Новини

Невидимий Володимир: Сліди Другої світової на старому цвинтарі

Історія, Невидимий Володимир
168 переглядів

Цей матеріал мав би вийти до 8 травня – Дня пам’яті і примирення, який стосується Другої світової війни. Адже серед поховань на Лодомирському цвинтарі, за дослідження якого ми взялися разом зі співробітницею державного історико-культурного заповідника «Стародавній Володимир» Орисею Вознюк, є чимало тих, які належать до буремного періоду між 1939 та 1945 роками. Це братські могили тих, хто боролися проти загарбників – як у складі національних формувань, що протистояли більшовикам та нацистам, так і в складі військових з’єднань совєтського союзу, які мусили стати супроти вчорашніх союзників – гітлерівської армії. А ще є поховання тих, хто став жертвою совєтських окупантів, і тих, хто загинув від німецьких бомб.

За цими надгробками можна відчитати неписану у підручниках історію Другої світової. Або поговорити про пам’ять і про те, чи бережуть її нащадки. Та підготовка матеріалу вимагала додаткових досліджень, тому публікуємо його лише зараз.

Загиблі від бомбардування

Неділя 10 вересня 1939 року була теплою і сонячною. Містяни зранку звично пішли на службу Божу, а опісля, не поспішаючи, поверталися додому, насолоджуючись погожою осінньою дниною. Аж зненацька у звичний шум міського життя вплелося важке гудіння. У небі з’явилися літаки з хрестами на крилах, а з них полетіли бомби. Просто на людей, які розсипалися врізнобіч…

Цього дня від бомбардування нацистів загинули десятирічний Геннадій Гілецький, сестрички Галина та Ярослава Жулковські, яким було 11 і 12 років, 25-річна Зіновія Здрічуковська, 44-річна Анна Панкевич, 48-річний Василь та 21-річна Ніна Стахурські, а також Гліб Жуйвода. Цей список подає у своїй книжці Ярослав Царук. Про бомбардування Володимира згадують і старожили, які самі стали свідками цієї події або ж у цей трагічний день втратили своїх рідних.

На Лодомирському цвинтарі можна знайти могили сестричок Жулковських та поховання інших загиблих від німецьких бомб. Бомбардування Володимира у 1939 році не були тривалими, адже вже незабаром місто окупували совєти. Але це не означає, що в місті настав мир і спокій: нова влада всіляко переслідувала і нищила місцевих поляків та українців.

Замордовані «совєтами» у в’язниці

Учасники Організації українських націоналістів, люди з проукраїнською позицією, представники інтелігенції, справжні патріоти краю були більмом на оці для більшовицької влади. Їх арештовували і поміщали у в’язницю.

«Із 22 червня 1941 року, коли радянські прикордонники вели бої з нацистами поздовж усього західного кордону, коли не вистачало бійців, і кожен патрон був практично на вагу життя прикордонника, співробітники НКВС розстрілювали з кулеметів в’язнів тюрми, закидували в камери гранати…», – пише у своєму дослідженні Леся Бондарук, цитуючи статтю Володимир Стемковського “Про що мовчать жертви розстрілів НКВС у володимирській тюрмі”. Декого із замордованих у в’язниці перепоховали згодом у братській могилі «Борцям, полеглим за волю України» на Лодомирському цвинтарі.

Серед них – Юхим Бунда, легендарний сотник армії УНР, який у 1919 році звільняв місто від поляків. Після Першої світової війни був активним діячем«Просвіти». У 1940 році його арештували органи НКВС, а в червні 1941 року замордували під час допитів у в’язниці. Порядіз ним на Ладомирськомуцвинтаріпокояться й інші, розстріляніенкаведистами у в’язниці. Це Антон Гулюк, якого арештували ще в 1939 році, Ніна Дячук родом із Війниці, яка навчалася у Володимирі в 10 класі і була інструкторкою санітарної справи серед жінок, Володимир Зайцев, Віктор Лучук, Валентин Новаковський, Едвард Осуховський, Петро Сасага, Вацлав Хомацький та інші.

 Їхні імена та історії всіляко намагалися стерти з пам’яті нащадків у совєтський період. Навіть меморіал тодішня влада зруйнувала. Та коли Україна здобула незалежність, силами ініціативних містян пам’ятник«Борцям, полеглим за волю України»відновиили.

Католики, повстанці і «освободителі»

Це не єдина братська могила жертв Другої світової війни. На католицькій частині цвинтаря, зокрема, можна побачити поховання ксьондзів, закатованих у 1943 році. Вочевидь, вони стали жертвами подій Волинської трагедії – періоду загострення міжнаціональної ворожнечі, яку, як свідчить ряд гіпотез, розпалювали росіяни.

Троє воїнів УПА – Костянтин Березовський із псевдо «Наливайко», Костянтин Гах із псевдо «Довгий» та їхній побратим, ім’я якого невідоме, поховані під спільною могильною плитою. Загинули вони у 1947 році. Колись над їхньою могилою шуміли три ясени, символи молодих життів, відданих за Україну. Тепер дерев немає, а сам надгробок похилився…

Братські могили воїнів Червоної армії у часи совєтського союзу були складовою імперської ідеології і ледь не сакральним місцем – їх регулярно доглядали, відвідували. Зараз про них, як і про решту братських могил, у міру можливостей дбають працівники кладовища. А ще вони стають об’єктом цікавості мародерів, які ночами намагаються обдерти металеву оздобу зі скульптур і надгробків.

Серед «червоноармійських» поховань є могила, на яку, схоже, і в совєтський період не дуже зважали. Можливо, тому, що сам факт такого захоронення суттєво вибивався із радянського міфу про «золотий вересень» і більшовиків-визволителів. Адже на надгробку значиться, що там поховані невідомі солдати радянської армії, які полягли, «визволяючи» місто Володимир-Волинський у 1939 році.

Тобто, виходить, не було ніякої радісної зустрічі з квітами, як це описували у радянських підручниках. Місцеві жителі чинили аж такий опір «визволителям», що деякі із них загинули у бою. Прикметно, що на надгробку немає не лише імен загиблих, але і їхньої кількості, тож важко зробити висновки, наскільки запеклим був опір.

Та навіть цей скупий напис незабаром важко буде прочитати, адже занедбаний пам’ятник розсипається на очах. «Можливо, варто було б його хоч якось підрихтувати», – зауважують працівники цвинтаря. Не з ідеологічних міркувань, звісно, а суто з гуманних, християнських. Та й, зрештою, для історії варто було б зберегти це свідчення, закарбоване на могильній плиті.

Кладовище – це місце, яке можна було б назвати втіленою метафорою ідеї примирення і пам’яті. Адже тут знаходять свій вічний спочинок вчорашні супротивники, іноді навіть заледве не на сусідніх ділянках. Тут тексти на могильних плитах нагадують прийдешнім поколінням про важливі сторінки локальної історії. Утім, на практиці воно не завжди працює: без належного догляду за похованнями з них стираються слова, а з ними й вивітрюється пам’ять. І це, либонь, не дуже добре, навіть стосовно поховань, позначених совєтською ідеаологією. Адже навіть про важкі, неоднозначні й неприємні епізоди минулого пам’ятати варто – як мінімум для того, щоб робити із них висновки і не повторювати історичних помилок своїх попередників.

Віталіна МАКАРИК.

Коментарі
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up