Ярославу Гицю уже 75. І хоча дошкуляють хвороби, довгими зимовими вечорами не дають заснути спогади про важкі втрати, та оптимізму йому не позичати. Він й досі у гущі всіх подій і як батько солдата, котрий захищає рідну землю від ворога, і як депутат Володимирської районної ради, якому не байдужі проблеми виборців, а як поет, який за останні роки зібрав майже усе написане у збірки. Про усе це бесідую з паном Ярославом.
– Знаю, що ви корінний прибужанець. Коротко розкажіть про себе і родину.
– Народився і живу у селі Бужанка. До служби у лавах військово-морського флоту, завдяки чому побував у багатьох країнах світу, вивчав географію та економіку у Львівському університету імені Івана Франка. Мій батько Григорій з 1947 аж по 1964 рік працював секретарем та головою місцевої сільради, мама Софія була членом рільничої ланки у колгоспі. Це вони з ранніх літ прищепили мені та брату Володі, який, на жаль, рано відійшов у Засвіти, любов до рідного краю та України, навчили поважати ближнього, бути щедрими та незрадливими.
– Ваші організаторські здібності помітили ще змолоду, мабуть, саме тому й працювали усе життя на різних керівних посадах.
– Так склалася доля, що вже у 25-річному віці призначили мене начальником інспекції Держстраху колишнього Іваничівського району. До речі, на співбесіді у Міністерстві фінансів сказали, що я наймолодший в Україні на такій посаді. Не порахуйте за похвалу, але через неповних два роки інспекція значилася в числі найуспішніших не лише на Волині, а й в Україні.
Пізніше пройшов у рідному селі сходинки від бригадира до керівника господарства, яке об’єднувало на той час п’ять сіл. Горжуся, що і моя немала частка є у тому, що у села провели газ, що значно полегшило життя селян. Довелося бути і першим заступником голови Іваничівської райдержадміністрації. Досі підтримую тісні зв’язки з колегами, з якими звела у той час доля. Звичайно, траплялися на цій дорозі і ті, хто сприймав мене за прямолінійність і відвертість у штики. Але я ніколи не звертав на манівці.
– Розкажіть про співпрацю з відомим краєзнавцем Миколою Корзонюком.
– Ще коли навчався у Бужанківській школі, Микола Матвійович був її директором. Всесторонньо обдарована людина, він знав декілька мов, цікавився етнографією, історією та археологією краю. Його справедливо називали сільським академіком. Оскільки проживали ми по-сусідськи, спілкувалися часто. Саме він першим помітив мій хист до написання віршів і завжди наголошував, що потрібно розвивати дарований Богом талант, за що йому вдячний. А ще Микола Корзонюк любив сад, доглядав за деревами, вмів прищеплювати. Цьому ремеслу навчив і мене, чим користуюся і досі. Здавна вважав і не змінив думки й досі, що величезне надбання учителя має бути збережене для нащадків. Отож долучаюся до видання його тритомника «Волинське Надбужжя», який невдовзі побачить світ у Нововолинському видавництві «Мінотавр».
Принагідно хочу подякувати депутатам Поромівської громади, котрі у цей складний для країни час знайшли можливість частково профінансувати цю й справді безцінну книгу, в якій зібрані місцеві говірки, пісні, бувальщини. Це, на моє переконання, – найкращий пам’ятник світлій і добрій людині, дисиденту та палкому патріоту рідного краю і України.
– Давно вийшовши на заслужений відпочинок, продовжуєте активне громадське життя. Яскравий приклад цього – депутатська діяльність.
– Оглядаючи пройдений уже шлях, ні за чим не шкодую. І хоча через свою прямолінійність не раз, як кажуть, набивав гулі, наживав ворогів, та ніколи не кривив душею. І досі веду активний спосіб життя, хоча нерідко підводить здоров’я. Мабуть, через активну життєву позицію мене тричі обирали депутатом Іваничівської районної ради. Навіть зараз, у вже поважному віці, відстоюю інтереси виборців у Володимирській районній раді, є головою фракції «Європейська солідарність». Втішений, що на життєвому шляху зустрілись чудові люди і однодумці, які не лише підтримують словом і ділом, але й спонукають до активного життя. Зазвичай з віком друзів стає все менше. Мені ж поталанило у такий важкий час укріпитися духовно саме завдяки вірним друзям. І це – великий дарунок долі.
– Як на мене, особлива сторінка вашого шляху – співпраця і дружба з народним депутатом п’ятого і шостого скликань Володимиром Карпуком.
– Коли він запропонував мені стати його помічником-консультантом, я вже досяг шіст-есятирічного віку. Були тоді нелегкі часи для опозиції. Й досі з гордістю згадую свою скромну роль у цьому процесі. Вдячний долі, яка звела з такою неординарною людиною,
знаним лікарем. Володимир Карпук – взірець людяності, гідності і патріотизму. Його й справді не зламати, хоча намагалися зробити це не раз. Не можу не згадати і про його неймовірну любов до книг, чого більше ніде так не відчував. Цей чоловік має енциклопедичну пам’ять. Знаю завдяки особистому спілкуванню, яке підтримуємо ледве не щодня.
– Уже майже три роки в Україні триває війна. У числі захисників воює і ваш син.
– З початку повномасштабного нападу син Олег пішов боронити Україну. Він служив добровольцем в АТО і у 2015-2016 роках. Навіть після важкої хвороби, яку переніс нещодавно, знову повернувся до побратимів. І я молю Всевишнього, щоб і наш син, і всі дочки та сини України повернулися з фронтів з перемогою і здоровими. Горджуся, що внучка Соломія обрала для себе дорогу татуся і вчиться у військовому ліцеї. Отож і справді нашому козацькому роду немає переводу.
– Давайте завершимо нашу розмову приємною подією – торік за пів року ви видали три нові збірки власних поезій. Що надихає на творчість?
– Поезія – особлива сторінка моєї біографії, бо у слово закоханий ще з шкільних років. Коли життя тече своїми буднями, багато хто відкладає справи на потім. На початку минулого року я переніс важку форму ковіду. Саме тоді, коли перебував у півсвідомості, дав слово: якщо залишуся живим, обов’язково видам усе написане, яке зберігалося у чернетках. І, дякуючи Всевишньому, який повернув до життя, рідним та друзям, котрі підтримали і морально, і матеріально, дотримав слова. За кілька місяців світ побачили три збірки поезій – «Горнусь до отчого порогу», «Одкровення зимових літ» та «Духовний батьківщини дим». Готова до друку
й ще одна.
Хочу поділитися ще однією мрією. Разом з самодіяльним композитором Олександром Каліщуком, з яким співпрацюємо багато років, написали понад сотню пісень, серед яких і пісні-гімни сіл і міст району. Зваживши на уже зроблене і безкорисність та щирість друзів і їхню фінансову підтримку, впевнений, що і цей збірник побачить світ.
Вірю, що обов’язково переживемо цей складний час, дочекаємося перемоги і якщо вже не я, то мої онуки та правнуки таки будуть жити у вільній і розквітлій європейській Україні.
Вела розмову Валентина ПЕТРОЩУК
