Вона народилася в достатку, в любові, росла у турботі великої сестри Лесі, мала літературний хист, писала мемуари, робила професійні переклади, вчителювала, працювала лікаркою. Здавалося б, Ольга Косач, видатна українка, народжена для довгої, щасливої долі. Але та приготувала для цієї освіченої і талановитої жінки, чимало випробувань. Вона пережила арешти, репресії рідних, еміграцію, померла на чужині, в Німеччині, де мало хто знав, що вона – з талановитого роду, відома під псевдонімом Олеся Зоря…
Лесина учениця-сестра
«Моя Лілея лілейная», «мій Лільчик золотий і рожевий, і іскристий», «mia rosa odorata» – так ніжно називала Леся свою на шість років молодшу сестру. Ольга, третя дитина у сім’ї Косачів, народилася 26 травня 1877 року, дитинство проводила у милому серцю Колодяжному. П’ятирічною навчилася грамоти, бо дуже вже хотілося самій написати листа бабусі.
Цей запал до праці та досягнення мети стане чільною рисою характеру Ольги. У матері вона навчається французької та німецької мов, у брата Михайла – хімії, математики, фізики, а інших предметів – у приїжджих студентів. Але найбільшу увагу учениці-сестрі приділяє Леся Українка.
Восени 1893 року сестри оселяються у Києві. Тут Ольга вступає до останнього класу Київської приватної жіночої гімназії. Згодом, блискуче склавши вступні іспити, вона стала слухачкою Вищих жіночих медичних курсів у Санкт-Петербурзі. Паралельно з навчанням займається редакторськими справами Лесі Українки. Також взялася за переклади, адже добре знала французьку та німецьку мови.
Студентка-арештантка і земська лікарка
Під час навчання дівчина захопилася політикою – увійшла до української студентської громади Петербурга. За проукраїнську позицію її заарештували якраз під час державних іспитів і два місяці тримали, а випустивши, встановили «гласний нагляд». Лесі не казала, що Ольга сидить у в’язниці, аби та не хвилювалась.
Після арешту Ольга одружилася з Михайлом Кривинюком – українським філологом, перекладачем, членом української соціал-демократичної партії і найближчим другом Лесі. Подружжя переїхало до Праги, де Михайло знайшов роботу і вступив до політехніки. Поки чоловік навчався, Ольга з сином повернулась в Україну і влаштувалася земською патронажною лікаркою для дітей-сиріт у Лоцманській Кам’янці біля Катеринослава.
Завантажена лікарською практикою, Ольга вивчала все нові й нові мови, перекладала з англійської, польської, російської, французької, чеської та скандинавських мов, постачала журнал перекладами зі світової класики. Вона відкрила ткацьку майстерню й організувала гурток вишивання. Зібрала узори, частина яких увійшла до видання «Українські народні узори з Київщини, Полтавщини і Катеринославщини. Випуск І. Вирізування й настилування», видала книжку «Стародавня історія східних народів».
Це від матері вона перейняла любов до вишивання. Незадовго до своєї смерті Ольга Косач-Кривинюк в листі до Наталії Дорошенко напише: “Доки існуватиме українська пісня і вишивка – Україна не загине”. У незалежній Україні її альбом «Українські народні узори» видали у 2009 році.
В умовах репресій
У 1921 році центральну частину України остаточно захопили більшовики. Терор сильнішав, Ольга з чоловіком переїхала до Могилева-Подільського, де мешкали наймолодша сестра Ізидора і мати Олена Пчілка. Але обставини змусили невдовзі знову збиратися у дорогу до Києва, де Ольга отримала роботу бібліографки наукової медичної бібліотеки. Тут вона за власний кошт видала альбом, що складався з 20 зразків вишивок на чотирьох картушах.
Але на родину почали тиснути, звинувачувати у націоналізмі. У квартирі Косачів НКВД-исти влаштували обшуки, вилучили сімейні листування, книги, альбоми. Михайла закрили у Лук’янівській в’язниці. Вистоюючи черги біля неї, ідучи на Холодну Гору до Харкова, куди етапували чоловіка, Ольга, як могла його підтримувала. Врешті ув’язнення замінили на умовний строк.
Наприкінці 1937 року заарештували та відправили до трудових таборів і Ізидору. Ольга розуміла, що може стати наступною. Та, на щастя, її це минуло.
Холод, голод і вишивання
З початком Другої світової війни Ольга залишається відрізаною від чоловіка й сина лінією фронту. Михайло Кривинюк всередині червня поїхав до Москви, де мешкав Климент Квітка, а тоді опинився у Свердловську, де жив син Михайло. Він пішов на війну, а літній та хворий Михайло Васильович залишається у чужому місті самотнім. Коли зажевріла надія на повернення в Україну, трапилася трагедія – проходячи через залізничну колію, чоловік не почув сигналу паровоза…
На Ольгу у Києві звалюється черговий тягар випробувань. Дослідниця біографії родини Косачів Алла Диба, зазначає, що довелося долати голод, холод. Тоді Ольга з Ізидорою та іншими жінками з професорських родин почали вишивати українські сорочки за узорами Олени Пчілки і продавати їх на Євбазі. Це давало хоч якусь можливість купити продукти.
Хранителька родинного архіву
Восени 1943 року Ольга Косач з сином Василем, який дивом втік з полону, та Ізидора з родиною евакуювалися до Праги, де мешкала сестра Оксана, далі – до Німеччини. Везла з собою Ольга архів родини, серед якого й неопублікована інтимна лірика Лесі Українки, а також літопис-хронологія її життя і творчості, над яким почала працювати ще у 1930-х. За кілька років до смерті Леся попросила Ольгу взяти на зберігання її рукописи, книги – оте, як вона називала «завадзадло», що з ним так незручно було возитися у подорожах світами.
В еміграції нічого доброго Ольгу Косач не чекало. Але знаходила сили на спогади про свою матір Олену Пчілку, написала «Повість, що стала драмою» і сподівалася завершити книгу про маму. Фізично й морально виснажена, у 68 років захворіла і у таборі для переміщених осіб Ді-Пі невдовзі померла.
Ольгу Косач поховали на міському цвинтарі Аугсбурга. На надмогильному камені згодом викарбували рядки її сестри: «Зоре моя! Твоє світло повік буде ясне!» Цього каменя, на жаль, вже нема…
Ангеліна АНДРІЙЧУК
