На головну Новини Патріотичні уроки української школи у Братиславі

Патріотичні уроки української школи у Братиславі

67

Про те, що доля занесе її у далекі краї, володимирчанка Ольга Острогляд (Нагорна) ніколи  й не думала. Тепер же вона разом із сім’єю мешкає у Братиславі. Про життя української діаспори у Словаччині – у нашому інтерв’ю.

Олю, наскільки я памятаю, з Володимира-Волинського ти поїхала давно…

- реклама -

– Після закінчення педагогічного училища в ріднім місті я вступила на філологічний факультет Волинського держуніверситету, де навчалась заочно, а у цей же час працювала тут, у школі-інтернаті, в якій на той час виховувались діти, позбавлені батьківського піклування. Майже чотири роки була художнім керівником, інколи заміняла на час відсутності вчителя початкових класів, а потім уже мала й години викладання української мови та літератури.

Заміжжя внесло кардинальні зміни у моє життя. Олексій – луганчанин, інженер-будівельник за професією, у 2001 році він забрав мене із Волині на Схід, де ми прожили декілька місяців. Але незабаром чоловікові запропонували роботу у Києві, куди й сім’я переїхала надовго. Там народився синочок Миколка. Я спочатку обрала для себе вже звичну сферу, працювала методистом в управлінні освіти, а тоді вирішила будувати кар’єру в держслужбі, для цього закінчила ще один виш – університет імені Бориса Грінченка, що давав освіту, необхідну для управлінців.

Та настав час, коли усі плани довелось пристосувати до одного – Миколчиного. Справа у тому, що вже з чотирьох років наш син захопився хокеєм. Гра, у яку не грають боягузи, як співалось у одній відомій пісні, для нього з кожним роком ставала усе професійнішою, але й потребувала нових викликів та рівнів. І хоч я до останнього сподівалась, що Микола обере для себе якусь іншу сферу, залишивши хокею почесне місце серед хобі, цього не сталось. Хлопчик хотів продовжувати тренування за кордоном. Тому перед сім’єю постала дилема: хокейні перспективи сина у іншій державі  чи звичний уклад і робота тут. І ми обрали перше.

-Чому саме Словаччина?

– Один із наших друзів запропонував допомогу – показав відео з тренуванням Миколки словацькому тренерові. За деякий час син мав запрошення на навчання до Словаччини, але з першого разу не вдалось туди потрапити, бо він саме  підхопив вітрянку. Та після цього все ж відрядили дванадцятирічну дитину у незнайому країну, де він навіть деякий час жив без мами й тата, зате у сім’ї хресного батька, під його наглядом і наставництвом. Згодом туди ж за сином переїхав Олексій, а я ще за деякий час, бо не вдавалось так просто покинути роботу.

Нині Миколка закінчив 9 класів середньої школи та вступив у так звану академію – вищу школу. Тут дещо відмінна від нашої система освіти, тож назви інколи можуть спантеличити. Він професійно займається хокеєм та флорболом – різновидом хокею, який відрізняється від традиційного проведенням у залі та наявністю м’яча замість шайби. Але якщо син посилено тренується, максимально використовуючи всі можливості, які для цього дає Словаччина, то ми знаємо, що він просто йде до своєї головної на цей час мрії – увійти в команду збірної України з хокею та представляти рідний край на міжнародному рівні. Заявку на такий вступ він уже подав, але через коронавірус наразі відмінили відбір, який мав пройти на льодових аренах Білорусі, та, сподіваємось, наступного року все у нього складеться.

– А як ви із чоловіком влаштувались у незнайомій країні?

– Олексій без проблем знайшов роботу за фахом. Необхідним для галузі словниковим запасом він оволодів, важливо, що мав великий  практичний досвід. А от мені було найважче знайти сферу, де б можна було реалізувати себе, адже і педагогічна, і управлінська діяльність вимагає досконалого володіння мовою. Крім того, необхідно було апостилізувати дипломи. Та й відшукати заклади із викладанням української у столиці Словаччині важко.

Тому основним моїм місцем роботи зараз є посада адміністратора у стоматологічній клініці, але завдяки соцмережам знайшла й заняття для душі, якому, здається, приділяю більше часу й уваги, ніж роботі. Йдеться про Українську школу у Братиславі.

 – Розкажи про цей заклад детальніше.

