На головну Історія Невидимий Володимир: Підзамче під серцем старого міста

Невидимий Володимир: Підзамче під серцем старого міста

389

Вулички, які оповивають давні захисні мури міста, мають свій шарм, позначений відбитком драматичних історій, що відбувалися довкола них. У періоди воєнних лихоліть, під час нападів ворогів їхні мешканці мали змогу укритися під захистом укріплених стін. Але саме їхні будинки, потрапивши під гарячу руку завойовникам, нерідко згорали дотла. Якщо подивитися на старі мапи та світлини з аерофотозйомки, то історичний район Підзамче, що прилягає до Валів городища, нагадує мішанку різнокаліберних, але переважно невеликих приватних будиночків. Така забудова біля підніжжя стародавніх земляних насипів нині лишилася на вузькому трикутничку між вулицями Соборною та Данила Галицького.

Разом зі співробітницею державного історико-культурного заповідника «Стародавній Володимир» Орисею Вознюк ми вирушили на прогулянку до Підзамча, щоб придивитися до старої забудови, поглянути в очі жахливим історіям, що колись відбувалися у стінах тюрми, і послухати розповіді про друкарів і палітурників, які колись жили поблизу.

- реклама -

Серце старого міста

Городище, оточене валами, – серце старого Володимира, його найдавніший історичний об’єкт.  За логікою, саме тут, в укріпленому дитинці, поруч з головним храмом міста, жили князі.

«Спробуймо уявити, як виглядало замчище у X-XII столітті, – пропонує Орися. – У давнину, як і тепер, на валу цілком могла рости трава, рослинність укріплювала його, щоб грунт не розповзався. Інколи для тієї ж цілі земляний насип покривали глиною і обпалювали її, розводячи по периметру вогнища, а взимку поливали водою, щоб перетворити на неприступну крижану гірку. Зверху, на валах, впритул один до одного, зводилося багато зрубів, засипаних землею, які називали городнями. Деякі з залишалися порожніми і використовувалися як житло. Стіна, яку утворювали городні, всередині розділялася на два-три поверхи, у ній робили бійниці, а згори покривали дахом. Верхня дерев’яна частина стіни з захищеним майданчиком для воїнів називалася заборолом. Там, де стіна робила повороти, зводили вежі».

А де ж шукати сам княжий замок чи бодай його сліди? За різними джерелами, у місті було аж два середньовічні замки. Від пізнішого, дерев’яного, і дійсно не лишилося й сліду. А от перший був побудований королем Казимиром III після укладання мирної угоди 1366 року, відповідно до якої йому дістався  Володимир разом з волостю. Про цей замок польський історик XIX століття. А.Нарушевич подає досить спірне повідомлення: мовляв, за два роки до своєї смерті Казимир, покинувши давнє дерев’яно-земляне укріплення, спорудив на пагорбі біля Успенського собору муровану фортецю. Головним будівничим був син краківського воєводи і придворний архітектор Казимира Вацлав із Тенчина. При спорудженні кам’яного замку використовували  велику кількість коней і волів, якими підвозили будівельні матеріали. Тут впродовж двох років працювало 300 робітників, а на будівництво затрачено 3000 гривень срібла. Роботи призупинили у зв’язку зі смертю короля.

Замок Казимира III Нарушевич описує так:  «будівля кам’яна, обведена валом». У 1370 (або, за іншою версією, 1377) році  князі Любарт та Кейстут напали на Володимир, розгромили польський гарнізон, а саму фортецю зруйнували, не залишивши «каменя на камені».

