Більше шести століть стоїть Порицьк, а нині це Павлівка, на берегах річки Луги. Століття за століттям тут плине життя, і зараз у Порицьку нема жодної згадки про першого князя, який ступив на ці землі. Невідомо, чому саме князь Вітовт у 1407 році подарував ці землі своєму слузі Іллі Вячковському. Відомо лише, що перша назва населеного пункту була Порічеськ. Село стояло над старим трактом до Сокаля і Белза. В 1577 році князь Олександр Порицький вносив з Порицька від 4 дим ланових, 3 дим. на півланках, 3 город. Дим або подимне – це податок у середні віки, що стягувався з кожної хати. Назва походить від одиниці оподаткування – диму (будинку, двору з комином).
Порицькі та Чацькі – ті, хто розбудовував містечко
Князі Порицькі – це гілка князів Загоровських. Родовід веде походження від Федора Збаразького, молодшого сина Василя Збаразького. Князь Федір, оженившись з представницею роду Віячковичів, отримав містечко Порицьк. Після цього став також зватися князем на Порицьку. Втім засновником роду Порицьких став його другий син Олександр, що звався спочатку князем Збаразьким-Порицьким, згодом лише Порицьким. Це відбулося у 1529 році, при остаточному розподілі земель князя Федора Збаразького між його синами Олександром, Войною та Юрієм, утворивши княжі роди Порицьких, Воронецьких та Тристенських.Через династичні шлюби Олена Порицька вийшла заміж за Андрія Загоровського, а наприкінці XVII століття внучка останніх, вийшла заміж за ВойцехаЧацькогоі місто перейшло у власність Чацьких, яким було аж до 1939 року.
У XVIII столітті Щесни Чацький став будувати палац на ділянці, яка з одного боку була оточена річкою Луга, з другого – великим озером, а з інших – виритими штучними каналами. На жаль, не має інформації хто був архітектором цих творінь. Оскільки будувати палаци – це справа не одного дня, то будівництво продовжував найвідоміший представник роду ТадеушЧацький. За початковою ідеєю, мало бути три корпуси, але завершили тільки два. Споруди стояли одна напроти одної. Згодом їх стали називати лівий і правий палаци.
Це були двоповерхові палаци у стилі класицизму, покриті ґонтом, з глибокими підвалами. Один дещо підправили, щоб він відрізнявся від іншого. ТадеушЧацький вирішив в одному палаці помістити власні колекції. А другий призначався для житла.
Як зазначає історик Олександр Котис, у лівому палаці була велика кухня, житлові кімнати, покої для гостей, убиральні, господарські приміщення. На другому поверсі бальний зал, де на підлозі – композиція з сонцем, від якого розходилося проміння. Кімнати мали мармурові каміни, всі з різним декором. На стелях висіли люстри з кришталевими елементами. Весь лівий корпус упоряджений старовинними меблями. Тут також містилася колекція родинних портретів.
Перший поверх правого палацу мав склепінчасті стелі. Саме тут містилася основна частина колекцій разом з бібліотекою, яка налічувала 32 тисячі томів. Тут же була велика їдальня для великих прийомів, які нерідко відбувалися у Чацьких.
Після смерті ТадеушаЧацького значна частина колекції разом з частиною бібліотеки передана в Кременецький ліцей. Інша частина продана. 15 тисяч томів перемістили до Пулав. Перед 1914 роком власники маєтку вивезли цінні речі до Курської губернії. Те, що не встигли, було пограбоване в Першій світовій. Коли Чацькі вернулися у свою резиденцію після війни, вони мало що знайшли. Правий палац фактично знищений, залишалися тільки стіни. Ресурсів для відбудови не мали.Змогли відновити тільки лівий палац. Життя тут налагоджувалося, докупили меблі і інші необхідні речі.
За переписом населення у Порицьку в 1911 році проживало 2956 міщан, була волость, міщанська управа, пошта, телеграф, поштова земська станція, двокласова школа, фельдшерський пункт, лікар, аптека, 48 крамниць, склад дерева, броварня, ферма з арабськими скакунами. Щомісяця проводилися ярмарки. У власності Чацьких було 4,896 десятин землі (в основному ліс). Це трохи більше 8 гектарів. За участь у польському повстанні 1831 року у Михайла Чацького забрали частину маєтків та землі в Володимирському, Дубнівському та Луцькому повітах.
