Сучасну площу Героїв із вулицею Драгоманова з’єднує коротенька вуличка, яка носить ім’я Івана Франка. За багатоповерхівками типової “хрущовської” забудови складно роздивитися її колишнє обличчя. Колись вона була частиною вулиці Коперника, забудованої ошатними особняками. А ще раніше, у княжу добу, через неї проходив захисний контур давнього Володимира. Прогулюючись нею, ми з науковою співробітницею ДІКЗ “Стародавній Володимир” Орисею Вознюк продовжуємо відкривати міські секрети й легенди.
Прикордоння старого міста
Коли простуєш вулицею Франка від площі і минаєш багатоповерхівку по ліву руку, то між дерев, в глибині, помічаєш кам’яний знак. Він позначає місце, де пролягали оборонні вали, що були кордоном старого міста. Зараз від них лишився лише ледь помітний горбочок, адже пізніша забудова розсунула земляний насип. Але саме це місце і є свідком найдавнішої містобудівної сторінки історії Володимира.
Земляні укріплення окольного замку півколом «обіймали» княжий Володимир з трьох боків, крім південного, де протікала Луга. Від П’ятницької брами, збудованої у XV столітті, вал, перетинаючи мури капуцинів, доходив до Гридишної брами, яка датується 1156 роком. Саме на цьому відрізку можна роздивитися збережений фрагмент. Достеменний час їх спорудження визначити складно. Але археолог Павло Раппопорт припускав, що насипано оборонний вал не пізніше ХІІ століття. Земляний насип мав висоту 4,4 метра і не містив жодних додаткових конструкцій.
Нині мало хто знає, що, окрім Валів Городища, що біля парку “Слов’янського”, у нас збереглися і фрагменти валів окольного граду.
Як рятували лікарку
– У 30-х роках, перед війною, тут був великий маєток лікарів Зінкевичів, – розповідає Орися Вознюк, показуючи на глухий мурований паркан, за яким причаїлася уже сучасна садиба. – Судячи з прізвища, були вони українцями або поляками. І доволі заможними, адже обоє мали лікарську практику. Дружина була офтальмологинею, і то такого рівня, що не лише обстежувала й лікувала пацієнтів, а й проводила операції на очах. Її чоловік керував приватною клінікою, яка діяла там, де зараз знаходиться управління праці та соцзахисту, а колись був пологовий будинок. Їхня одноповерхова садиба – з мансардою, красивою верандою і колонами – стояла навпроти. Цей дерев’яний будинок з колонами простояв до 80-х років; коли у колишній клініці Зінкевича розмістився пологовий, то тут було гінекологічне відділення лікарні. Про будинок з колонами у своїх спогадах в рамках проекту “Володимир, яким ми його пам’ятаємо”, згадують Василь Стахурський та Євгеній Грудненко.
А з прізвищем лікарів Зінкевичів народна пам’ять пов‘язує сумну історію, каже Орися, яка склала цю оповідь з переказів, почутих від старожилів міста. Мовляв, коли до Володимира прийшли совєти, чоловіка й сина якраз не було вдома – ймовірно, поїхали у справах чи вгості вглиб Речі Посполитої. Лікарку ж за наказом нової влади заарештували і вивезли в Казахстан. На засланні її змусили пасти овець, однак фаховими навичками лікарки також користувалися, тож була вона у трохи кращих умовах. Коли хтось із тамтешнього керівництва потребував хірургічного втручання, кликали пані Зінкевич: «Иди мой руки! Операцию будешь делать!».
Про те, як рідні намагалися її врятувати, розповідають мало не фантастичну історію. Кажуть, син і чоловік винайняли гвинтокрил, полетіли у Казахстан і викрали її звідти. Підтвердити або ж спростувати ці факти неможливо – ймовірно, щось таки було насправді, а щось люди дофантазували. Подальша доля родини невідома: очевидно, вони оселилися на території Польщі.
У пам’яті містян лікарка Зінкевич залишилася вродливою й розумною жінкою. І хоч мала гроші, та пихатою не була , її цінували за надзвичайно фаховий підхід до роботи і людяне ставлення до пацієнтів. Про її чоловіка відомо менше. Зі спогадів їхніх сучасників, будинок, де нині управління соцзахисту, належав йому. Двоповерхова цегляна поштукатурена споруда з двома входами була споруджена у 20-х роках ХХ століття як приватна жіноча клініка, за індивідуальним проектом у польському стилі «люкс». Головний вхід розміщувався з південного боку, до нього вели цементовані сходи, над ним був широкий балкон-лоджія. Другий вхід у північній стіні (його зараз немає). В 1939 році будинок «націоналізували» совєти.