Судячи з  повідомлення Нарушевича, замок знаходився на території єпископського  подвір’я, а от археологи вказують на інше місце його розташування – княжий дитинець. Уже в XIX столітті краєзнавці та історики звертали увагу на наявність залишків кам’яних стін і башт на дитинці давнього Володимира. Зокрема, професор Антонович повідомляв про знахідку у Володимирі кам’яних фундаментів стін, що оточували замок, і наріжної вежі у південно-східному куті. Про це згадував і краєзнавець Омелян Дверницький. Декілька археологічних експедицій, очолюваних М. Кучинком та М. Малевською, відкрили по внутрішньому периметру земляного валу характерні конструктивні частини – фундаменти та рештки стін завтовшки від 2,5 до 3,8 метра, а також підмурівки двох квадратних веж: північно-західної та південно-східної. Вимурувана з вапняку південно-східна башта мала в плані зовнішні розміри 11 на 11 метрів. «Археологічні розкопки свідчать, що кам’яні укріплення, ймовірно, повторювали план давнього дитинця і, можна припустити, що це був типовий замок з баштами по діагоналях», – підсумовує Орися.

Дуже ймовірним є припущення, що під час розкопок на території дитинця у 2010 році археологи знайшли фрагмент замку Казимира ІІІ. На жаль, повністю дослідити і музеєфікувати замкові стіни тоді не вдалося через значно «молодше» і набагато страшніше відкриття. Адже поряд зі стіною археологи натрапили на масове поховання жертв розстрілів – кілька сотень скелетів, чоловічих, жіночих та дитячих.

Бо сталося так, що на початку ХХ століття обгороджена земляним насипом територія, що мала під час ворожих нападів захищати володимирчан від смерті, перетворилося на місце, де зустріли свою смерть сотні, а то й тисячі містян. На катівню, де проливали кров невинних жертв.

Тюремні трагедії

Дивитися у порожні вікна будівлі колишньої в’язниці – ніби зазирнути в очі страху. Збудована всередині давніх валів, вона стала осередком людських трагедій і місцем, де було замордовано сотні чоловіків, жінок та дітей.

«Володимир-Волинську тюрму збудували «за Польщі», історики у своєму датуванні орієнтуються на 1830-ті роки, – розповідає Орися Вознюк. – Її особливістю було те, що поряд із кримінальними злочинцями в її стінах утримували й «політично неблагонадійних». Часто до цієї категорії належали представники інтелігенції. Першими «політичними» в’язнями Володимирської тюрми були учасники Польського повстання 1830 року – поляки та українці, які виступили проти Російської імперії. Через 100 років, у 1930-х, через тюремне ув’язнення пройшли уже члени КПЗУ».

«Золотий вересень» 1939 року ознаменувався приходом «совєтів». В’язниця перейшла під юрисдикцію радянської влади і стала тюрмою енкаведистів – як сказали б нині, одним із «опорних» каральних закладів Волині. В’язнів охороняв 233-й конвойний полк НКВС. У той час Володимирська тюрма стала не просто місцем ув’язнення, але й катівнею, де зі «злочинцями» (зокрема, політичними) розправлялися жорстоко і радикально.

«22-23 червня 1941 року, коли розпочався наступ нацистської Німеччини на свого колишнього союзника, Радянський Союз, у в’язниці відбулися масові розстріли в’язнів, – продовжує Орися. – Загалом за досить короткий проміжок часу тут була розстріляна велика кількість людей різних національностей, зокрема й офіцерів Війська Польського, але також жінок та дітей. За даним ексгумації, яка проводилася у 2010-2013 роках, майже три чверті розстріляних – старі люди, жінки і маленькі діти, тобто цивільне населення».

Практику масових в’язничних розстрілів у своїх совєтських «колег» залюбки перейняли німці. Тільки тепер на подвір’ї тюрми убивали євреїв, яких приводили з місцевого гетто. Жахливі факти кривавих страт зафіксовані у спогадах євреїв Володимира, які пережили Голокост.

