На головну Новини Остання зв’язкова повстанців на псевдо «Айстра»

Остання зв’язкова повстанців на псевдо «Айстра»

100

Незабаром святкуватиме 95-річний ювілей почесна членкиня Союзу українок  та Братства ОУН-УПА Любов Кригер, котра  народилася 28 серпня, хоча за паспортом записана 11 вересня. Юність колишньої зв’язкової на псевдо «Айстра» обпалена вогнем боротьби за волю України і її незалежність. Пам’ять у Любові Несторівни цупка, як на її поважний вік, жінка не оминає жодної події, які вплетені у стрічку її життя.

 Хутір Зимник був за колиску

- реклама -

Змалку не бідувала, хоч народилась у великій родині Ткачуків, де семеро дітей- чотири дівчини та три хлопці, Люба передостання. Мали за Польщі понад десять гектарів землі, був хліб і до хліба.Як має дівка два гектари у посаг, то і заміж швидко беруть, то батько ще хотів прикупити землі, згадує жінка. Їхня хата під  черепицею і садком стояла на хуторі Зимник біля Мокреця недалеко від лісу, а ще –  стодола, а у ній віялка, сівалка, молотарка, худоби мали восьмеро голів, двоє коней.

Люба росла допитливою і непосидючою, закінчила три класи польської школи. Щонеділі ходила у Мокрець в церкву Успіння Пресвятої Богородиці, де батько служив старостою. Борони, Боже хоч раз не прийти на службу! За прогули вчитель-поляк (був родом з Мацейова, нині Луків) ставив на коліна з піднятими догори руками. Лише раз Любу покарали. Вона багато читала, книги брала у сусіда, який мав і «Кобзаря». Плакала, по кілька разів перечитуючи поеми Тараса Шевченка про бідних наймичок, гайдамаків, дуже шкодувала Катерину, і, бувало, засинала над книгою.

Згадує, як діти бідніших батьків ходили в школу в постолах, а вона мала гарні чобітки. Одного разу,коли з подругами намірилась йти колядувати, батьки взуванку заховали, бо « їм буде соромно, щоб щось просила». А вона вхопила чиїсь постоли і таки пішла з гуртом. Колядникам давали дрібні копійки, пироги, яблука, горіхи.

З приходом перших совєтів жили зі страхом і тривогою. Батько Нестор, бачачи, що нова влада  взялась вивозити заможних господарів до Сибіру, від біди подалі, зняв черепицю, перекрив дах соломою, насушив два мішки сухарів. Ще про всяк випадок  склали на воза найнеобхідніші речі, одяг, постіль.  Той віз з їхнім добромдовго стояв отак завантаженим, покивсе обікрали червоні партизани.

Війна наздогнала Любу у Володимирі, коли разом зі сестрою продавала сметану і масло. Їхня мати часто їздила на базар до Ковеля – туди також возили сільгосппродукцію. Жінка хворіла на туберкульоз, півтора року кашляла і хворобі ніяк не могли зарадити, бо не знали, чим її лікувати. Чоловік завіз її у Ковель на рентген, утім, недуга прогресувала і у 1943 році вона померла. У війну хата Ткачуків згоріла, як і дві сусідські. Їх на зиму прихистили родичі, а пізніше батько збудував нове житло. Увесь тягар господарських клопотів ліг на Любу, бо старші сестри покинули домівку – вийшли заміж, одну забрали на роботу в Німеччину, як і брата. Він після війни мав намір повернутись в Україну, але знайомі прикордонники порадили не поспішати. Майже у кожному листі, які летіли до рідних, писав: «Слава Україні!».

У 16 літ стала зв’язковою УПА

У важкий 43-й, якраз на Великдень, повертаючись з церкви, де Люба після служби читала вірші про княгиню Ольгу, її з подругою ОльгоюСаченюк покликала до хати  Ярина, котрабула станичною у повстанців, і у селі про це знали. Як і те, що у лісі, в урочищі Котли біля Мокреця стоять упівці. У хаті  їх чекали ще кілька дівчат, з якими ходила до школи. Чи готові стати на боротьбу за самостійну Україну?– питали. Згідна, – відповіла Люба та її двоюрідна сестра Настя.

