Серпень 2006 року. Йду тихою і безлюдною вулицею села Октавин. Прямую до єдиних людей, які там мешкають. Це подружжя Дуд. Олександр та Віра. Господарю хати, де поночі з шибок, просочується світло, уже 82 роки, а господині 72. Світло їхньої хати єдине на п’ять кілометрів навколо.
Тихо. Лише ліс шумить, інколи десь моторошно, знехотя каркне стара ворона. Здоровезні сливи висять на деревах, мов іграшки на ялинках, немає кому збирати цей ранній урожай. Рясно «плодоносять» двометрові густі чагарники, а ті хати, що проглядаються крізь них світять порожніми вікнами. Доходжу до обійстя. Олександр Дуда саме пасе корову. Ще не в кожному селі знайдеш таку чепурну хату. Біля неї росте червона калина та височать кучеряві мальви. На подвір’ї заметено і чисто. Немає здоровенних злих собак, як по залюднених селах. Один маленький собака стереже спокій єдиних жителів Октавина.
Пес своїм радісним гавканням викликає господиню на розмову. Ми сидимо на лавці під хатиною і балакаємо. Господар подає кружку з водою. Трішки втомлена дорогою залпом випиваю. Зуби вмить зводить – вода крижана, немов її заморозили, розтопили і відразу перелили в кружку. Випиваю всю до краплини. Якщо можна назвати цю студеницю смачною, то такою вона і є.
Господар лукаво посміхається. Видно, іспит водою я пройшла. Розповідає, що глибина криниці десь 60 метрів, тому й вода у ній завжди прохолодна. Але ні слова про те, що крутити корбу з повним відром води треба довгенько.
Тут у вас рай, – кажу пані Вірі. – Тихо, свіже повітря, нема ні машин, ні тракторів. «Тихо, але сумно», – зітхає Віра Прохорівна. «Хоча у нас є і телевізор, і радіо, але все одно, тут одиноко. До нас тільки раз в місяць приходить листоноша, приносить пенсію, а так ми з дідом живемо одні».
-Чому Ви поселилися у такому віддаленому від міста селі?
-Поселили нас тут примусово, а точніше переселили. Ми переселенці із-за Бугу. Там нам не дали жити, а полякам – тут. До речі, ті поляки, які тут жили раніше, інколи приїжджають сюди. Мабуть, болить їм серце за місцями, де вони народилися. Хоч вони вже не молоді, всім далеко за сімдесят, але ще приїжджають. Коли ми прибули на поселення сюди, то тут навіть хат не було. Була страшна пустка – все спалене. Жили, хто в землянці, хто в хаті, зліпленій з глини. Дуже бідували, в дощ та в морози мокли і мерзли. Коли організувався колгосп, люди почали помаленьку будуватися. Ми в колгоспі пропрацювали все життя. Ви не повірите, зараз тут одні чагарники, а колись були корівники, ферми і жило багато людей. Було 52 хати, тобто, 52 сім’ї. Тут я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, він теж переселенець із-за Бугу, і разом ми уже 50 років.
-А чому ж зараз, окрім Вас, тут нікого немає?
-Людям не давали будуватися, гонили в більше села, до прикладу в Бубнів. Октавинці не хотіли залишати обжиті місця. Не знаю, чому тут не давали будуватися, можливо, далеко від колгоспу, бо нас спочатку приєднали до Бубнова, потім аж до Сельця. Пізніше усю цю землю, де Октавин, забрала восьма шахта, а тоді нас приєднали до Зимна, ми ще чотирнадцять років там пропрацювали в колгоспі і вже звідти вийшли на пенсію. Були бажаючі будувати тут хати з Руснова, але їм не дозволили. Коли почали нам говорити, щоб ми звідти переселялися, то десять сімей виїхало в Червоноград, дехто – у Нововолинськ, Володимир, роз’їхалися по селах. Правда, старші доживали тут, нікуди не їхали. Ми не виселялися, побудували хату, і нас уже ніхто не змушував їхати.
-А чому Ви залишилися, а не поїхали, як усі?