Після визволення міста від західних окупантів до нього повернулися східні: тюрма знову опинилася у руках енкаведистів, а від стін земляного валу і далі відбивалися звуки пострілів і останні крики жертв. Важко осягнути, скільки крові, сліз і страждань бачила, відчула, випила ця земля…

Та вже минуло більше півстоліття, відколи застінки Володимирської тюрми покинули останні в’язні – її розформували у 1956 році. Згодом у будівлі розмістили туберкульозне відділення районної лікарні, але і його закрили багато років тому. Зараз у серці давнього городища чути лише щебетання пташок, гавкіт собак – незмінних охоронців заповідної території та шелест крон дерев. Але як приходиш сюди і вдивляєшся в темні очі-вікна колишньої тюрми, хоч-не-хоч, та відчуєш холодок по спині – чи то вітер промайне, чи то душі закатованих нагадають про себе…

Між друкарнею та «Акібою»

Та в мирний міжвоєнний час у райончику під валами вирувало жваве і насичене міське життя.  Важко сказати, коли саме сформувалася вулиця Підзамче, адже нинішнього вигляду вона набула в радянський час, але точно існувала набагато раніше. В різних історичних матеріалах 1920-1940 років є згадки про неї, а також про  вулиці Замкову та Смочанську. «Сучасне планування, з автостанцією, ринком, універмагом і училищем, лише вказує на те, як сильно радянська влада змінила це місце. Вулиця Підзамче – це вже наслідок численних перебудов, а ще у 1930- х роках, тут було все інакше», – підкреслює співробітниця заповідника.

   Маленькі вузесенькі вулички з чепурними будиночками тулилися до самого валу. Це підтверджує аерознімок, зроблений під час Першої світової війни. Поміж гарних, просторих особняків заможніших містян виднілися маленькі хатинки бідняків. Щільна забудова поділялася на декілька вуличок, серед них Підзамче, Замкова, Смочанська, Яткова, Мулярська, Кача і навіть Луцька. Зараз, коли завертаєш із Соборної до входу у Вали городища, важко навіть уявити, як саме вони пролягали.

   Під самими валами стояв симпатичний одноповерховий будинок, про який у своїх спогадах згадує Наталія Назарівна Грабарчук. У  ньому була друкарня Семена Спиридоновича Зелінського. До нього зверталися всі досить просто – Симцю. Біля будинку спорудив альтанку, яка вже з весни потопала в квітах. Дружина Зелінського Мотрона разом з мамою Наталі Назарівни Оленою Грабарчук під час Другої світової війни варили їсти військовополоненим. Густу кашу жінки клали в кошики і ставили край дороги, якою полонених водили на роботу, щоб ті могли зачерпнути їжі і бодай трохи укріпити сили.

   Відомо, що на вулиці Замковій Ейнах Боксенбамм торгував алкогольними напоями, десь поряд жив і працював чи не єдиний у місті палітурник Гуменманн. У 1926-27 роках на Малолуцькій (або Сенкевича) була друкарня Зельмана Вассера. Вже через 10 років Зельман разом з братом Ароном мають друкарню на вулиці Фарній, 36: видно, справи у братів пішли вгору, раз перенесли свій бізнес на престижнішу міську вулицю.

А в непримітному житловому будинку на вулиці Підзамче, частково перебудованому сучасними власниками, був штібл (молитовний дім), в якому паралельно діяв єврейський молодіжний клуб «Акіба» («Аківа»). Ця сіоністична організація скаутського типу готувала молодь «до боротьби і праці в Палестині», виховувала молодих євреїв у дусі патріотизму, збереження своїх традицій і віри. Як згадує уродженець міста Михаіл Басс у книжці Володимира Музиченка «Володимир єврейський», в «Аківу» вони приходили послухати лекції та пограти  в настільний теніс, тобто це був такий культурний осередок із патріотичним спрямуванням.

І через сто років будиночки вулиці Підзамче – тієї її частини, яка лишалася після змін радянського часу – тісно туляться один до одного. Пройшовши нею повз Вали, виходиш просто під мури Успенського собору і єпископського замочка – можливо, саме із ним, а не з давнім княжим замком пов’язана назва вулиці. А звідти – на місточок через річку Смочу, який веде у парк. Тут так легко вловити це відчуття, ніби час зупинився, ніби в ньому можна загубитися, а то й повернутися на століття назад, і почути-відчути-побачити життя невидимого нині старого Володимира.

Віталіна МАКАРИК.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

8 + один =