Прес-конференція з Народною артисткою України легендарною Ніною Матвієнко була схожа радше на невимушену розмову десь на кухні, за горнятком чаю. Гостя, яка завітала до міста на запрошення оргкомітету фестивалю традиційної культури «Український коровай-сузір’я», не лише розповідала про творчість, а й щиро ділилася повсякденними клопотами, зізнавалася у сумнівах і мріях, а ще – співала.
– Ніно Митрофанівно, вітаємо вас у Володимирі. Розкажіть, чи часто тепер концертуєте по Україні? Як різна публіка сприймає народну пісню?
– На жаль, запрошують мало, тож і виступаю не часто. Маю таку традицію: навіть коли виступаю із камерним ансамблем, між номерами співати народні пісні а капела. Скільки буду жити, стільки стверджуватиму народну пісню. Зараз підключилися ще ансамбль «Божичі», вони зібрали до 70 народних танців – не примітивне «гоп-ца-ца», а справжня, народна хореографія, з відповідною енергетикою, з отаким кокетством, яке було завжди присутнє, коли молодь збиралася на вечорницях потанцювати. Бо як колись обирали собі пару? На танцях. І за ці кілька хвилин, поки триває танець, ти маєш включити все своє кокетство, довести свою життєрадісність, готовність вийти заміж. Дуже гарний спосіб, до речі. Зараз більше обирають по грошах, по статусу…
Тому працюю в цьому дусі – відродженні народних традицій. Але останнім часом дійсно мало, Волинь взагалі мене майже не запрошує.
– Ви вже декілька років знаходитеся у «вільному плаванні». Наскільки важко конкурувати з молодими сучасними артистами? Чи ви, навпаки, з ними намагаєтеся співпрацювати, як-от з Монатіком?
– Співпрацю з молодим поколінням ми почали колись із Вакарчуком. Був проект і з «Танком на майдані Конго». Але це не довгострокова співпраця, зазвичай все відштовхується від конкретної пісні, яку музиканти хочуть разом заспівати. З «Океаном Ельзи» – «Ото була весна», «Зі стріх вода капле», це було в той час, коли хлопці тільки пробивали собі дорогу зі Львова на столицю. Мабуть, з допомогою народної пісні шукали шлях до людських сердець. А з «Танками» ми виконували пісню «Мила» буквально кілька років тому.
З Монатіком відео «Цей день» знімали на Андріївському узвозі, і це було дуже жваво і яскраво. Ця пісня дуже співзвучна з нашою ситуацією, з тим часом, у який живемо. Так з молодими музикантами ми разом протоптуємо цю традиційну музичну доріжку, бо традиція народу – незмінна у віках.
Монатік – один із тих, хто виріс на цьому грунті традиції, на сільському хлібі. У нього дуже гарна, порядна сім’я – приємні батьки, чарівна дружина, чудові дітки. І сам він мені здався людиною духовною, делікатною – боїться, аби не образити випадково, не ошукати.
– Чи часто вам доводиться виступати перед нашими воїнами, зокрема в зоні воєнних дій?
– На передову жодного разу не їздила. Їхала донька. Я ж була у Слов’янську двічі, але перед воїнами не виступала. Я не знала, що їм співати. По-перше, я не хотіла цієї війни, протестувала проти неї. І як це – одним співати, іншим не співати, якщо і ті, і ті – брати? Я не змогла цього зробити.
– Коли отримали запрошення до Володимира, одразу погодилися?
– Довго не могла визначитися, приїду чи ні, бо на мені онука. Я доньці пообіцяла, що її страхуватиму завжди, щоб вона могла в будь-який час їхати, коли їй треба, вона казала, що знайшла няню, тому я можу бути незалежною від їхніх потреб. А тут з’ясувалося, що няня ще вчиться, і на цей період треба комусь онучку глядіти. І напевне сказати не можна, бо в Тоні плани постійно змінюються, ростуть. Звичайно, я дуже рвуся з дому – хапаю сценічний костюм, флешку, і мчу до потяга, щоб вмоститися і відпочити.
Домашніми клопотами дуже завантажена, бо в домі нас восьмеро, і всі творчі люди – одна я, виходить, не дуже творча. Вони бачать, як я бігаю між поверхами, і не помічають моєї втоми. А посуд комусь треба мити… Це нормальні, сімейні речі – білизну прати, взуття розбирати (у нас вся кухня в тому взуття). Вдома я інколи забуваю, що я артистка. А у вас – я таки артистка: зустрічають, дарують квіти…
– В одному з інтерв’ю ви розповідали, що в маминій хаті хочете створити музей пісні. Чи вже щось робите в цьому напрямку?
– Поки збираю кошти на хату, бо стара уже розвалилася. Маю мрію, відремонтувати або відбудувати таку, щоб була достойна нашого роду. Але цей же ж рід мене постійно й оббирає – то заборгували до ста тисяч гривень за компослуги, то зуби треба зробити, то за оренду квартири дати… До хати все ніяк не доберуся. Тоня на записи, відео зйомки і сценічні костюми теж мусить витрачати чимало. Всі чомусь думають, що Ніна Матвієнко – мільйонерка, але мої мільйони – це мої глядачі. Я ж усе життя пропрацювала на державній роботі. Зараз виступаю дуже мало. А капельний спів добре сприймають у Канаді, в Америці, але не у нас. Так і виходить, що поки мої задуми і мрії лишаються невтіленими, але я сподіваюся, що колись таки їх реалізую, бо дуже стараюся.
Багато читаю і думаю, постійно находять якісь прозріння. В дитинстві казала, що голос у мене від мами, а тепер розумію, що Боженька ним наділив. Не називаю себе рабою Божою, бо оце «рабство» пішло від іудеїв, а ми – Божі чада. На жаль, останніми роками опустилися до якогось такого низького, тваринного життя. Не за почуттями пару вибираємо, а через постіль. Нам треба рятувати молодь, щоб вона не йшли в цей світ європейський, бо це не наше. Ми унікальні, не такі, як усі. А нас намагаються такими зробити.
Ну, поїхали в ту Європу, заробили гроші… Але як тягне додому! Коли в Нью-Йорку прожила півтора місяця, зненавиділа ті вулиці і ті хмарочоси. Так хотілося до свого, рідного. Але ми там співали перед публікою, мали гарні відгуки від «Нью-Йорк Таймс». Західний світ треба вивчати, пізнавати. Брати все найкраще – і везти це додому.
– Яку б пісню заспівали для іноземця, який хоче пізнати українську душу, ментальність?
– Якось біля Софіївського собору робили велику виставку картин про Київ, прийшло багато іноземців, і я там співала. Є одна пісня – можливо, тому, що дуже перекликається з моїм особистим, вона така для мене важлива. «Зійшов місяць, зійшов ясний…» (Ніна Матвієнко співає, витирає сльози. – авт.). Яка проста романтика, яка глибока правда! Я завжди розчиняюся у ній. Згадую свою любов, ту першу, ще дитячу. Не думаю, що вона пройшла – настільки ми розчинялися у ній, настільки довіряли одне одному. І коли я це заспівала, один іноземець дуже плакав. Думаю, в ньому була наша, українська кровиночка.
– Чи завжди вам комфортно працювалося в Україні? Не хотілося поїхати в «цивілізованіший» світ, до кращого життя?
– Ніколи. Хоча можливість була. Але як можна з народною піснею жити деінде, співати її не своєму народу? Десь на свято поїхати, виступити – так. Але це візит моєї пісні у світ – і назад додому. Які б не були труднощі – матеріальні, політичні – я інакше собі не мислила, ніж жити тут, в Україні.
Віталіна МАКАРИК.
