Традиційно на День міста вшановують «золоті пари», які прожили разом півстоліття, а той й більше. Цього року таких відгукнулося шість, з них дві Петро та Марія Путило та Микола і Галина Случики разом ідуть по життю вже 60 років.
Золоті весілля відзначать цього року Василь та Надія Іваняки, Микола та Тетяна Оніщуки, Ярослав і Галина Абрамюки, Георгій та Любов Сидоруки. На жаль, у силу теперішніх обставин традиційно станцювати вальс під каштанами їм не вдасться, ювілярів привітають скромніше, на дому.
А про секрети кохання ми розпитали у подружжя Путіл.
Слухаючи, як тепло Марія Павлівна розповідає про свого Петра Михайловича, не віриться, що вийти за нього заміж погодилася на другий день випадкового знайомства, а на третій – уже й розписалися!
Дівчина жила у Судовій Вишні, на Львівщині. У неділю, на Спаса, зайшла до сусідки, наглянути за її дитиною, поки господиня накривала святковий стіл.На престольний празник подруга мала гостей, приїхали її дядько та двоюрідний брат з Волині. Хоча молодим людям – Марії і Петру випало сидіти поряд, дівчина більше займалася малечею, адже на той час у неї був наречений, з яким зустрічалася два роки,тож не дуже зважала на приїжджого парубка. Перекинулись кількома словами, підтримуючи, для годиться, спільну розмову. На тому і все.Та на вісім років старший Петро вочевидь відразу відчув, що добрішої й чистішої душі, ніж у цієї вродливої галичанки, у своєму Володимирі не стрічав.
Наступного дня, у понеділок, зустрілися знову випадково, коли Марія проводжала до села маму. Петро зі своїм татом прийшли до володимирського поїзда. Але побачивши жінок, підійшов, узяв дівчину за руку: «Виходь за мене», – сказав одразу. А батько звернувся до її матері: « Хай наші діти будуть укупі».
У вівторок Петро і Марія зареєстрували шлюб, а двоюрідна сестра нареченого і подруга молодої знову лаштувала вечірку, але вже весільну. За місяць, на Пречисту, відзначали весілля уже у колі володимирської рідні.«Ми й повінчалися, – ділиться жінка, – правда, вже згодом».
На запитання, як наважилася вийти за по суті незнайомого хлопця, красою чи манерами взяв він у полон її серце, 81-річна пані Марія відповідає:
– Сама не знаю. Але за всі 60 прожитих разом років жодного разу не пошкодувала. Згодом, приїжджаючи у відпустки, зустрічала і колишнього кавалера, його дружина, також Марія, запевняла, що став їй добрим чоловіком, виростили двох синів.
А Петру і Марії Путілам Господь послав двох донечок. Чоловік служив старшим прапорщиком, тож довелося поїздити по великій країні, а коли повернулися до Володимира, аби заробити пенсію, жінка працювала робітницею на машзаводі, на млині.Звели свій будинок, у якому тепер проживає молодша донька. Виросли вже четверо онуків, підростає троє правнуків. Дідусь з бабусею пишаються, що їхні нащадки є п’ятим поколінням військової династії. Адже військовий і їхній зять Юрій, полковник ЗСУ, чиї батько і дід також були військовими, і вже його з Анною діти, внуки Марії Павлівни і Петра Михайловича. Служив в АТО і чоловік онуки Каті, Павло – цю молоду сім’ю містяни знають як талановитих художників (Катерина очолює дитячу художню школу, Павло викладає у цьому закладі). І зараз Україну захищають представники цієї великої родини.
Подружжя Путіл усе ділять навпіл – і радість, і прикрість. Торік обоє перенесли ковід, але не здалися тяжкій хворобі. Сусіди і знайомі звикли їх бачити разом. А як хтось зі стареньких почувається погано – тоді до батьків, на Ковельську, відразу навідуються доньки та онуки. Незважаючи ні на відстані, ні на обставини.У цій родині звикли підтримувати одне одного добрим словом, слушною порадою і конкретною справою, тут панує тепло, довіра, доброта, взаємоповага. Тому що батьки, дідусь та бабуся і вже прадідусь і прабабуся уміють берегти своє кохання. Це почуття – їхній найдорожчий спадок, яким щедро діляться з усіма своїми рідними.
Ірина НАДЮКОВА.
