Новини

Олександр з позивним «Муза»

Архів
114 переглядів

«Втрачати тяжко, повернути неможливо. Від цього хочеться кричати, на весь світ кричати. Ти не повинен був піти так рано. Це страшно боляче і несправедливо. Війна забрала в мене чоловіка, у дітей батька. Але я не вірю, що тебе нема», – з таким пронизливим і щемким листом-реквіємом прийшла до редакції Олена Шарко, режисерка Народного аматорського театру «Відродження» ім. Богдана Берези. Її коханий чоловік, командир третього стрілецького відділення першого стрілецького взводу 3-ї стрілецької роти Волинської бригади тероборони Олександр Шарко раптово помер під час несення служби.

   «Ти змалечку був допитливим у всьому, вчився, працював, мав золоті руки. У тебе стільки було талантів! А головне  – ти був справжньою людиною. І я, як маленька дівчинка, пішла за тобою, бо знала: це кохання. Ми разом пройшли багато випробувань, викликів долі, але ніколи не скаржилися. Не нажили статків, але виростили прекрасних дітей. Ніколи не тиснули, не ламали, завжди давали їм право вибору. І коли почалася війна, ти пішов, бо інакше не міг. Ти міцно тримав тил, ти робив все, аби війна не прийшла в наш дім. Ти наш Герой. Назавжди». Такі щирі, сповнені любові, ніжності, гордості і глибокого суму адресувала Олена Касянівна своєму чоловікові.

Сержант Олександр Володимирович Шарко мав позивний «Муза». Він добре відображав творчу натуру чоловіка. Олександра знали у місті і не тільки як  чудового музиканта, прекрасного актора. Він вільно почувався на сцені і залюбки брав участь у різних концертних дійствах – грав на баяні, співав, виконував ролі у п’єсах. А ще, розповідає Олена, він талановито писав сценарії.

Олександр мав золоті руки і вмів по дому геть усе зробити. Найбільшим його талантом була любов до людей –  був готовий для них небо прихилити. А найперше для своїх найрідніших, найдорожчих – коханої дружини, двох синів і доньки.

Відчуття справедливості і готовності її захищати було глибоко вкорінене у серці чоловіка. Коли росія анексувала Крим і почала захоплення Донеччини та Луганщини, Олександр Шарко пішов до військкомату, щоби боронити рідну країну. Але в АТО його не взяли за станом здоров’я. Він все одно їздив туди – у Волноваху, неподалік дислокації підрозділу, в якому служив старший син Андрій. Олена теж була у цих поїздках. Збирали невеличкий творчий колектив і, крім гостинців для військових, везли те, що підтримувало їхній бойовий дух – пісні, музичні номері, веселі сценки.

Як почалося повномасштабне вторгнення, Олександр Шарко не вагався. Взяв документи і пішов записуватися у ТрО. «Саша був патріотом, – каже Олена. –  І дітей такими виростив. Тому він не міг інакше».

Спочатку у числі бійців тероборони Олександр стояв в Устилузі. Незабаром запитали, хто піде далі. Рішення було за ним, і він його прийняв, ставши військовим 100-ї бригади тероборони, яка береже північні кордони України від вторгнення з боку білорусі.

Життя у бліндажах і окопах на кордоні – зовсім не мед. Та Олександр, коли зрідка приїздив додому, ніколи не скаржився. Вже потім, перебираючи його одяг, дружина знайшла серцеві пігулки – отже, турбувало його серце.

На вихідних, 21 січня, син приїздив до нього, привіз передачу, яку з любов’ю йому наготувала дружина. А вже через два дні їй подзвонили зі страшною звісткою. Лікар сказав: розірвалося серце. На наступний день Олександру Шарку мало виповнитися 55 років…

Хоч він і не загинув у бою, та саме війна винна у його смерті, переконана Олена Касянівна. Бо якби був удома, такого б не сталося. Але Олександр обрав свій шлях – служити батьківщині і берегти її. І пройшов ним сміливо і віддано до самого кінця.

Віталіна МАКАРИК.

Коментарі
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up