Новини

Оновлена столітня школа у Стенжаричах стала волонтерським центром

Освіта, Устилузька
182 переглядів

Школа, де вчителі дружно йдуть на поля місцевого господарства полоти полуницю, щоб заробити кошти й укласти бруківку на подвір’ї перед входом, де учні проводять ярмарки, щоб замінити двері у своєму класі, де батьки передають у шкільну бібліотеку десятки книжок… Це все невеличкі приклади, що яскраво ілюструють неймовірно згуртовану родину Стенжаричівської школи, яка вболіває за цей освітній заклад і робить усе, щоб його розвивати. Після початку широкомасштабної війни школа стала своєрідним осередком волонтерства у селі: проводить збори харчів та необхідних речей на передову, педагоги й учні плетуть разом маскувальні сітки, а директорка навіть варить вдома тушонки… А ще – заклад має цікаву столітню історію. Тож, плануючи відрядження у Стенжаричі, ми просто не могли не завітати сюди. 

Лише дев’ять класів і новий виток в історії

Новий навчальний рік освітній заклад у Стенжаричах розпочав з оновлень.

– 2023-й увійде в історію школи, як рік кардинальних змін, адже попрощалися з останнім випуском одинадцятикласників, яких було восьмеро, й більше не набиратимемо учнів у 10-й клас. Упродовж багатьох десятиліть діти із усіх ближніх і багатьох віддалених сіл приходили сюди здобувати повну загальну середню освіту. Отримували хороший рівень знань, чимало випускників вступали у місцеві педагогічний чи агротехнічний коледжі, а також у виші в різних куточках країни, – розповідає вчителька Світлана Шпуганіч. – Все ж рішенням сесії Устилузької міської ради відбулося перепрофілювання із загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів на гімназію.

 

Оновилися за літо класи. Тут провели косметичні ремонти, підготували за новими стандартами НУШ кабінет для семи першокласників. Усі роботи виконали педагоги разом із батьками учнів, які за новою офіційною термінологією тепер називаються здобувачами освіти. Та вчителі, розповідаючи про вихованців, називають їх  по-звичному тепло «наші діти».

Класи тут невеликі, налічують до 10 учнів, а загалом навчається близько пів сотні дітей з цього у сусідніх сіл. На початку повномасштабної війни школа, яка проводила тоді дистанційне навчання, прийняла близько 20 дітей-переселенців, серед яких син і донька загиблого Героя Дмитра Буднєвського з Харківщини.

Раділи учні й педагоги, коли відновилося навчання у звичному режимі, після відкриття 17 січня укриття на території садочка. Його, до речі, допомагали облаштовувати батьки учнів та вихованців ЗДО, вчителі й вихователі.

Уже сім років дітлахів до цього освітнього закладу та Зорянської гімназії возить новий шкільний автобус «Богдан». Він за день накручує 120 кілометрів, адже забирає й відвозить назад дітей із Заболоття, Турівки, Ворчина, Зорі, Писаревої Волі та інших сіл дорогою до Верби.

Ця школа виростила не одне покоління патріотів. Працює тут учасник бойових дій, який воював в АТО/ООС, – вчитель фізкультури Сергій Чирак. Захищають Україну на передовій десятки випускників.

Дехто з колишніх учнів поклав життя за Батьківщину – це Сергій Смірнов та Андрій Млинар, навчаються тут сестри полеглого Андрія Нікончука, проживає в селі родина захисника, який помер у госпіталі від поранення, Володимира Коришка.

Осередок волонтерства

Колектив школи волонтерський шлях розпочав із 2014 року. Тоді 27 її випускників стали на захист України й брали участь в АТО/ООС. Це вже згодом портрети воїнів і розповіді про них займуть почесні місця на дошках шани у актовому залі, а спочатку усією громадою гуртувалися, щоб забезпечити захисників найнеобхіднішим – збирали гроші на амуніцію, необхідні речі. А згодом стали організовувати заходи для підтримки військових – у школі проводили акції «Подарунок солдату», ярмарки, учні виготовляли обереги, малюнки, листівки для бійців, вчительки, як і їхні односельчанки, пекли смаколики та готували домашню їжу, які передавали військовим.

З початком повномасштабної війни волонтерський рух у Стенжаричах пожвавився – спільно стали збирати їжу, необхідні товари й зносити у місцевий Будинок культури. А звідти директорка Марія Попіль із колегою Ольгою Звінчковською відвозили все у централізовані пункти збору в Устилузі, Овадному. На Великдень для захисників пекли паски, м’ясні вироби. З часом речі та харчі для воїнів стали приносити у школу.

Директорка Оксана Гуль узгодила зі священником зорянської церкви отцем Віталієм Іванівом способи відправки допомоги на фронт. Від священника дізнається про перелік потрібних бійцям речей, а тоді спільно починають збір. Не стоять осторонь жителі сусідніх Турівки, Микитич, Полом’яного. Часто пакунки чи харчі приносять директорці додому, де, як жартують у колективі, облаштована така собі міні-база. Інколи увесь коридор заставляють речами, адже, зібравши кошти,  Оксана Гуль разом із кимось із колег вирушає власною автівкою у Володимир на ринок, щоб придбати шапки, футболки, шкарпетки, гумові чоботи, капці, газові балончики, засоби від комарів, дощовики, спальники чи інші речі, яких потребують воїни. Згодом деякі покупки стали робити в Інтернеті. Готують в директорки вдома і тушонки на передову, адже у неї є своя автоклава на 24 банки. До цього процесу долучається пані Оксана з чоловіком, її колеги зі школи. Свинину замовляють у місцевого підприємця Василя Мартинюка, який завжди робить знижки. А перед релігійними святами стенжаричівці коптили бочок та ковбаси для воїнів.

