Новини

«Невидимий Володимир»: танці і скарби на Рамповій

Історія, Невидимий Володимир
83 переглядів

Вулицю, яка тягнеться уздовж залізничних колій, ми звемо Привокзальною, а колись вона називалася Рамповою. Її історія тісно пов’язана з історією залізниці. Тут досі можна побачити ошатні особняки залізничників, зазирнути у приміщення вокзалу, куди колись приїздив німецький кайзер Вільгельм ІІ, і уявити, як витанцьовували наші бабусі у клубі “жєлєзки”. Про все це і не тільки розмовляємо з науковою співробітницею ДІКЗ “Стародавній Володимир” Орисею Вознюк, вибравшись на прогулянку Рамповою у рамках проекту “Невидимий Володимир”.

“Вілла” залізничників

На нинішній Привокзальній одразу привертає увагу майже сторічний двоповерховий особняк з мансардою і фігурним фронтоном. На Галичині такі будинки у середмісті чи на околиці міської забудови називали “віллами”. Зазвичай вони зводилися для однієї родини. Володимирську ж “віллу” збудували для залізничників у 1929 році, мешкало у ній кілька родин.

Безцінними спогадами про повоєнний побут у цьому особняку в рамках проекту “Володимир, яким ми його пам’ятаємо”, поділилися Ніна Прокопівна та Клавдія Олексіївна Горбулько. Перша з них разом із чоловіком приїхала до нашого міста із Чити у 1945 році. ”Нас поселили в будинку, тут ще була ремонтна контора, що обслуговувала залізницю, і жило шість сімей”, – розповідає Ніна. 

А Клавдія пригадує, що в повоєнний час у будинку квартирували офіцери. “З 1944 і до 1950-х років з заходу поверталися війська. В основному, це була армія Рокосовського. Машини проходили перевірку у Володимирі. У той час в місті було дуже багато військових. Вони жили на квартирах. Оскільки наш будинок стоїть поблизу залізничного вокзалу, то офіцери були в кожній квартирі. Біля будинку стояли палатки, і була розгорнута польова кухня”.

Коли ми заходимо у залізничну “віллу” і піднімаємося сходами, Орися цитує спогади жінок про те, що в повоєнний час життя тут було далеко не вишуканим: вугілля, яким взимку опалювали помешкання, зберігали не в сарайчиках на подвір’ї, а безпосередньо у квартирах, а дрова рубали просто на сходових майданчиках. Згодом начальник залізниці Катаєв вирішив навести тут лад, і на сходах нарешті стало чисто.

Мешканці багатоквартирного особняка жили дружно, часто збиралися вечорами, щоб обговорити новини, виносили на подвір’я столи і рихтували спільну вечерю. І довгі вечірні бесіди переривали лише гудки потяга та кумканння жаб – адже одразу за будинком розкинулося велике болото.

Крім болота, було ще й озерце, де мешканці вулиці рибалили, а жінки прали білизну. В теплу пору таке сусідство було дуже зручним, адже попервах водогін до будинку чи то не був проведений, чи то просто не працював. Втім, природні умови завдавали і труднощів при будівництві цієї вулиці – щоб збудувати п’ятиповерхівки навпроти вокзалу, мусили забивати міцні сваї, бо територія були сильно заболочена.

Вежа Рапунцель і танці під старим ясенем

Круглу водонапірну башту “вежею Рапунцель”, якщо чесно, охрестили ми з Орисею – надто вже романтично і казково вона виглядає. Вона не аж така давня, збудована уже в повоєнний час на місці старої, кам’яної, яку знищили під час Другої світової. Тутешні мешканці згадують, що ще довго каміння від неї зі своїх городів вибирали. Згодом звели тимчасову, дерев’яну, а ще пізніше змурували нинішню з цегли.

У будинку неподалік нині у теплі і комфорті живуть літні одинокі люди. Можливо, серед них є і ті, хто в роки своєї юності витанцьовував запальні і повільні танці на його подвір’ї під розлогим старим ясеном. Адже в цій будівлі коли діяв клуб залізничників – його ще називали “Желєзка” або “Ясенок”.

Про “Желєзку” , зауважує Орися, згадують майже всі учасники проекту “Володимир, яким ми його пам’ятаємо. Людські долі”. Олександр Сух розказував, що саме там були найкращі танці. Щоб потрапити на дискотеку, треба було мати контрамарку, яка коштувала карбованець. Хлопці не раз заощаджували ці гроші, просто перелізши через паркан, а от дівчата мусили платити. 

Довкола великого ясена, що його троє-четверо людей заледве могли обхопити, була вимощена дерев’яна підлога. Динаміки розвішували просто на дереві. А ще був спеціальний поміст для музикантів, на якому грав чудовий духовий оркестр.  І збиралися там дівчата у штапельних сукенка та хлопці у начищених до блиску черевиках, сміялися, знайомилися і витанцьовували польку, краков’як і модний вальс-бостон.

Скарб і кайзер на вокзалі

Залізнична гілка з Ковеля до Володимира пролягла у 1908 році. Це був останній відтинок залізниці на Волині, збудований до Великої війни – Першої світової. Опікувалася нею не Південно-Західна залізниця Російської імперії, а військове відомство, адже колії, що використовувалися не лише для доставки вантажу, а й для пересування військових формувань, були стратегічно важливим об’єктом.

У тому ж 1908 році відкрили і вокзал, який пізніше почали називати на польський манер – двірець. Є свідчення, що за два роки до того, при будівництві вокзалу знайшли скарб – котел, повен золотих і срібних монет. Воно й не дивно, адже прокладали залізницю на території болотистих сінокосів, що звуться лонками, в районі урочищ Лозівщина, Шкартані та вулиці Островецької. І ще історик-краєзнавець Олександр Цинкаловський писав про те, що в цих краях було віднайдено чимало давніх поховань. Тож і прихований у землі скарб міг відноситися до котрогось із таких захоронень.

Володимирський вокзал зафіксований на багатьох світлинах часів Першої світової війни. Ціла серія знімків розповідає про приїзд залізницею до міста імператора Німеччини кайзера Вільгельма ІІ. Це було, імовірно, влітку 1917 року. З такої нагоди будівлю вокзалу прикрасили гірляндами зелених гілок, а кайзера зустрічали десятки чоловіків у військовій формі.

Ще одна доволі незвична і загадкова світлина, датована за деякими даними 1942 роком, зображує… автомобіль «шевроле» на залізничній колії. Як і чому він там опинився – достеменно невідомо. Але цю загадку було б цікаво розгадати дослідникам.

Уже згодом, за Польщі, тодішня влада у 20-30 х роках 20 століття планувала продовжити залізницю Володимир-Волинський – Війниця, побудовану ще в часи Першої світової війни. Нею їздили і вантажні, і пасажирські поїзди. Ця лінія повинна була пролягти через Торчин та з’єднати Луцьк і Володимир–Волинський. Втім, цього не сталося.

Як і всі вокзали світу, двірець у Володимирі бачив багато щасливих зустрічей і драматичних прощань. Залізниця у свій час не лише оживила місто, зробивши його доступнішим та зручнішим і для торгівлі, і для мандрівок, але й задала свій ритм життя прилеглим вулицям.

Тож і вулиця Рампова, назва якої походить від рамки – перехідної ділянки дороги, призначеної для з’їзду чи заїзду на основну дорогу – зрештою отримала ім’я Привокзальної.

Віталіна МАКАРИК.

Коментарі
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up