Новини

Переїхати з Луганщини на Волинь і видати збірку гуморесок: історія Федора Руденка

Війна, Культура, Лайфстайл
413 переглядів

Не кожен із вимушено переміщених осіб на новому місці знаходить можливості чи наснагу не просто інтегруватися у нову громаду, а й реалізувати творчий потенціал. Федору Миколайовичу Руденку із Луганщини це вдалося: життя у Володимирі надихнуло його повернутися до творчості та вийти з нею до людей. Здається, ще вчора цей приємний чоловік зі смішинками в очах переступив поріг нашої редакції, аби показати рукописи своїх гуморесок – а цього тижня у Володимирській публічній бібліотеці, в широкому колі слухачів, презентував збірку «Смішно і не дуже». Його шлях до цього моменту пролягав через сім ворожих блокпостів, втрачені рукописи, знайомство з новими людьми, підтримку родини і небайдужих людей, яких зустрів на Волині.

Історію Федора Миколайовича, корінного луганчанина, ми вже якось розповідали читачам нашого видання. Чоловік народився в селі Безгиновому Новоайдарського району на Луганщині, і практично все своє життя прожив там. Усе доросле життя вчителював і – розмовляв українською. Хоч і непросто було з цим у переважно російськомовному середовищі.

«У дитинстві, молодості в нас популярним було так, сказати б, хобі – виступати на концертах, читати чужі вірші, гуморески. Павла Глазового, Степана Руданського та інших, – розповідає Федір Миколайович. – І я так виступав – у клубах, будинках культури. Людям це подобалося. Аж поки матуся каже мені: «Скільки ти ще будеш чужі вірші читати?». «Та доки не закінчаться», – відповідаю. «То напиши щось своє», – порадила вона. Я спершу віднікувався, але вирішив спробувати. Це було в 1992 році. З того часу і до 2014 року я перо не відкладав».

За цей час Федір Руденко встиг видати чотири поетичні збірки «Село сміється», «Сімейна драма», «Подорож у пекло», «Від душі і щиро». Останню – у 2007 році. Мав багато задумів і матеріалів. Але згодом сталося те, що змусило поета-сатирика надовго замовкнути.

«Коли у 2014 році ці нелюди розпочали війну на Луганщині, творчу діяльність мені довелося припинити. З антиросійськими, саркастичними, провокаційними зауваженнями нехай непублічно, але серйозно боролися. Виходити до людей із гуморесками, які висміювали окупантів, було ризиковано. За вісім років, що я прожив від початку вторгнення росії на Луганщині, я жодного разу не сказав слово «москаль». Це розцінили б як провокацію. Боронь боже було у сатиричній манері згадати путіна чи когось із росіян. Тому я перестав писати», – розповідає чоловік.

До слова, у його свіжій, написаній і виданій вже на Волині збірці, вірш, який закриває її, називається «Москалі», що позначає нарешті звільнення від тієї цензури.

Поза тим Федір Руденко збирав і систематизував написане раніше. Уже мав матеріалів на три збірки, тільки в друк подавай. Але почалася повномасштабна війна, і вони змусила чоловіка залишити дім, а з ним – усе нажите працею і творчістю. «Ми покинули будинок і виїхали. Окупантам зразу здали, де живуть українолюби, і вони винесли і спалили на подвір’ї всі наші книжки, рукописи – все, що було написане українською мовою. 15 днів ми ховалися в тилу, потім вирішили втікати», – згадує Федір Миколайович.

Щоб вибратися на підконтрольні українській владі і ЗСУ території довелося пройти сім ворожих блокпостів. Навіть найменший натяк на любов до України міг коштувати життя. Тому Федір із дружиною повитирали з телефонів усе – фото, листування тощо. «Ніде й натяку не лишили, що я україномовний чоловік, який все життя відстоював за українську мову і літературу на Луганщині», – каже Федір.  Сімейний архів, тексти чоловіка – все пішло в небуття. Дивом вдалося вибратися, коли приїхали до Львова – землю цілували. А тоді вирушили до Володимира, бо тут чекала рідня.

