово у Микуличах. Тобто це був доволі заможний чоловік,
Неподалік млина Йогензона був і круп’яний завод Еппеля. Сировину для виробництва круп брали, зокрема, і місцевого виробництва. Так, за інформацією довідника «Волинське воєводство у світлі цифр і фактів», виданого у 1928 році, у 1927 році на Волині найбільше вирощували жита, вівса та пшениці, також сіяли багато ячменю, проса, гречки та гороху. Меншими були засіви квасолі, сочевиці й кукурудзи. На круп’яному заводі, каже Орися, виготовляли, зокрема, і перлову крупу. На той час найціннішою вважалася руаяль – дрібна крупа. Далі, за зростанням, ішли голландка, напівголландка та звичайна. Вочевидь, дорожчу крупу могли собі дозволити заможніші верстви населення, біднота задовольнялася простішими, дешевшими сортами.
«У багатьох міських крамничках можна було придбати тютюнові вироби від Е. Шотта. А виготовлялися вони тут-таки на Млинарській», – розповідає Орися Вознюк. Хоч на початку ХХ століття тютюн був однією з найпоширеніших для вирощування культур у присадибному господарстві – нарівні з картоплею він ріс на городику чи не біля кожної сільської хати, та промислове виробництво виробів з тютюну також було вигідною справою. Адже містяни охоче купували різні види цього продукту – від жувального та нюхального до сигарет і сигарилл.
«На таких невеликих мануфактурах, як Шоттівське підприємство, сировину, тобто вирощений тютюн купували у місцевих селян. А вже на виробництві обробляли його і готували до роздрібного продажу. У Шотта, скоріш за все, нарізали тютюн вручну, а на великих фабриках виробництво було більш механізоване», – пояснює наукова співробітниця заповідника.
Попри те (а може, саме тому), що Млинарська була, так би мовити, осердям індустріальної частини міста, хорошим благоустроєм ця вулиця похвалитися не могла. Тривалий час вона лишалася неасфальтованою і незабрукованою. Любов Мосійчук (Ростопчина), яка народилася у 1943 році, згадувала, що в часи її дитинства на Млинарській були такі глибокі ями і вибоїни, що діти ховалися в них, бавлячись у хованки.
А під час Другої світової, коли місто було окуповане нацистами, німці водили Млинарською в’язнів із концентраційного табору Норд-Офлаг 365, де утримували полонених офіцерів. У спогадах сучасників часто трапляються розповіді про те, як володимирчани, зокрема діти, яким вдавалося робити це непомітно, підгодовували виснажених в’язнів. Імовірно, серед тих, хто ділився з ними дещицею їжі, були і жителі Млинарської.
Віталіна МАКАРИК