-Ми з горем залишилися. У нас забився син з мотоцикла. Поїхав онук в Польщу і там аварія сталася, другий онук приїхав з росії і раптово помер. Два таких онуки, одному 25 років, другому – 22, і сину було лише 22. Ну і як, де ви підете, що ми мали робити? Вирішили залишитися з тим горем у своїй хаті і тут дожити решту відведеного нам часу. Є у нас ще один син, найменший, він живе у Нововолинську, то він до нас приїжджає і допомагає, онуки приїжджають і хоч якусь радість нам привозять. Син пропонував купити нам хату в селі Гряди, але нашою новою хатою будуть чотири дошки на труну. Ми вже звикли до такого життя, і так воно вже й буде.
Так вона і сталося. Згодом, коли в будинку Дуд став жити Микола Грома, я дізналася, що Олександр Дуда помер у 2014 році, Віру Прохорівну забрав до себе син і Октавин знелюднів.
Той, хто любив самотність і працю
Через два роки, у 2016 році, в будинок Дуд вселився Микола Грома. Що шукав Коля у цьому покинутому селі? Самотності. Він ріс у діда з бабою на березі невеличкої річки Студенки, що тече біля села Дігтів. Пас корів, допомагав стареньким доглядати господарство і був щасливим. Діди померли першими. Згодом мама. По смерті найріднішої Коля мав лише себе, свою самотність, свою хату, свій берег. Батько одружився знову і рідко навідував сина.
Випікав хліб, тримав корову. Здається, закінчив лише дев’ять класів. Кабінетна наука не смакувала йому так як життєва. Життя на березі він любив. Та його з нього вирвали. Коля пішов у віру, продав хату на березі, купив квартиру у Нововолинську, попрацював двірником. Пожив міським життям лише рік. Дуже тягнуло до села, до господарства. Його руки хотіли працювати на городі, доїти корів, годувати курей, сіяти та збирати хліб.
З міським життям Коля швидко покінчив – продав квартиру й купив хату в селі Ласків та ще й два гектари землі. Прикупив корову, коня, свиней, розвів птаство. Не давало спокою те, що змінив дідівську віру – став хворіти. Вирішив піти у Низкиницький монастир, там прийняв послух та став носити підрясника. Хату в Ласкові віддав під храм. Та щось не склалося в Миколи ні з храмом, ні з життям у монастирі, ні з життям у Ласкові. Дізнався, що хата Дуд стоїть пусткою. Зустрівся з нащадками і вже за два дні став єдиним мешканцем Октавина. Сюди з ним переїхали корова, свині, птиця. Завалену грубу – полагодив. Довів до ладу піч – в ній пік хліб та пироги.
Коли влітку 2017 року ми поїхали до Колі в гості на Октавин, то були вражені. Лад на подвір’ї, чистота в хаті, чавунні казанки на плиті, рушники на іконах, рядна на ліжку, килимки на підлозі. І Коля в підряснику. Хоч не мав права вже його носити, але так себе бачив, тож носив.
Ми сиділи за столом. Привези йому гостинці, але наминали сало з помідорами. Питали скільки в нього котів, бо кілька пар жовтих очей виглядало з різних закутків. Коля сміявся і казав, а хто його знає, вони додому майже не приходять – здичавіли.
У його хатині не було світла, але було багато молитов. У його житті не було власної сім’ї, але він ніколи не цурався родичів навіть дальніх. Для подорожнього тут був кухоль крижаної води, шматок хліба з салом, мариновані гриби з навколишніх лісів і неспішна розмова. У 35 років його спина була зігнутою від важкої праці, але дух зігнутим не був.
До октавинського самітника любили їздити журналісти. Статей про нього є кілька. Як і чимало фото. На всіх світлинах він посміхається. Життю, людям, лісам навколо. Коля ніколи не тримав зла на людей. Помер у віці 38 років. Похований на цвинтарі в Дігтіві.
Гарне фото на пам’ятнику. На ньому він замислений, дивиться вдаль. Він знайшов спокій серед своїх людей.
Микола Грома: 18 березня 1982 – 18 травня 2020.
«Хай свічка пам’яті горить і не згасає
Спасибі всім, хто мене пам’ятаєм»
Октавин не був рідним селом для його останніх мешканців. Ні Дуди, ні Коля тут не народилися. Але він став місцем, де вони віднайшли дім. Дуди – загублену батьківщину. Коля – дім самотності.
(Нижче фото зроблені в жовтні 2024 року. На них обійстя Дуд)
Ярослава КОЛОСКОВА