Пакувати товари у коробки для відправлення до будинку директорки дружно сходяться члени її колективу, долучаються односельці.

Коли вчителі дізналися, що у сусідніх селах пакують «Лудинські солодощі», «Рогожанські тушонки», розробили й свої «фірмові» означення: «Стенжаричі – разом до перемоги», «Стенжаричівські смаколики».

 

Згодом учні стали розмальовували коробки. А якось вказали на них свої номери телефонів разом із побажаннями «Смачного!» та «Смакуйте!». І воїни почали телефонувати й писати до дітей із вдячністю. Одного разу зателефонував військовий і до Світлани Дементіївни. Близько пів години тривала її розмова з воїном із П’ятидень Юрієм. Педагогиня поцікавилася, якої допомоги потребує він разом зі своїм підрозділом, виявилося, серед нагального – газові балончики, а ще велика маскувальна сітка.

Як розповідають педагоги, плести такі сітки почали з початку повномасштабної війни. Технологію директорка з кількома вчительками їздили переймати у Володимир до ГО «Крила матері». Основу приносили місцеві рибалки, а тканину кожен збирав по шафах, горищах, коморах. Загалом уже виготовили 24 сітки різних розмірів, білого і камуфляжного кольорів. Навіть у школі займалися фарбуванням тканини, підбираючи найоптимальнішу техніку й перевіряючи, чи не змиється фарба під час дощу.

Коли воїн Юрій попросив маскувальний засіб великого розміру, педагоги пообіцяли виготовити, адже такий якраз почали плести. Та щоб завершити якомога швидше, колектив школи кинув клич по селу й  односельчани відгукнулися. «Новою поштою» відправили замовлення на передову й отримали вдячність за оперативну роботу від воїна й командира підрозділу, а згодом – і підписаний бійцями прапор, який привезли батьки Юрія.

Проводять у школі чимало акцій. Збирали кошти на вологі серветки для солдатів ( банки для збору коштів встановлювали також і в магазині), солодкі подарунки. Учні плели зі стрічок браслети-обереги, це стало одним із улюблених занять в укритті під час повітряних тривог, малювали плакати для військових, виготовляли ангеликів, жовто-блакитні сердечка з фетру з цукерками всередині – їх разом із шкарпетками вкладали у кожну пару придбаних мокасинів, формуючи набори для воїна. Ходили школярі й колядувати, а кошти віддали на ЗСУ. Виготовляли окопні свічки.

– У нас у селі кожна сім’я долучається до допомоги військовим. Хтось здає кошти, хтось приносить речі, а дехто щось готує чи приходить плести сітки, – кажуть педагогині, а директорка наголошує, що все те, що вдалося зробити для допомоги ЗСУ, – спільна праця усіх людей.

Столітня історія школи

Будувати двоповерхову школу у центрі села почали за часів, коли Волинь перебувала під окупацією Польщі. Заклали міцний фундамент, на нім зводили товсті муровані стіни шириною по 70 сантиметрів, передбачили великі вікна, яких по чотири у кожному класі. Лише за рік, у 1932-му, зведення школи, яка була семирічкою, завершили.

Один зі старожилів пригадував, що у той час в освітньому закладі була висока дисципліна, учні не повинні були галасувати не лише у будівлі, а й на подвір’ї. Усюди підтримувалася ідеальна чистота, у приміщенні учні перевзувалися у тапки, хто не мав – ходив босий. Була у школі бібліотека, де книги видавала одна з прибиральниць. Передбачалося харчування – на перерві учням давали хліб і каву. Пані вчительки жили у кімнатах, де зараз шкільна їдальня.

Після радянської окупації Західної України, у цьому приміщенні восени 1939 року почала діяти радянська школа. Навчання велося у дві зміни, було дві паралелі, заклад вважався передовим. Тут здобували освіту 580 учнів, навчалися діти зі Стенжарич, що були досить великим селом, із Заброд, Ішева, Мосира і навіть Коритниці. При закладі був гуртожиток, де могли упродовж п’яти днів жити учні, а на вихідні – роз’їжджалися по домівках. Коли у 1944 році школа всередині вигоріла, то школярі навчалися у кількох сільських будинках. Багато педагогів зі сходу України за направленням приїздили сюди на роботу, частина залишалася,  створивши сім’ю. За радянських часів у школі збудували ще одне крило на три класи.

З часом будівля школи не втратила актуальності, класи такі ж затишні, хоч уже наповнені сучасними меблями, цікавими наочностями, лише  гачки на стелі нагадують, що тут колись висіли гасові лампи.

Останніми роками у будівлі замінили усі вікна на металопластикові, частково – двері та підлогу, облаштували вбиральні, а  за сприяння нардепа Ігоря Гузя придбали кілька комплектів меблів у класи, деякі оновили завдяки впровадженню НУШ. Педагоги шукали й інші варіанти, як осучаснити решту кабінетів. Збирали та здавали яблука з сільського саду, а за виручені кошти купували дошки, меблеву стінку. Учні одного з класів провели ярмарок, щоб замінити двері. Завдяки допомозі міської ради та підприємиці, що організовує харчування, повністю оновили харчоблок.

Вчителі самі поклали бруківку перед входом. Щоб купити матеріал, кілька днів разом ходили до місцевого підприємства «Сади Володимира» полоти полуницю. Активність педагогів переймають і учні. Дружна родина освітнього закладу робить усе, аби його розвивати та робити ще кращим.

Валентина ТИНЕНСЬКА.

Коментарі
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up