Цілеспрямований і наполегливий Олександр має амбітну ціль, до якої йшов кілька років, наполегливо тренуючись, – у неділю об 11.00 на стадіоні «Олімп» 25-річний спортсмен встановлюватиме рекорд України в номінації «Вихід силою на турнік». Таким чином він хоче привернути увагу до інклюзії та підтримати військових, які отримали поранення на фронті.
Активного володимирчанина Олександра Ващука знають чимало наших земляків, про нього неодноразово розповідали ЗМІ, адже приводів для цього було чимало. Він захоплюється спортом, не раз надихав своїм прикладом інших. Професійно займався паралімпійським біатлоном, а ще на колісному кріслі був учасником різноманітних забігів чи навіть марафонів і серед його особистих досягнень – подолання дистанції на сто кілометрів в ультрамарафоні, що відбувся три роки тому на Трухановому острові у Києві.
«Коронавірусна пандемія. Позакривалися спортзали, почали діяти карантинні обмеження. Тато побачив, що я занудьгував, і придумав, як мене розвеселити –облаштував біля будинку турніковий майданчик, а я почав активно займатися. Якось мені стало цікаво, які є українські та світові рекорди щодо підтягування на перекладині, тому почав про це багато читати. Деякі з них виявилися досить серйозними, але не неймовірними, тому подумав, що якщо кілька років тренуватимуся, то зможу їх перевершити», – ділиться Олександр.
Він став не лише підтягуватися, а й відпрацьовувати виходи на перекладину. Тож, встановлюючи спершу національний (а згодом хоче замахнутися й на світовий) рекорд, він намагатиметься виконати цю вправу якомога більше разів протягом години.
Своїм рекордом Олександр, який з дитинства пересувається на кріслі колісному й навчився долати не лише такі бар’єри як бордюр чи східці, а й ті, які людина може сама собі настворювати у голові, хоче привернути увагу суспільства до потреб людей з інвалідністю і підтримати воїнів, які зазнали поранень, втратили кінцівки й заново вчаться жити зі своїми травмами, будувати майбутнє, досягати цілей. Олександр вважає, що потрібно бути видимим для світу, не варто замикатися у чотирьох стінах, треба боротися зі своїми страхами і ставати активним учасником суспільного життя, і це спонукатиме оточення до змін, у тому числі й у плані інклюзивності та доступності.
Такий шлях пройшов і сам Олександр, який, подорослішавши, став шукати своє місце у світі.
“У 16 років я пробував розвивати власний бізнес, але не склалося. Займався паралімпійським спортом. Захопився вивченням англійської мови і згодом працював її викладачем у міжнародній онлайн-школі. Опісля став програмістом і працював менеджером в IT-компанії. Щоб досягти успіхів, потрібно наполегливо працювати і пройти тернистий шлях, на якому трапляються труднощі, можливі помилки”, – каже Олександр.
Юнак любить подорожувати. Він зауважив, що бідніші міста не мають фінансової можливості поліпшувати доступність – будувати дороги та інфраструктуру.
“У цьому році я побував у семи містах України. Ситуація щодо доступності у великих містах, таких як Київ чи Львів, особливо у центрі, звісно дещо краща порівняно із маленькими містечками. Найважче пересуватися у Рівному і Тернополі. Мені здається, що, щоб впроваджувати зміни, потрібні, найперше, гроші. Бо саме від фінансової можливості залежить реалізація потрібних ініціатив, самого бажання не достатньо”, – вважає Олександр і наводить простий приклад: він зумів сто тисяч гривень задонатити на протези військовим, але, щоб це зробити, потрібні ресурси – відповідні заробітки, тож, щоб мати можливість допомагати іншим, потрібно самим чогось досягати.
На його думку, наше місто робить певні кроки щодо поліпшення доступності закладів. Деякі зміни втілюють і самі підприємці. Наприклад, три заклади громадського харчування, де часто бував Олександр, побачили необхідність провести деякі роботи, щоб стати більш доступними для нього та людей, які теж пересуваються на колісних кріслах. І хоч суспільство загалом робить деякі кроки, щоб забезпечити рівні можливості доступу до послуг для усіх людей, але цього ще не достатньо.
Олександрові доводилося бувати за кордоном і він бачив повсюдно чимало позитивних прикладів того, якими можуть бути безбар’єрні простори. І він зауважує, що у нас, в Україні, у людей дуже низькі стандарти до життя. Наприклад, коли Олександр зі знайомим зі США прогулювалися сучасно облаштованою територією одного з університетів у Львові і він був у захоплені, як там усе зроблено за найвищими стандартами, то товариш на це сказав, що у його країні заклад могли б засудити, адже, аби потрапити усередину, людині на кріслі колісному потрібно докласти зусиль, щоб самостійно відчинити двері – вони мають бути автоматичними.
«Те, що для нас десять з десяти, в його баченні світу – не облаштовано», – зазначає Олександр.
Щоденно тренуючись, володимирчанин йде до своєї мети – встановлення рекорду, й має важливу соціальну місію – привернення уваги суспільства до питання інклюзії і доступності, яке особливо гостро постає під час війни, адже після поранень на фронті, пройшовши лікування і реабілітацію, повертаються до цивільного життя наші захисники.
“Якщо ти з малого міста – це ще не значить, що у тебе немає шансу на втілення великої мрії. Тож став важливі цілі, йди до мети – ти завжди можеш більше”, – вважає Олександр.
Валентина ТИНЕНСЬКА
