На головну Історія Невидимий Володимир: На Білих Берегах

Невидимий Володимир: На Білих Берегах

1197

Урочище Білі Береги – одна з найдавніших міських околиць. Сюди ми з науковою співробітницею державного історико-культурного заповідника «Стародавній Володимир» вибралися на чергову віртуальну прогулянку вглиб століть у рамках проекту «Невидимий Володимир». «Мабуть, це – одне із найромантичніших місць старого міста, – зауважує Орися, – адже сто років тому і давніше, коли річка Луга була сильною і повноводною, її береги вкриті буйним різнотрав’ям, а заплави заселені диким птаством, містяни могли милуватися надзвичайно мальовничими краєвидами, споглядати красивий захід сонця над водами ріки, прогулюватися і зізнаватися одне одному в ніжних почуттях».

Нині Білі Береги дещо втратили той флер романтичності, а міська забудова і природні процеси змінили тутешній краєвид. Та, попри все, урочище і далі лишається неповторною місциною.

- реклама -

Де водилися мамонти і «полювали» археологи

“Коли я називаю цю місцину однією із найдавніших міських околиць, то йдеться не про сотні років, а про тисячі», – зауважує Орися. Ще задовго до того, як у літописах з’явилася назва «Володимир», тут жили люди. Про це свідчать археологічні знахідки. Так історик Олександр Цинкаловський, який займався археологічними дослідженнями на Білих Берегах, згадував про землянки VI-VII століть, віднайдені на самому березі річки Луги. А на території садиби Ваврисевича, що на вулиці Коцюбинського, тоді ж знайшли сліди поховань, які належать до тих часів, коли племена, що мешкали тут, виконували погребельні обряди, спалюючи тіла покійних.

Чи справді на Білих Берегах водилися мамонти – це твердження з царини припущень. Але сліди цих звірів сто років тому тут таки знайшли. «Власне, не просто сліди, а цілий бивень», – уточнює Орися. Оригінальний рисунок стратиграфії бивня мамонта, зроблений рукою Цинкаловського, містить таку інформацію:”На передмісті міста Володимира “Білі Береги” при нівеляції знайдено клик мамонта довжиною в 1 м. Клик робітники зломали на три частини. Сам клик дуже крихкий і потребує якнайшвидшої консервації”. Було це у 1935 році.
Упродовж минулого століття археологи полюбляли «полювати» на Білих Берегах на давні артефакти та унікальні знахідки. Часто їхні старання увінчувалися успіхом. Наприклад, у 1955 році ленінградський археолог Михайло Каргер, який на той час очолював Галицько-Волинську архітектурно-археологічну експедицію, в урочищі Білі Береги розкопав житло, датоване Х століттям.

Дві церкви й монастир на білоберезьких землях

Ще у XVI столітті на Білих Берегах стояла церква святого Прокопія. Звели її на березі річки Луги, вище старого млина, на межі Заріччя та Білих Берегів. У 1596 році цей храм став греко-католицьким, а наприкінці XVII століття церкву розібрали. А дещо раніше, на західній околиці міста в районі Білих Берегів, були церква і монастир Дванадцяти Апостолів. Збудував їх у XIII столітті племінник Данила Галицького, князь Володимир Василькович.

В Іпатіївському літописі сказано що, „Князь сам спорудив монастир і подарував його своїй дружині Олені”. Також згадується, що Володимир Василькович дарував обителі ікони, хрест, Євангеліє. «Та в документах з XVI століття про монастир уже не йдеться, – зауважує Орися. – Є лише згадки про Апостольську церкву. Пізніше парафіяни мали намір перенести сакральну споруду (вочевидь, вона була дерев’яною) на куплену територію поблизу домініканського монастиря, але католики не дозволяли. Проте люди за одну ніч таки взялися і перенесли церкву. Утім, у 1790 році вона згоріла».

