На головну Блоги Об’їздити Володимирщину на велосипеді: блог веломандрівниці

Об’їздити Володимирщину на велосипеді: блог веломандрівниці

225

Період карантину для багатьох став справжнім випробуванням, переживши яке, по-іншому починаєш дивитись на звичні життєві речі. Час удома кожен використав по-своєму – хтось працював і вчився дистанційно, хтось нудьгував, а хтось опановував нові простори. До останніх належить і громадська активістка та волонтерка Ольга Жигунова, котра у карантині вперше за багато років осідлала двоколісний транспорт і вирушила у мандри навколишніми селами. Пропонуємо вашій увазі перший блог володимирської веломандрівниці, в якому вона ділиться своїми враженнями від маленьких подорожей Володимирщиною.

Блог веломандрівниці

- реклама -

Ідея коротких веломандрівок виникла спонтанно у карантинний період, оскільки обмеження на пересування не змогло утримати у кайданках внутрішнє бажання рухатися і спілкуватися, бачити щось нове, врешті- решт, насолоджуватися та досліджувати оточуючий світ . Тож від початку квітня приблизно раз на тиждень виїжджаємо з подругою по заздалегідь продуманому цікавому маршруту та проїжджаємо відстань до пів сотні кілометрів в обидві сторони.

Долаючи спочатку невеличкі відстані, адаптовувалися з подружкою та її маленьким сином до велосипедів, а з часом з’явилася потреба бачити ті ближні місця, зокрема села, в яких досі ніколи не бували. У ході таких мандрівок усе більше відкривали в собі краєзнавчий інтерес. Тож були здивовані, що колись випустили з виду певні оборонні споруди часів Другої світової, музей-садибу Стравінського в Устилузі. Ніколи нам не доводилося бути у Вовчаку – місці неймовірної сили, де зароджувалося УПА, і от, врешті, трапилася нагода дістатися туди велосипедом.

Одна з найцікавіших веломандрівок привела до Писаревої Волі – села,  що живе тихо і майже непомітно, загублене у тополях та ретельно приховане у зелених і колючих заростях глоду.  Щороку воно стає  меншим, ніж було донині, повільно зникаючи з мапи Володимирщини.

Справжнісінькою реліквією і окрасою цього місця, безперечно, можна вважати криницю із журавлем, заввишки у декілька метрів, яку побачили у першому із жилих дворів. Таких обійсть збереглося чотири, половина з яких  – дачні поселення. Перша людина, яка трапляється нам у цій незайманій місцевості, – юнка, зовні майже дитина, що прудко звивається у господарських клопотах. Вона не здивована з приводу відвідин села незнайомими подорожніми. Дівчина з пильністю розглядає нас, проїжджих велосипедистів, допомагає позбутися нашої цікавості і розгубленості, інтригуючи загадкою щодо власного імені і весело оповідаючи про своє життя-буття.

«Як звати тебе?» – запитую. – « А ви відгадайте загадку, і дізнаєтеся», – весело відказує та і робить паузу, інтригуючи: « Мене мама назвала, як одну гарну літню квітку…»  У думках зринають маргаритки, розалії… Ім’я таки вгадую, але не з першої спроби. У період карантину Лілія (саме так зветься дівчина) повернулася додому. Тут вона навчається дистанційно і допомагає бабусі.

Хоча дистанційно здобувати освіту у Писаревій Волі це ще той челендж, адже інтернету тут  нема, бо ж який провайдер вестиме його у таку глушину для кількох людей. Тож Ліля велосипедом долає відстань тривалістю у 20 хвилин, об’їжджаючи навколишній ліс, опиняється у хресної, де працює дистанційно, виконуючи завдання освітньої програми навчального закладу. Уже  два роки вона здобуває освіту у Острозькій академії, після закінченні якої буде фаховим філологом. Це єдине, каже дівчина, що добре  їй вдається. Хоча, здається, що прихованих талантів у цій непосиді вдосталь.

Зовсім недалеко випасає курей сумна літня жінка. Це бабуся Лілі. Вона повільно йде до нас, спираючись на палицю, та цікавиться подорожніми. Перемовляємося і дізнаємося, що досі у селі нема ані газу, ані води, ані інших комунікацій для більш-менш  комфортного побуту. Господар, з яким вони пів століття прожили у щасливому шлюбі, нещодавно пішов у Засвіти. Старшим був за свою кохану Галину на 11 років.

Ліля розповіла, що колись, близько 23 років тому, була у Писаревій Волі ферма, де тримали до півтисячі голів худоби. Також була спроба налагодити роботу ковбасного цеху. Надії не виправдалися, тому підприємець виїхав, покинувши свою невдалу діяльність. Про таке ведення першого підприємства нагадують яскраво-цеглові стіни поруйнованого часом приміщення на виїзді з села.

Тепер з пані Галиною живуть мама і тато Лілі. Є ще у неї двоє братів. Старший , навчаючись у  виші, написав курсову про дослідження власного села. Бабуся підказує нам його попередню назву – Ганусівка. За місцевою легендою, московський цар дав вольну власному писареві за добру службу. Тож згодом він жив у селі, займаючись гончарським промислом.

У сусідніх покинутих дворах теж збереглися сліди колишнього життя: викопана та обмурована криниця, старезний безколісний автомобіль, глиняний підсвічник, влежана і давно забута копиця сіна. Вікна і двері будинку забить дошками, а за хатою цвітуть яскраві лілії, у підсобному приміщенні зберігається реманент для городньої праці. Таке враження, що час у цьому місці зупинився на химерній позначці минулого століття.

Як не прикро, села втрачають привабливість для молоді з часом,оскільки тут нема перспективи у кваліфікованій роботі і місць для проведення дозвілля . Отже, зникає бачення майбутнього, а через це, бажання жити у такій місцевості. І чим би не пояснювалися тенденції зникнення сіл, ніякі зміни не замінять того простого щемкого побуту, тих мальовничих краєвидів, тієї душевності і привабливої щирості сільських жителів. І завжди будуть ті, хто ніколи не облишить цих місць, бо в інших не приживуться.

Вкотре переконалась, що коли хочеться порятуватися від міського гамору, сховатись, заблукати у пахощах квітучих нетрів, потрібно сідати на велосипед. Адже таким чином можна отримати маленькі митті радості та враження від побаченого.

Ольга ЖИГУНОВА.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

15 + один =