Одна з небагатьох міських вуличок, що зберегла свою автентичну назву, у більшості сучасників викликає збентеження: яка ж вона Поштова, якщо на ній зроду-віку пошти не було? Насправді – була, зовсім поряд. Саме в будинок поштового відомства, зведений ще у царські часи, впирається ця затишна маленька вуличка. А жили на ній здавна поважні володимирські родини: Барткови, Кобилянські, Садовські і ті самі Шуровські, які мали найвишуканіший і, либонь, найбільший у місті склєп та прививали містянам смак до елегантних речей. Разом із науковою співробітницею державного історико-культурного заповідника Орисею Вознюк, послуговуючись спогадами старожилів та архівними матеріалами, запрошуємо читачів у чергову мандрівку «Невидимим Володимиром» на вулицю Поштову.
Телеграфна контора і її начальник Корбен
А розпочнемо нашу подорож у минуле з будівлі, яка власне і дала назву нашій вулиці – будинку поштового відомства, зведення якого розпочалося у 1888 році. Цей ошатний цегляний двоповерховий будинок, зі склепінчастими підвалами, арковими вікнами та декоративними фронтонами став важливим осередком міського життя, адже сюди стікалася інформація, приватна й офіційна, з усіх куточків імперії та з-поза її меж.
Поштово-телеграфна контора була, так би мовити, стратегічно важливим об’єктом. Через неї проходили не лише великою мірою вівся документообіг – накази й розпорядження для чиновників, звіти для вищого керівництва тощо, але й приватна кореспонденція містян та мешканців околиць. А поштова сфера наприкінці ХІХ століття суттєво пожвавилася.
Цьому сприяло й те, що із 1872 року в російській імперії ввели в обіг марковані письмові листівки. На картках друкували поштові марки відповідних кольорів, на яких вказувалася вартість. Так, поштівка в межах міста коштувала три копійки й мала чорну або червоно-коричневу марку, а за межі міста можна було надіслати повідомлення з маркою зеленого кольору, сплативши п’ять копійок.
Та ще більше листування пожвавилося тоді, зауважує Орися Вознюк, коли до справи взялися фотографи. Віддруковані листівки з краєвидами міст були не лише способом передати інформацію, а й бажаним сувеніром. Їх охоче купували, відправляли й берегли. З-поміж українських міст, що входили до складу російської імперії, і наш Володимир удостоївся того, щоб бути зафіксованим на поштівках.
Найдавнішою з відомих володимирських листівок є листівка із зображенням Офіцерського зібрання 11 Донського козачого полку, що квартирував у Володимирі. Віддрукована вона була ще до 1905 року у видавництві Якова Тираспольського. Листівки із краєвидами княжого Володимира, до слова, друкували і в місті. Цим займалося видавництво «Першої християнської конкуренції». Так, наприклад, відома їхня листівка із зображенням Успенського собору.
«Архівні джерела зберегли для нас відомості про тих, хто у 90-х роках ХІХ століття працював на пошті, – зауважує Орися Вознюк. – Судячи з прізвищ, це були переважно українці: Йосип Король, Федір Рабчинський, Петро Шевченко, Володимир Конашевич. А керував поштово-телеграфним управлінням упродовж багатьох років Аристарх Євграфович Корбен».
Цікавими відомостями про сім’ю Корбенів у рамках проєкту заповідника «Володимир, яким ми його пам’ятаємо» поділилася Антоніна Солодуха. Адже ця заможна і поважна родина проживала на околиці її рідного села Вєрува.
«У селі їх називали панами. По чоловічій лінії це були зрусифіковані французи: як згадували їхні спадкоємці, оригінально прізвище їхніх предків звучало як де Корбен. Вони були протестантами-лютеранами, і в часи гонінь та революцій ще у ХІХ столітті втекли з Франції на терени тодішньої російської імперії. Купили маєток у Вєрові. Від маєтку й аж ген до лісу, який досі називають Панським або Корбинівським, простягалися дві канави, обсадженні вербами. Цими канавами на човнах (мій батько називав їх крипами), люди діставалися до лісу. А в розкішному саду росли рідкісні дерева, сріблясті ялинки, туї, декоративні кущі, привезені з Франції, Німеччини. Старий де Корбен працював у Володимирі начальником пошти. Було у нього двоє дітей – донька і син. На жаль, як звалася донька, я не знаю, а син звався Володимир. Він одружився на порицькій заможній красуні із роду Гордієвичів – Надії. У них також було двоє дітей – Ігор і Тіна (Валентина)», – розповідає Антоніна Солодуха.