Тож і не дивно, що одна з попередньо виданих збірок у Федора Миколайовича є лише у вигляді ксерокопії. І то завдяки волонтерам з Мукачева, які зберегли оригінал – схоже, це єдиний примірник книжки. Але поет і цьому тішиться, бо вже не сподівався її побачити – всі його матеріали перетворилися на попіл.

Але із попелу відроджується нове життя. Так і відродилася на Волині творчість Федора Руденка. Спочатку у волонтерській організації «Крила матері», куди чоловік приходив плести маскувальні сітки, порадили звернутися з текстами до нашого видання. Ми познайомилися з чудовим поетом-гумористом із Луганщини, опублікували кілька його віршів. І щоразу раділи віршованим новинкам, особливо – присвяченим Володимиру.

А він тим часом уклав їх у збірочку, доповнив власними ілюстраціями та малюнками володимирського художника Ігоря Мацюка – й опублікував у луцькому видавництві «Терен». На презентацію у Володимирську публічну бібліотеку, з колективом якої у поета вже склалися теплі дружні стосунки, прийшло чимало володимирчан. І, судячи з теплого сміху та оплесків, які лунали у залі, серед них знайшлося багато поціновувачів його творчості.

Федір Руденко  зізнається, що вагався: чи на часі жартувати, коли в країні війна? «Але я старію, роки йдуть, – відповідає сам собі на ці сумніви. – А не писати – не можу».

Нова збірка, як і кожна із попередніх, відкривається із віршованої «візитівки» автора. До неї увійшло більше 100 віршів – віршованих мініатюр та анекдотів, римованих інтернет-жартів, байок та бувальщин. Теми для них брав із життя, з розмов, з інтернету. У збірці два розділи «Всього по троху» та «Володимирські замальовки». До другого увійшли вірші, безпосередньо натхненні Володимиром.

«Якщо чесно, найперше, що я у Володимирі побачив, – тут всі красиві. З людьми хочеться спілкуватися, ними милуватися. Але ж мені як сатирику треба шукати якісь негаразди. І ці негаразди я сюди таки вклав таким чином, щоб нікого не образити. Тому офіційно заявляю: ніякі герої гуморесок не списані з реальних людей, якщо хтось когось і впізнає – то це збіг», – підкреслює поет.

Федір Руденко розповідає, що книжку видав завдяки спонсорам – військовослужбовцям ЗСУ. І це правда, однак не вся. Річ у тім, що співспонсорками видання стали його рідні доньки – Ольга Запорожська, яка живе у Володимирі і служить у 39-му ЗРП, та Анна Дехтяренко, яка мешкає у Миколаєві і служить у медичній частині.

«Ми просто люблячі доньки, які підтримали творчість свого тата, а не «спонсори», – зауважує Оля. – Були дуже щасливі, коли тато знову почав писати. Для нас було дуже важливо, щоб батьки знайшли в собі сили повноцінно і щасливо жити у новому місті».

Сама вона 11 років пропрацювала вчителькою молодших класів у рідному селі. А в 2017 році стала військовослужбовицею. Уже п’ять років служить у війську її молодша сестра Аня. «І хай що там казали в нашому селі на нашу проукраїнську родину, але люди, в яких по троє синів, ховають їх від мобілізації, а наші батьки можуть пишатися, бо в них дві доньки – й обидві воюють», – каже Ольга.

Вони ж із сестрою пишаються і тим, що батьки облаштували життя в новому місті, і що знайшли тут небайдужих людей. І що їхній тато продовжив творити, а його творчість уже знають і цінують у Володимирі.

Віталіна МАКАРИК

Коментарі
Теги: Володимирська публічна бібліотека, ВПО, гумор, книжка, презентація, Федір Руденко
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up