Так, у 16 років вона стала зв’язковою на псевдо «Айстра». Старші дівчата розповіли їй, що повинна робити, де і як ховати таємні записки-грипси, запечатані сургучем. Їх запихали у вуха, заплітали в волосся, підшивали в білизну. Любі грипси приносила незнайома дівчина, а та несла їх у Ревушки, в Осу, в Попівку, у Вербу, в Овадне. Довелось бути й у Вовчаку. Повстанці там мали медпункт, пекарню, швейну, тримали корови і коні. Бувало, за день долала в один бік понад десять кілометрів, часто йшла лісами і болотами. Всю дорогу «Отче наш» читала, – згадує жінка. І жодного разу ніхто не зупинив і не обшукав.

Після війни за зв’язок з УПА заарештували Любиних подруг Ярину та Олю. Про Любу вони мовчали, та навіть її рідні, батько і сестри не знали, що допомагає повстанцям. Якщо кудись йшла, то казала: до подруг. Жила зі страхом, озиралась, чи бува ніхто слідом не йде, власної тіні боялась.

Якось з нею трапився прикрий випадок. По війні Люба працювала на молочарні, яку совєти відкрили в Мокреці. Щодня підводою доставляла молоко в Овадне на маслозавод, але одного недільного лютневого дня їй не дали транспорт і молоко скисло. Аби з’ясувати причину, наступного дня поїхала в Овадне до голови сільради Марії – про неї у селі говорили різне, бо вміла прилаштуватись за будь-якої влади. «Вона це зробила зумисне, приписавши мені «диверсію», бо знала про мій зв’язок з УПА, але не було доказів, щоб мене арештувати», – міркує жінка.

Коли верталась назад, побачила, що за нею ув’язався енкаведист Саша, котрий служив в оваднівському відділку. Аби перевірити, чи справді за нею стежать, вдалась до хитрощів. Почекала допоки всі вийдуть з вагона,і на ходу вискочила. Перед нею стояв чоловік у формі. І дав повістку, аби з’явилась у відділок без запізнень на дев’яту ранку.

Мусила вставати вдосвіта, через Блаженикпішки добиралась в Овадне. Йшла бездоріжжям, намочила черевички, які поверх обмотала ганчір’ям  з військового одягу. Аби просушитись,зайшла на пошту, де працювала двоюрідна сестра Ольга Квашук. Нагрівшись, рушила до відділку, а за нею слідом Саша…

Два тижні її випитували, били, мордували, аби зізналась, що робила у війну, з ким зустрічалась, хотіли почути імена і прізвища. Бувало по шість разів водили на допити і вдень, і вночі. Слідчий навіть не згадував про те скисле молоко, яке, либонь, стало лише приводом до її арешту. Дівчину тримали у кімнаті за гратами, навіть заборонили підходитидо вікна і дивитись на вулицю, вона сиділа на скрині, спала на підлозі.  Кілька разів до Люби підселяли фурмана, який возив енкаведистів. Він вмовляв її: «Не плач, дівчино, може тебе випустять. А як була в УПА, то зізнайся».  Начальниквідділку на прізвище  Зозуля  теж мав свої методи. Він не знущався, а улесливо просив: «Розкажи, дівчино, про все що знаєш, і відпустимо, роботу добру дамо». Але Люба стояла на своєму: нікуди не ходила, бо, коли померла мати, за господаркою світу не бачила. Не вірите? То у людей поспитайте. І односельці її не зрадили.