Споконвіку білоберезькі землі належали до владичих земель, тобто вважалися церковними. Власне, як і тутешні жителі. Та поступово, з розбудовою міста, Білі Береги вливалися в його межі. Так вже в ХІХ столітті це було передмістя з 39 будинками та 101 жителем. З владичих рук землі перейшли до дрібної шляхти – родини Лисаковських, а пізніше до графів Ледуховських. Ледуховські були заможними шляхтичами. Вони мали у своїх володіннях декілька сіл і маєток у Володимирі.

Млин, завод, електростанція

Річка Луга в урочищі Білі Береги звужується і прорізує крейдяну височину, що простягається з півночі на південь. Такі поклади крейди дали змогу розвивати тут промисловість. «На нинішній вулиці Коцюбинського сто років тому був крейдяно-вапняковий завод, який належав місцевому єврею, – розповідає Орися. – У двох печах випалювали з крейди вапно. Процес виробництва виглядав так. Спершу крейду подрібнювали, сушили, а тоді клали в печі, які палилися дровами. Коли піч вистигала, звідти вибирали вапно хорошої якості. Та з приходом радянської влади печі забрали в ремконтору».

На Білих Берегах було, звісно, і багато млинів – з мальовничими водяними колесами, вони створювали симпатичну картину. З часом млини зношувалися, старіли, на їхньому місці виростали нові, потужніші, модернізовані. Один із таких млинів колись належав представникам великого шляхетського роду Чацьких, родовим гніздом яких було містечко Порицьк.

А до сучаснішого, довоєнного млина мала стосунок знана у місті родина Маковських. У спогадах проекту “Володимир, яким ми його пам’ятаємо” володимирчанин Лев Гавриленко, нащадок цієї родини, розповів про те, як вони там оселилися. Його бабця походила з вільних селян. У свій час придбала на Білих Берегах землю і садибу. Втім, навіть маючи гроші, залагодити формальності за царської Росії було непросто: прохання про купівлю землі бабця писала на самого самодержця. Відповідь прийшла від Волинського генерал-губернатора з Житомира: “Вольним крестьянам Маковським розрешено купить 20 десятин земли”. Усе було засвідчено печатками. Щоправда, у сім’ї грошей вистачило тільки на 4,5 десятини. Цією землею вони користувалися до 1947 року, поки совєти не відібрали.

Дід Лева Миколайовича працював у тому самому млині на річці. Мав помічника, якого навчав усім премудрощам виготовлення борошна. Млин був двоповерховим, належав пану, управляючим тут служив Яків Хоперський. Той млин під час війни хтось підірвав, як згадує Лев Гавриленко.

Натомість на Білих Берегах уже за совєтів виросла гідроелектростанція. «Старожили згадують, що для цього нова влада підняла рівень води на півтора метра, у результаті затопили всі людські поля і сінокоси, – розповідає Орися. – Правда, риби з’явилося у Лузі так багато, що ловили її всі охочі. Планувалося, що нова електростанція освітить Заріччя й Новосілки. Але зрештою, кажуть, вона більше стояла, ніж працювала».

Про роботу ГЕС ділиться спогадами і Леонтій Дмитрук. Та описує Білі Береги не як промислову, а як більше ідилічну місцину, де полюбляли у спекотні літні дні відпочивати містяни: «По ліву і по праву сторони річки облаштували пляжі. Був міст, під яким регулювалося підняття води. Ця маленька гребля слугувала гідроелектростанції. Навіть донедавна можна було роздивитися дерев’яні колоди у воді. Своє функціонування місцева ГЕС призупинила десь у 1962-1963 роках. Ширина водойми тоді була набагато більшою. Річка підступала майже до будинків. А вода яка у ній була – прозора і чиста! Відпочивати сюди приходили майже всі мешканці міста».

Звісно, ця місцина і досі не втратила свого шарму. І так само, коли надходить літня пора, тут збираються відпочивальники. Навіть попри те, що Луга тепер – зовсім не та повновода ріка, якою була колись.

Віталіна МАКАРИК.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

16 + 19 =