Ця будівля практично не змінилася, хоча є свідчення, що сучасний будинок складався із двох окремих, які об’єднали вже в радянські часи: у другій половині 50-х років до приміщення зробили прибудову, яка сполучала лікарню з сусіднім житловим будинком. Десь тоді ж тут розмістили пологове відділення.
Ще один живий спогад про непересічну родину, яка мешкала на Коперніка, бачимо на розі сучасних вулиць Франка та Драгоманова. Це високий, стрункий і крислатий дуб. Кажуть, столітній, але чимало є свідчень про те, що посадив його власноручно лікар Зінкевич.
Збереглося тут і ще декілька будинків 1930-х років – звісно, перебудований та утеплених майже до невпізнання. Тільки вишуканий ганок чи філігранне різьблення довкола віконець горішнього поверху натякають про їхню давню історію.
Особняк генерала, якого… не було
Башточки, балкончики, шпилі – будівля музею імені Омеляна Дверницького, навіть попри незавершені реставраційні роботи, досі приваблює і милує око. “В офіційних документах згадується, що особняк, де зараз розміщений музей, побудований у 1912 році як садиба генерала Черноглазова, – розповідає Орися Вознюк. – Звідки ця інформація, хто її вперше подав – невідомо. Адже серед генералів російської імперії із таким прізвищем поки що не вдалося знайти жодного, який би хоча б бував у Володимирі”.
В історії Російської імперії справді був генерал на прізвище Черноглазов, звали його Порфирій, і немає жодних документальних підтверджень, що він бодай заїжджав у наші краї, каже дослідниця. Його військова кар’єра починалася із Києва. Якщо її простежити, то вона й близько не пов’язана із Володимиром. Інший Черноглазов, який служив у Сьомому Білоруському гусарському полку штабс-ротмістром, генералом не був. Та й, очевидно, таких коштів, щоб побудувати розкішну садибу, не мав.
– Я думала, що, можливо, дружина Черноглазова походила з Володимира і цей будинок належав її родині, – ділиться припущеннями Орися. – Але немає жодних відомостей, чи був він взагалі одружений. Знаємо, що був героєм Першої світової війни, співпрацював із гетьманом Скоропадським і, коли більшовики зайняли Київ, був змушений емігрувати в Болгарію. Там і помер, похований в Софії.
Постраждавши в одній з великих міських пожеж будинок, стояв без господаря – так би мовити, у комунальній власності. Певний час у ньому розміщували притулок для немічних чи якусь, на кшталт цієї, установу, розповідає теперішній господар будівлі, директор історичного музею Володимир Стемковський. Згодом його придбав мировий суддя Омелян Дверницький. Коли Володимир перейшов під владу Польської Держави, цю будівлю націоналізували під потреби урядових установ, тут розмістилися повітовий сойм і повшехний банк. Перед будинком був розбитий парк, паркова зона і квітник. З 1939 року тут знаходилися радянські державні установи, під час німецької окупації – гебітскомісаріат, тобто цивільна установа окупаційної влади. У повоєнний період у будинку працювали міська рада, будинок школяра і вже пізніше – музей.
Нещодавно внаслідок ремонтно-реставраційних робіт під шаром штукатурки Володимир Стемковський виявив вікна-арки. Коли і чому їх замурували – сказати важко, але, переконаний директор давньосховища, це – не єдина загадка, яку приховують старі стіни. І якщо уважно придивитися, то можна уже зараз помітити деякі із них.
***
Трапляється, навіть непримітний будинок береже красиву чи драматичну історію, яка обростає легендами і фантазіями у розповідях старожилів. Гуляйте вулицями міста, придивляйтеся до вітань із давнини, які надсилають старі будинки, слухайте оповіді минувшини і діліться ними з нами. Адже саме ця неписана історія про чоловіків і жінок, які ходили вулицями Володимира, і про події, які в ньому діялися, оживляє тисячолітнє минуле нашого міста.
Віталіна МАКАРИК.