До слова, Тіна Корбен одружилася із Олексієм Цинкаловським, рідним братом відомого краєзнавця. Так дві поважні володимирські родини породичалися.
Родинне гніздо Шуровських та інші мешканці Поштової
Але повернімося на саму Поштову – мальовничу, обсаджену фруктовими деревами і квітучими кущами вулицю, з якої, до речі, відкривається винятковий краєвид на Успенський собор. Сто років тому тут мешкали добропорядні родини – юристи, підприємці й просто чудові люди, чиї імена дійшли до нас крізь завісу років.
“Скажімо, у будинку за номером 12 проживала сім’я адвоката Бартківа, – розповідає Орися Вознюк. – Іван Васильович та його дружина Анна Михайлівна. Він був членом комітету адвокатів у Локачах та входив до Українського національно-демократичного об’єднання – найбільшої української політичної партії Польської республіки. УНДОсівці дбали про національне відродження, опікувалися «Просвітами». Вочевидь, Іван Васильович як адвокат відстоював інтереси українців при судових спорах».
Поштова може похвалитися й відомими уродженцями і з-поміж наших сучасників: тут народилася наша колега, відома журналістка та викладачка Майя Нагорняк. А родина її бабусі Євгенії Августівни Кобилянської мешкала на Поштовій віддавна. Майя з теплом згадує у своїх дописах та спогадах, якими поділилася із заповідником, про пору свого дитинства. Й розповідає, що її бабуся, жінка напрочуд доброї вдачі, хоч і була неписьменною, та знала чимало бувальщин, казок, приказок. А ще була неперевершеною кулінаркою: вся Поштова приходила до неї за рецептом страв і смаколиків. При цьому всі переписи жінка зберігала суто у своїй пам’яті.
А ще на Поштовій досі можна побачити будинок, що був сімейним гніздом родини Шуровських. Про них ми не раз згадували у своїх розповідях. Ще б пак, адже Валеріан Шуровський був власником справді легендарного магазину по вулиці Пілсудського (нині Ковельська), де можна було придбати й найвистіговіші убрання, й дивовижні іграшки, а також почастуватися вишуканими смаколиками у пекарні-кав’ярні. Крамниця Шуровського була справді європейського рівня, а її асортимент прививав містянам вишуканий смак.
Дім Шуровських на Поштовій простий та елегантний, а ще дуже просторий. Ще б пак, підкреслює Орися, адже й сім’я була велика: у Валеріана було четверо братів – Вінсент, Ян, Чеслав та Ромуальд, а також сестра Фортуната. Вона, до слова, стала чи не найвідомішою представницею родини: одружившись із Зигмундом Обромпальським, який захоплювався фотосправою, стала однією з найперших фотографок у тогочасній Польщі й здобула широке визнання, отримала за свої світлини низку нагород, була співредакторкою першого повоєнного журналу, присвяченого фото, – “Świat Fotografii”.
І надзвичайно цінно те, що рід Шуровських, які своєю діяльністю неабияк впливали на життя Володимира сто років тому, не перервався. Нащадки родини досі живуть у сімейній садибі на Поштовій, а наймолодші в роду, хоч і під іншим прізвищем, але продовжують робити важливий внесок у життя нашої країни. А ще – бережуть старі світлини й історії, безцінні спогади про своїх предків.
Скільки ще їх – родинних історій, поцяткованих часом світлин, крихт минулого ховають у собі старі будинки Поштової та інших вулиць? І уявити важко. Проте якщо ви маєте старі фото, пам’ятаєте розповіді своїх батьків, бабусь чи дідусів про те, як колись жило місто, діліться ними із нами та співробітниками заповідника. Це допоможе нам відкривати й записувати все нові й нові сторінки «Невидимого Володимира».
Віталіна МАКАРИК
