Новини
Сьогодні
02.12.2024

Перед загибеллю сина плакав янгол у материнському сні

Війна, Новини
591 переглядів

Інспектор прикордонної служби вищої категорії, штаб-сержант Олександр Денисюк загинув 5 квітня 2024 року внаслідок мінометного обстрілу під час виконання бойового завдання поблизу села Новомихайлівка Донецької області. За плечима мав 26 років служби у прикордонних військах. У липні торік збирався  заслужений відпочинок і, врешті, хотів відіспатись.

«Це було його мрією, – виспатись. Усі роки чоловік постійно на службі, прокидався на світанку та приходив пізно втомлений, через що ми з дітьми майже його не бачили. А коли траплявся вільний день, обов’язково проводив його із сім’єю. Не на рибалці, яку любив, чи десь з друзями, а з нами, – розповідає про чоловіка дружина Марта. – Ми могли поїхати на озеро або ж піти на піцу, чи десь інде. Донечки обожнювали тата. Можливо, тому, що не часто бачили, і їм не вистачало його уваги».

 Про смерть сина дізналась від молодшої онучки

Олександр Денисюк народився і виріс у селі Рокитниця Ковельського району у сім’ї військового. Крім нього, у родині зростали ще двоє братів. Згодом батько перекваліфікувався на залізничника, його шляхом пішов один із синів – Святослав. А от Олександр після строкової служби у війську підписав контракт із ДПСУ. Служив на прикордонних заставах Волині та Закарпаття. Був відповідальним, відважним, щирим та добрим, йому подобалась ця служба. «Уявіть, він навіть у батька, коли той перетинав кордон, питав документи. Ось таким був принциповим», – розповідає дружина Героя Марта.

«Саша – мій первісток. Пригадую, коли народжувала, була люта  зима, пологи проходили важко. Маленьким він часто хворів, і ми зі свекрухою не відходили від нього. Потім народились ще двоє синів, – ділиться спогадами про сина мама Зінаїда Іванівна. – Оскільки чоловік на той час служив прапорщиком, Саша бігав до нього на службу, там йому подобалось. Можливо, це зіграло ключову роль у виборі професії. Тож майже одразу після випускного пішов до війська, а по поверненню підписав контракт із ДПСУ».

Попри постійну зайнятість Олександр приїжджав до батьків, щоб допомогти по господарству. Любили разом погомоніти, були у них свої, так би мовити, чоловічі, секрети, про які знали лише вони. Дивлячись на обох, серце у Зінаїди Іванівни раділо, не втручалась у ці розмови. Перед відправкою у зону бойових дій Олександру наснився сон, у якому хрести з кладовища рухались у сторону батьківської хати.

«Я дуже плакала, коли син розповів про сон. Але він попросив заспокоїтись, буцімто, сновидіння нічого не означає, додав, все буде добре. Щодня, відколи перебував на фронті, я стояла на колінах перед іконами й молилась. Боже, якби ви знали, як я молилась! Але Бозюня не почув моїх молитов. З п’ятниці на суботу наснився сон, у якому побачила янгола, що плакав. Прокинувшись, не могла зімкнути очей до світанку. Невістка Марта подзвонила заспокоїти, і пообіцяла повідомити, коли Саша вийде на зв’язок. А вже по обіді зателефонувала молодша онучка Валерія зі словами: «Бабусю, татка більше немає». Господи, а я так сподівалась на його повернення! В одній з розмов він пообіцяв повернутися з квітами, які любив дарувати з дитинства. Не судилося. Після його загибелі часто розмовляю з ним подумки. Якось збиралася їхати на кладовище, стояла страшенна спека. Аж тут ніби хтось думками керує і радить нікуди не йти, а берегтися, і батько, щоб берігся. У чоловіка, до слова, після смерті Саші здоров’я погіршилось. А ще я почала писати вірші.

Пробач, синочку, що я плачу,

Пробач, синочку, що сумую,

Що не живу я, а існую,

І посмішку твою я бачу, і за вікном  твій голос чую».

Діти прийняли рішення  залишитись в Україні

Олександр та Марта познайомились у колі спільних друзів. Жінка зізнається, хлопець одразу сподобався їй.