– Історія школи почалася близько 20 років тому. Спочатку це був гурток з вивчення української мови та культури, який відвідували декілька учнів. З часом їх кількість збільшилася, а гурток перетворився у невелику п’ятничну школу. З 1 вересня минулого року Українська школа в Братиславі стала структурним підрозділом ПЛАСТу та орендує чотири класи у словацькій школі. 40 учнів віком від 4,5 до 15 років навчаються у 5 класах залежно від віку та рівня володіння мовою. Вчителі школи викладають українську мову, літературу, історію, українознавство, використовуючи програми, методичні розробки та підручники міністерства освіти і науки України, адаптуючи їх до кількості годин та потреб школи.

Мета цього навчального закладу  – збереження національної ідентичності. Оскільки школу відвідують і словацькі діти, які мають українське походження, нашим завданням на майбутнє є видача сертифікату про рівень володіння українською мовою як іноземною. Саме над цим зараз працює із міністерством директорка школи Марія Рибакова.

Особисто я викладаю у старшому та класі для словаків, ще троє моїх колег навчають дітей у підготовчому, початковому та середньому класах.
Наші учні беруть активну участь у житті української громади Словаччини: традиційними є виступи на Різдвяні свята та шевченківські дні, участь школи у міжнародних проектах та фестивалях (Lingva Fest, Dobrý trh), співпраця з громадськими організаціями. Так, ми тісно співпрацюємо із Посольством України у Словацькій Республіці, музично-драматичним ансамблем імені Тараса Шевченка, ГО “Sme spolu”, МО “ПЛАСТ”, українськими та угорськими школами.

 – Незабаром День незалежності України. Чи будете його відзначати?

– Уже готуємо до цього великого свята. На жаль, карантинні обмеження можуть бути посиленими, адже у країні нові спалахи епідемії. Але на цей час плануємо ряд заходів, зустрічей в Українській школі, хочемо. аби разом з дітьми на них були присутні й батьки, і представники різних громадських об’єднань. Дуже гарно і на позитиві у нас відбулося в травні свято вишиванки, сподіваємось, День незалежності прийдуть вшанувати ще більше українців, що проживають у Братиславі.

Якою вона є: українська діаспора у Словаччині?

– Розмаїтою. Загалом тут багато українців, так само як і росіян та білорусів. Ті наші земляки, які приїздять у Словаччину зараз, часто намагаються приховувати своє походження, що, вважаю, цілком неправильно. Натомість, ті, хто приїхав у 80-90-х роках, більш відкриті, вони прагнуть спілкування, збереження національних традицій. Великою є й громада русинів – українців, котрі були колись переселені на схід Словаччини, правда, русинська мова, як на мене, відрізняється від української. До речі, засновниця нашої школи була якраз русинкою.

А щодо громадської активності, теж усе залежить від людини. Скажімо, наша добра знайома Аня Швачка, кримчанка за походженням, яка працювала у Києві в інституті міжнародних відносин, а її чоловік на дипломатичній службі, зараз очолює громадську організацію, що займається підтримкою людей з Криму та Сходу України. Наші учні долучались до заходів, організованих цією жінкою, збираючи кошти на медобладнання для лікарень, що діють в зоні АТО. Є тут і ряд інших громадських організацій, дотичних до української діаспори. І це при тому, що Словаччина, порівняно з Україною, дуже маленька, десь як два Києва разом узяті.

А від самої Словаччини  які твої враження?

– Це країна для тих, кому подобається спокійне, розмірене життя. У порівнянні з іншими державами Європи, вона не така розвинута в індустріальному плані, дещо провінційна та й не надто багата. Зате життя тут теж трішки дешевше, ніж у інших. Братислава, до слова, єдина столиця європейської держави, що розташована на самісінькому  кордоні з сусідньою країною. Перейдеш через міст – і ти уже в Австрії. І помітно, що там життя дорожче, ніж у нас. А ще Словаччина чиста, екологічна країна.

– Сумуєш за Україною?

– Тут, далеко від рідного краю, якось загострюється почуття патріотизму, відчуття національної ідентичності. Навіть українські новини дивишся і сприймаєш по-особливому, більше вболіваєш за земляків. На щастя, дуже багато можливостей знайти однодумців, з якими можна поділитись і переживаннями, і радощами, дає наша школа, що об’єднує вихідців з України у спільних прагненнях і справах.

А ще тепер  я добре розумію ту ж Квітку Цісик, інших українських митців, які, будучи на чужині, так прагнули творити в ім’я рідної землі, бо допоки не поїхала жити за кордон, навіть не думала, що настільки люблю Україну!

P.S.: А День Незалежності України у Братиславі відзначили, як і запланували:

Юлія ПАШКОВА.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

14 − дванадцять =