Одного разу до неї у кімнату привели Марію Пашечко з Мокреця, котра недавно народила дівчинку Олю. Її кофтина була вся мокра від молока. Молоду матір довго не тримали та відпустили, бо чоловік воював на фронті. Люба її знала, ізапам’ятала, як вінчалась з Петром у церкві. Молода вирізнялась з-поміж інших наречених, була вбрана не в білу сукню і вельон, а у вишитий одяг з віночкому стрічках. Знала Люба і те, що Маріїн батько перший пішов в УПА, воював з окупантами і загинув у Ягідному від рук партизанів. Його тіло кілька днів не дозволяли забрати рідним… Волею долі ота дівчинка, яку народила Марія, наприкінці 90-х очолила філію Союзу українок у Володимирі. Отак Любов Кригерзустрілась з Ольгою Стольницькою.

Любу Ткачук відпустили за відсутністю доказів. Перед звільненням їївдруге примусили написати автобіографію і підписатись, що нікому нічого не розкаже. Мов на крилах летіла до рідного дому, і найперше про все повідомила батькові.

Пророчі слова циганки

Коли Люба вернулась на молочарню, там вже працювала інша дівчина Марійка. Отож попросилась на маслозавод в Овадне.Не раз на танцях бачила енкеведиста Сашу. І хоч він її і пальцем не зачепив, боялась його, як вогню. На гуляння вдягала жакет, перешитий з батькового піджака, і сукню, яку пошила з крепдешину, купленого в солдата, який приїхав з фронту.

До свого Гриця наперше побачення бігла в обновках. Молодята побрались у 1947-у, і Любапішла у невістки в Блаженик. Пригадує, якще перед заміжжям у Ковелі її перейняла циганка та наворожила, що матиме чоловіка Григорія і п’ятеро дітей. Так і сталося. Їхній первісток прожив  лише три місяці, згодом у жінки був викидень, опісля з’явились на світ Галина, Петро і Людочка. Наприкінці шістдесятих родина переїхала у Володимир.Люба, яка змалку знала толк у господарстві й вміла доглядати худобу, працювала на різних роботах: дояркою в колгоспі, свинаркою в «учгоспі», телятницею на свинокомплексі у Федорівці. Нині про її нелегку працю нагадують численні подяки у трудовій книжці, відзнаки радянської доби, грамоти і дипломи.

Горе застало її зненацька, і донині нагадує болем від важкої втрати. У 14 років не стало її найменшенької  Людочки. Дівчина пішла купатись на річку Лугу і потонула. Така ж доля спіткала і сина Галини, котрий чотирнадцятирічним втопився у ставку. Згодом забрався у засвіти  чоловік, якому ампутували ноги, і Люба догледіла його до смерті. А тоді не стало сина…

Усе пережила, все витримала, всім відболіла. Тішиться Любов Несторівна донькою Галиною, котра забрала її до себе і опікуються, мов маленькою,тішиться внуком і двома правнуками. І хоч живуть вони у Москві, навідують своїх рідних в Україні.

Від батьківського роду черпає вона сили, а патріотизму і активності варто у неї повчитися. Любов Кригер – почесна союзянка і членкиня братства ОУН-УПА. Свого часу вона допомагала відбудовувати собор Різдва Христового табільшу частину пенсії віддавала на будівництво храму Віри, Надії, Любові та матері їх Софії. У 78 літ вона поїхала у столицю на Помаранчеву революцію, у наметі збирала гроші, щоб допомогти протестувальникам. Й нині вона у вирі громадсько-політичних подій, ще віднедавна допомагала плести маскувальні сітки для воїнів, які боронять нашу незалежність на Сході, впорядковувала могили побратимів, їздила у Берестечко, в Новий Загорів, у Вовчак…

Разом з донькою пані Люби Галиною ми переглядаємо грамоти, подяки і нагороди. Їх кілька десятків від міської і обласної рад, від священнослужителів, від міської та всеукраїнської організації Союзу українок…

– Коли місто відзначало день народження, маму не можна було втримати в квартирі, то мусила завести її на святкування, – розповідає Галина. – А назад вона самостійно прийшла. І на День незалежності піду! – каже непосидюча патріотка. З роси і води вам, наша посестро!

   За дорученням великої союзянської родини Тетяна АДАМОВИЧ.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

один × чотири =