«Разом з  сестрою та подругою допомагали двоюрідній бабусі по господарству. Вона була самотньою, а у неї на квартирі проживав прикордонник. Якось ми усі разом пішли на річку, де зустріли Сашу, який, як виявилось, служив разом із ним. Так і познайомились, почали зустрічатись. А за деякий час він зробив пропозицію. Одружилися, у шлюбі народилися двоє донечок – Іринка та Валерія. Старша навчається у Національному авіаційному університеті. Молодша перейшла у п’ятий клас. Валерія народилася на початку АТО, тільки встигли її охрестити, як  Олександр одразу поїхав на Схід, де виконував бойові завдання у населеному пункті Красна Талівка».

Ранок 24 лютого 2022 року розпочався з дзвінка доньки Ірини про вибухи у Києві. Марта зібрала необхідні речі та документи і з військового містечка перебралася до батьків, котрі проживають у приватному секторі. Були думки виїхати за кордон заради безпеки дітей, але саме діти відмовились покидати Україну. «Тут наш дім і наш тато. Ми маємо стати його підтримкою», – були їхні слова.

Олександр продовжував служити на волинському кордоні до лютого 2024 року. Потім його відправили на навчання,  після тижня яких він опинився у зоні бойових дій. Про те, що там коїться, не розповідав, лише одного разу обмовився, що нікого з хлопців, з якими ходив на позиції, не залишилось у живих.

«Ніколи під час розмов ні на що не скаржився, та й не чула, щоб  почувався пригніченим. Завжди повторював, що все буде добре, й запевняв, що обов’язково повернеться. Планували разом поїхати наприкінці квітня у Київ до старшої доньки на день народження. А у травні 10 років виповнювалось молодшій. Я до останнього вірила у те, що так і станеться. Та  якось Саша обмовився, що не зможе поїхати. «Я, напевно, вже нікуди не поїду», – сказав. Від цих слів з’явилось недобре передчуття. Можливо, чоловік щось відчував».

 У день загибелі чоловіка у вікно двічі постукав голуб

 Напередодні загибелі Олександра Марта почувалася пригніченою.

«У середу, 3 квітня, ми розмовляли з ним востаннє. Добре  пам’ятаю, це було о 16.30. Він збирався на позиції, і останніми його словами були: «Все буде добре. Я повернуся». У четвер телефон чоловіка мовчав. Він ніколи не брав його із собою, коли йшов на «нуль». Я знала про це, але чомусь на душі було тривожно, з невідомих причин на очі наверталися сльози, які намагалась стримати, але не виходило. Була п’ятниця, я поралася на кухні, як у вікно став битися голуб. Вікна квартири виходять у парк, у якому живуть птахи, і я спочатку не придала цьому значення. Однак за деякий час птах постукав вдруге. Згадала про нього вже наступного дня, коли дізналася про загибель чоловіка. У народі подейкують, що це душі у вигляді птахів прилітають попрощатись. Саша загинув під Новомихайлівкою внаслідок мінометного обстрілу. Намагалась дізнатися деталі, але нікого було запитати, бо нікого з хлопців не лишилось у живих».

Марта майже не пам’ятає події тих днів. Все відбулося ніби у тумані: морг, труна, похорон, кладовище. Вже потім, коли почала оговтуватись, пошкодувала, що не розгледіла тіла чоловіка. Оскільки він був важко поранений, закралась думка, що його могли б урятувати. Але це війна, багатьох військових не можуть витягнути з поля бою для надання медичної допомоги, а скільки загиблих так і залишились там назавжди. Хтось у морзі обмовився, що коли б він вижив, у нього не було б руки та ноги. А так ще добре, що тіло змогли забрати та повернути додому.

«Нехай би не було кінцівок, але лишився б живим. Зараз роблять якісні протезування, і хлопці продовжують жити та давати собі раду. Якоїсь ночі він наснився мені. Уві сні я опинилася у великому приміщенні, схожому на лазарет, де побачила багато знайомих військових з Володимира. Серед них був і мій Сашко. Я ніжно обійняла його, а він поглянув на мене, й каже: «Мене вже нічого не болить, ні рука, ні нога, тільки живіт трохи дає про себе знати. Ймовірно, саме у ті частини тіла його поранило. А донечці Валерії уві сні подарував квіти зі словами: «Я обіцяв повернутися й стримав обіцянку».

Олександру Денисюку посмертно присвоїли військове звання майстер-сержант. А ще рідні зареєстрували петицію про присвоєння йому посмертного звання Героя України, яку можна підтримати за посиланням: https://tinyurl.com/8yz97m6p.

 Жанна БІЛОЦЬКА

 

 

Коментарі
Теги: загиблий, Олександр Денисюк, прикордонник
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up