Три урочища одного містечка
Що нагадує в Павлівці про Чацьких? Абсолютно нічого. Після того, як палаци розграбували, а костел підірвали, Порицьк перестав нагадувати заможне містечко, в якому колись на бали до Чацьких приїжджала високоповажна шляхта. Лише брукована дорога на Оліндерню вказує на те, що можливо тут і походжала під парасолькою заможна донька пана Чацького на ймення Ольга. Адже, за місцевими переказами, пан Чацький подарував донькам землі, тому і місцеві урочища носять назви на їх честь – Оліндерня, Лесина Гора (земля) й Михайлівщина. Та, на жаль, не вдалося підтвердити ці слова, бо у родоводі Чацьких нема ні Ольги, ні Лесі. Є лише Михайлина. Ймовірно, легенда сягає середини ХІХ століття і мова йде про дочок МіхалаЧацького, який був одружений з Францішкою Єловицькою. У них було троє дітей – Евеліна, Леонтина та Михайлина. Евеліна в народних переказах з роками могла стати Олею, а Леонтина – Лесею. Лише ім’я Михайлини повністю відповідає назві свого урочища. Але саме тут і стоїть чи не найдавніша пам’ятка всього Порицька – Свято-Михайлівська церква. На пам’ятній дошці написано, що вона збудована у 1650 році. Інформації про побудову храму знайти не вдалося. Лише М. Довбищенко у своїй праці «Волинська шляхта в релігійних рухах» згадує костел парафіяльний у Порицьку. Згадки про храм ще раніші ніж 1650 рік. Зокрема: КорбутовнаДорота у 1606 році заповіла тестаментом на Порицький костел 20 злотих, Ковальський Матей у 1616 році заповів на костел у Порицьку300 злотих, порицькому плебану (парафіяльний католицький священник) кс. Станіславу Потоцькому пару волів, порицькому шпиталю – дві корови.
Два цвинтарі та пам’ятник Примирення
До початку Другої світової війни більшість населення містечка становили поляки та євреї. В ті роки воно було вщент зруйноване, вціліла єдина околиця – «Павлівка», яка від 1952 року перетворилася на село.
Проте тут відбувалися страшні речі. В польській історіографії вони називаються «Волинська різня», в українській – «Волинська трагедія». 11 липня 1943 року в павлівському костелі пролилась польська кров. Тепер, коли вже і архіви відкриті, і люди не бояться говорити, то багато схиляються до думки, що конфлікт між поляками та українцями організувала радянська влада.
У 2003 році аж через 60 років українці та поляки вирішили звести у Павлівці особливий монумент – Примирення. Він єдиний такий спільний, з написом двома мовами: “Пам’ять, скорбота, єднання” та “Pamięć. Żałoba. Jedność”. Виявляється, напис польською мав бути інакший – “Pamięć. Żal. Pojednanie”. Чому так сталося – невідомо. Але дійсно, jedność та pojednanie, це трохи різні слова, бо pojednanie – це примирення.
На його відкриття тоді прибули президенти Польщі та України, а про цю подію написали чи не всі відомі видання двох країн.
Неподалік від пам’ятника два кладовища – православне і католицьке. Вони через дорогу один від одного. Якщо перше доглянуте руками нащадків тих, хто там похований, то друге помалу відходить у забуття. На більшості надгробків уже неможливо прочитати написи. Вони тут читаються лише на хрестах та меморіалах, які значно пізніше постали в пам’ять про Волинську трагедію. Є тут і простий металевий хрест з написом:«Полякам, які загинули в костелі в Порицьку в 1943 році», і надгробки з переліком імен загиблих. На багатьох могилах хрести вже попадали, на інших ще височіють в небо.
У Павлівці пригадують і ще одну подію пов’язану з польським цвинтарем. За радянської влади тут хотіли збудувати чи то млин, чи то завод, але люди не дали того зробити.Час від часу на це кладовище приїжджають поляки – нащадки вихідців з Порицька. Прибирають, ставлять лампадки і моляться…
Немає уже того Порицька, яким він був при Чацьких. А є Павлівка, яка виглядає доволі непогано. Її центральна вулиця жвава, всіяна магазинчиками, є кафе, знаменитий пивзавод. Над селом височіють православні храми, які нині всі у ПЦУ, та дім молитви християн-євангелістів. А ще тут гарна природа. Взагалі Іваничівщина дуже мальовничий куточок Волині, який ще чекає на розвиток туризму.
Орися ВОЗНЮК, Ярослава КОЛОСКОВА
